Є такий тип людей, яких не знайдеш в енциклопедіях. Вони не очолювали міністерств, не підписували маніфестів, не залишили по собі зібрань творів. Але саме вони — вчителі, хормейстри, організатори аматорських гуртків у провінційних містах — і були тим нервом, що тримав живу українську культуру в 1920-х роках.
Петро Петрович Смірнський — якраз із таких. Диригент, педагог, новий організатор культурного руху на Запоріжжі, чию біографію дослідив історик і краєзнавець Сергій Звілінський. Наукова стаття «Петро Смірнський: перервана мелодія українського відродження» опублікована в «Музейному віснику» № 25. Презентація збірника відбулася навесні в Запорізькому обласному історико-краєзнавчому музеї імені Я.П. Новицького. Сьогодні «МИГ» пропонує познайомитися з її популярним переказом.
Син священика з грунтовною освітою
Петро Смірнський народився 6 лютого 1883 року у селі Зеленому Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії (сучасний Кам’янський район Дніпропетровської області). Він походив із родини священнослужителів.
Отримавши ґрунтовну духовну та музичну освіту, Петро у 1902 році закінчив Маріупольське духовне училище, після чого розпочав педагогічну діяльність. Протягом наступних років він працював у земських школах Маріупольського та Олександрівського повітів. Вже тоді Смірнський виявляв хист до організації музичного життя, поєднуючи викладання загальних дисциплін із навчанням співу.
Гуляйпільський період: енергія на міцному ґрунті
У 1922 році Петра Смірнського направили до Гуляйполя на посаду завідуючого професійно-технічного училища, що було відкрите на базі колишньої гімназії. Важливо розуміти, що на момент його приїзду місто вже мало потужну культурну базу. Ще восени 1921 року у Гуляйполі було офіційно зареєстроване товариство «Просвіта», яке організувало сільський будинок («сільбуд»).
На базі цього сільбуду вже діяла аматорська театральна група, яка мала значний ресурс та людський потенціал. У розпорядженні громади був театр «Колізей», збудований ще до революції власниками заводів сільськогосподарських машин Крігером та Кернером.
Збережений репертуар 1921 року дає уявлення про рівень місцевого культурного середовища. На сцені — п’єси Квітки-Основ’яненка, Черкасенка, Тобілевича, Мови Василя, Кащенка, Саксаганського; комедії, драматичні етюди, історичні картини.
Петро Смірнський не просто вписався в це середовище, а надав йому професійного музичного спрямування. Його головною заслугою стало створення великого хору, що налічував близько 90 учасників. Як учень відомого українського композитора Григорія Давидовського, Смірнський вивів хорову культуру Гуляйполя на високий рівень. Репертуар хору включав складні твори Давидовського (зокрема збірник «Перлина»), твори М. Лисенка, М. Леонтовича та О. Кошиця. Особливо знаковим було виконання у 1920-х роках патріотичного гімну «Оборонцям України», написаного Давидовським у 1920 році й присвяченого бійцям армії Симона Петлюри.
Запоріжжя: Розбудова музичної освіти
Наприкінці 1927 або на початку 1928 року Смірнського переводять до Запоріжжя. Цей період став піком його професійної кар’єри. Він став одним із фундаторів першої музичної професійної школи (музтехнікуму) у місті.
Окрім адміністративної та викладацької роботи, він продовжував розвивати самодіяльне мистецтво, керуючи хоровими гуртками, зокрема при клубі «Металіст». Проте політична ситуація в країні почала стрімко змінюватися. Вже на початку 1930-х років політика «українізації» почала згортатися, а національно орієнтована інтелігенція потрапила під репресивний тиск.
У 1931 році Смірнського заарештували. Невдовзі випустили, але звільнили з посади директора музтехнікуму. Офіційним приводом стала нібито «відсутність вищої музичної освіти», хоча насправді це було частиною масштабної чистки кадрів.
Роки вигнання та вимушених мандрів селами
Після відсторонення Смірнського переводять на посаду директора школи в село Малокатеринівку Запорізького району. Він і там не покидає свою справу — створює шкільний музичний гурток, викладає інструментальну гру, веде хоровий спів.
У 1936 році Петра Петровича перекинули на посаду вчителя у селі Веселе (нині Широківська громада Запорізького району). Тут він також організував самодіяльний хор та продовжував викладати музику.
Життя в селах не вберегло його від пильного ока каральних органів. У цей час Смірнський вже перебував на обліку в НКВС як «підозрілий елемент».
Арешт, фальсифікація справи та розстріл
Трагічна розв’язка настала у березні 1938 року. Петро Смірнський був заарештований у власному будинку в селі Веселе. Слідчі НКВС сфабрикували справу, згідно з якою він нібито був учасником масштабної «антирадянської есерівсько-повстанської організації».
Йому інкримінували:
- Підготовку терористичних актів проти керівників компартії та радянського уряду.
- Наміри щодо насильницького повалення радянської влади та відновлення капіталістичного ладу.
- Антирадянську пропаганду серед селян та інтелігенції.
Слідство стверджувало, що Смірнський був залучений до організації ще у 1929 році Олексієм Павловським (колишнім інспектором губнар освіти). Незважаючи на відсутність будь-яких реальних доказів чи вилучених речових знахідок під час обшуку, доля митця була вирішена наперед.
24 жовтня 1938 року Петро Петрович Смірнський був розстріляний.
Історія «архіву з валізи»
Пам’ять про Петра Смірнського збереглася завдяки справжньому диву та мужності його дружини, Любові Сергіївни. Вона зуміла зберегти найцінніші речі чоловіка, переховуючи їх у старій валізі на горищі будинку.
Лише наприкінці 1980-х років, під час хвилі лібералізації в СРСР, син Юрій Смірнський почав збирати інформацію про батька. Він відкрив ту саму валізу, в якій знайшов неоціненний скарб — особистий архів, що став ключем до відновлення біографії митця
Важливість локальної пам’яті
Життєпис Петра Смірнського — це не просто приватна історія, це яскравий приклад того, як системно нищилася українська культура. Оприлюднення архівів таких діячів є критично важливим, оскільки державні архіви того часу часто були зачищені або сфальсифіковані.
Саме приватні родинні архіви, що дивом уціліли на горищах чи в підвалах, дозволяють нам сьогодні побачити справжнє, неспотворене обличчя українського відродження. Історія «перерваної мелодії» Петра Смірнського, що повернулася до нас через пів століття, нагадує про необхідність цінувати та досліджувати кожне ім’я, яке формувало нашу національну ідентичність у найважчі часи ХХ століття
Підготувала Ганна ЧУПРИНА
* За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією
