Вперше за час занурення до теми Чорнобильської трагедії маю випадок, коли про те, що трапилося 26 квітня 1986 року, людина знала майже одразу. А не через тижні потому, як майже всі ми – коли приховувати аварію на атомній електростанції вже не було можливості.
Знав це мало не з першого дня Павло Антонович Білан. “Зібрали усіх до начальника управління КДБ. І там було слово сказано. Але попередили: ніякого розголосу. Щоб не викликати паніки”.
***
Павло Антонович – голова Запорізького міського громадського об’єднання «Чорнобильці Запоріжжя». Сьогодні він – полковник СБУ у відставці, а у липні-серпні 1986-го очолював експериментальну групу КДБ СРСР у Чорнобильській зоні, яка мобілізувала на рятувальні роботи приблизно сім тисяч осіб військових будівельників. Вони працювали на будівництві саркофагу, могильників, а також таборів для постійного перебування ліквідаторів наслідків аварії.
І розпочинаючи розмову, ми роздивляємося фотографії, на яких – молоді обличчя героїв-ліквідаторів катастрофи, що трапилася сорок років тому.
– 13 липня 1986 року я відсвяткував 35-річчя, – згадує Павло Антонович (цього року йому 75, рахую я. Ще один цьогорічний ювілей, – авт.). – Мене викликали до управління КДБ по Запорізькій області. Начальником управління був Дмитро Сергійович Федосов. Він мені сказав: “Павел Антонович, такой высокой чести никто еще не удостаивался. Вам доверено возглавить экспериментальную группу КДБ СССР…”
14 липня мені представили у Києві п’ять офіцерів КДБ. Вони були різного віку, з різних міст. Один із Донецького управління, один з Івано-Франківська. Один із Черкас. Найстарший з них був Сашко зі Львівського управління.
Наразі жодного із них, моїх соколів, нема серед живих.
Ми мали організувати в зоні роботу семитисячного війська*. Це були військові будівельники, яких набирали по різних округах України.
Загони, якими командували мої п’ять підлеглих, розташовувались за межами 30-кілометрової зони відчуження. Ми облаштували житло.
Зона була огороджена сіткою. Військових будівельників привозили на роботу та повертали назад.
Мої офіцери знаходилися в розташуванні загонів.
А я жив у Чорнобильському райвідділі КДБ. Мав у розпорядженні великий стіл і штук десять телефонів. Прямий номер – до голови КДБ СРСР (на той час це генерал армії Віктор Михайлович Чебриков). Звісно, за нього відповідали помічники. А я тоді був майор. Хоча посада моя відповідно до внутрішнього розкладу була полковник – генерал-майор.
Вахта будівельника була нормована – 14 діб. А я 32 дні віддав цій роботі.
То мав її очолювати полковник КДБ України. Та він як дізнався про 32 днів одразу знайшов шпарину у своєму здоров’ї та скористався нею. Йому кажуть – знайди заміну. Знайшли мене. Бо я мав тоді успіхи в обслуговуванні нашого запорізького будівничого підрозділу. І таким чином, будучи майором, я опинився при такій посаді.
– Як родина поставилася до вашого призначення?
– Не сперечалися. Я вже пройшов службу в Приморську, в Бердянську. Уже дві доньки мав – 1975 та 1979 року народження.
– Що ви побачили в зоні? Що вразило вас?
– Рижий ліс. Руді сосни.
– Дозиметри були у вас?
– Обов’язково. Навіть однією із задач моїх соколів було: контролювати. Іде боєць на роботу – міряють, й після також. Хоча бували випадки, що зміна тривала чи не три хвилини.
Наш експериментальний загін оновлювався постійно. Ті, хто вже набрав критичну дозу, поверталися додому, приїздили нові військові.
– А місто як виглядало? Села довкола? Які враження були?
– Відчуття неживого. Мертва тиша на вулицях та площах Прип’яті та Чорнобиля. Порожні вікна покинутих квартир багатоповерхових будинків…
І передчуття катаклізмів. Це потім матеріалізувалось. Бо було два моменти можливих повторних вибухів. Саме влітку, під час нашої роботи. Якщо б стався вибух, ми мали відреагувати. Ми ж держбезпека!
На цирлах стояли, боялися. Не трапилося.
– Наскільки в зоні страшно було знаходитися? Вночі думки мучили? Паніка була?
– Справа у тім, вибачте за нескромність, я завжди до служби ставився відповідально. Вночі, може, три-чотири години поспиш, а потім аналізуєш день, що минув, плануєш прийдешній – з ким поговорити, що сказати… І плюс кожного дня я об’їздив своїх хлопців, вони рапортували. Головні питання були – будівельні.
– Що змінилося за ті 32 дні?
– Коли ми заходили, все вирішувалося на ходу. А коли ми пропрацювали – вибудувалася система.
Нашим головним завданням було: ми починали будувати саркофаг. У світовій практиці нема аналогів такої роботи. Не було досвіду. Тепер, на жаль, є.
– Коли завершили саркофаг?
– В грудні 1986 року. На відкритті саркофагу я не був.
– Погіршення здоров’я відчули швидко?
– Горло драло майже постійно… Я ж за 32 доби так набрався, що медики мені казали: “У собак нема стільки бліх, скільки у тебе рентгенів”. Це був радіоактивний пил. Його було не уникнути.
І 32 дні дали взнаки. Бо ще 15 липня я був козацюра такий, що навіть насморку не знав!
А як мене вивели, я зліг. В Києві мене не залишили, бо там тоді підвищена радіація була.
У шпиталі в Запоріжжі лежав. Кожного дня аналіз крові брали, і він показував постійне збільшення кількості білих кров’яних тілець («білих братів», так ми говорили).
І ось, пам’ятаю, – завтра мають взяти зранку кров, я ввечері лежу, кволий. Думаю… Та ж мені 35 років… жити хочеться… І я кажу собі: буду жить!
І ранком беруть кров на аналіз і кажуть – призупинився ріст.
Я отримав військову інвалідність, першу групу.
– Як склалася громадська організація ветеранів ?
– Мене у 1992 році комісували по здоров’ю. Та я не та людина, яка може сидіти на місці. У 1986 році в Запорізькій області жили 17 тисяч учасників ліквідації Чорнобильської аварії.
І ми з однодумцями створили організацію чорнобильців.
Наразі я очолюю організацію «Чорнобильці Запоріжжя». В кожному районі є свій осередок. Надаємо допомогу. Робимо все, щоб увага була.
І фонд «Ветерани Чорнобилю», створений у 2003 році, який зараз називається «Меморі 86» – це моя практична порада.
Я через свої зв’язки добився, щоб була допомога з-за кордону. І завдяки цьому фонд отримав можливість допомогти з сучасним переобладнанням реанімаційних відділень Запоріжжя та області.
– Як же ви потрапили на службу до КДБ?
– Це був 1975 рік. Я був заворгом у Шевченківському райкомі комсомолу. І тоді мене, як помітного комсомольця, направляють за комсомольською путівкою до вищої школи КДБ СРСР, до Москви. Восьмий факультет, підготовка оперативного складу із знанням іноземної мови…
– І яка ж ваша іноземна мова?
– В школі та інституті – а першу освіту отримав у Машинці – вивчав німецьку. А тут запитали, яку б я хотів вчити. А я хотів іспанську!
– «Откуда у хлопца испанская грусть»?
– Це ж був 1975 рік, Куба… Кажуть мені: буде тобі іспанська. Зачислили, і на місяць відправили до Балашихи, на курс молодого бійця… під Москвою. А коли почали розподіляти, кому яка мова, я стою, чекаю на свою іспанську… Та дають французьку. Я до керівництва: “Товарищ полковник, ведь обещали испанскую!” А він мені: “Павел Антонович, ну что вы конфликтуете. Посмотрите, вы же вылитый француз!”
Коли у 1980-му була Олімпіада, я працював у Москві як організатор, від Інтуриста. Французи за свого приймали…
На мову перейшов на честь своїх побратимів
– У 2022 році я був засновником і командував Добровольчим формуванням Запорізької територіальної громади ДФТГ «ЩИТ» – це 350 бійців.
А 8 лютого 2024 року у мене трапився перший інсульт, 15 березня – другий. І закінчилася моя війна.
На базі нашого підрозділу був сформований 415-й батальйон ЗСУ. Хлопці воюють… І приходять новини: того задвохсотили, того… Що це таке, – думаю, – чому небеса кращих забирають?
І хоча до 2023 року я був російськомовний, тоді сказав: на честь хлопців перехожу на українську мову… І перейшов.
*Понад 210 військових частин та підрозділів загальною чисельністю 340 тисяч військовослужбовців брали участь у ліквідації наслідків аварії. Понад 90 тисяч солдатів, прапорщиків, офіцерів працювали в зоні у найскладніший період із квітня по грудень 1986-го.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Дениса МІГУЛІ
* За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією
