Дев’яносто років тому народився Борис Мозолевський. Ця людина, яка знайшла найвідоміший у світі археологічний скарб на території України, й сама по собі скарб – як цілісна особистість із великим поетичним талантом та провісницьким хистом.
Ось, як пише про нього запорізька краєзнавиця, письменниця Ганна Черкаська:
Народився Борис Мозолевський 4 лютого 1936 р. у селянській родині на Миколаївщині. Діди й прадіди були розкуркулені. У війну батька забрали до Німеччини, де він і загинув. У сільській школі-семирічці Борис почав писати вірші. Поступив до військово-морського авіаційного училища в Єйську, навчався разом із майбутніми космонавтами СРСР Г. Шоніним і Г. Добровольським. Російською мовою віршував, по мішенях стріляв, долав науку вбивати… Училище не закінчив через хрущовську демобілізацію, пов’язану з радикальним скороченням радянської армії (1956). Після демобілізації переїхав до Києва, де дев’ять років працював заводським кочегаром. Кочегар-поет – дитя відлиги, «хрущовського реабілітансу» ставив усе під сумнів:
Фридрих Энгельс! Какими тропами
Поднимались мы к безднам, срываясь вниз,
Чтоб однажды открылось, что был утопией
Марксом выстраданный коммунизм….
Одночасно він здобував освіту на заочному відділенні історико-філософського факультету Київського університету. У цей час Борис Мозолевський відкрив у собі Україну, хоч знав ціну «українського» питання, але самоідентифікація відбулася – і до останку пише українською.
Ви кажете, що я не патріот, Плазуєте, безкрилі, як вужі.
Що зрадив мові я своїй і пісні? Ще й інших, бачте, ловите на слові!
Перевертні, месії горезвісні, Вже краще правду мовить на чужій,
Бодай би вже заціпило вам рот! Аніж брехати, як ви, на рідній мові.
У 1964 році отримав диплом, влітку влаштувався на роботу в експедиції скіфологів Олексія Тереножкіна та Варвари Іллінської. Працював редактором у видавництві «Наукова думка», але «брежнєвський репресанс» повернув Мозолевського до кочегарки (стаж кочегара десять років)… І подружилися двоє кочегарів: Василь Стус і Борис Мозолевський. А далі коло звузилося, відчувся подих холодильнику імені Берії:
Чи стане сил не стати на коліна,
Не впасти, не зламатись на вітрах?
Чи в Києві нову весну зустріну,
Чи, може, вже в Мордовських таборах?
В етюді «Шлях до себе» Борис Мозолевський пише: «І коли зашморг вже зовсім мав зійтися навколо моєї шиї, збагнув я, що врятувати мене може тільки відкриття світового значення. Так вимріяв і вистраждав я собі свою Товсту Могилу. Зухвальство моє було винагороджене царською пектораллю. Замість Мордви я потрапив до Інституту археології АН УРСР, до якого мене поспішили зарахувати заднім числом».
21 червня 1971 року, час – 14:30 – найважливіша дата у житті Бориса Мозолевського. Під час археологічних досліджень Товстої Могили зроблено найсенсаційнішу знахідку ХХ століття – багате скіфське поховання, серед скарбів якого була золота скіфська пектораль. Нагрудна прикраса скіфського царя IV ст. до н.е. 30,6 см у діаметрі, виконана із золота 958 проби, вага 1148 грамів. Її вартість обрахувати неможливо. Найбільше відкриття археології ХХ століття, «поема золотого сонячного сяйва», якому передували 35 років непростого життя непосидючого упертюха-мандрівника, поета, шукача пригод «на свою… голову». Вражає сміливість українців-упертюхів! Знаючи, що відкриття такого рівня осідають у музеях митрополії, Борис Мозолевський, надягнувши на шию вишукану прикрасу філігранної грецької роботи, чудо «мікромініатюрної» ювелірної техніки, 1150-грамовий шматок чистого золота, зверху – засмальцьовану стару тілогрійку, привіз її до Києва.
Фридрих Энгельс! Какими тропами
Поднимались мы к безднам, срываясь вниз,
Чтоб однажды открылось, что был утопией
Марксом выстраданный коммунизм….
Одночасно він здобував освіту на заочному відділенні історико-філософського факультету Київського університету. У цей час Борис Мозолевський відкрив у собі Україну, хоч знав ціну «українського» питання, але самоідентифікація відбулася – і до останку пише українською.
Ви кажете, що я не патріот, Плазуєте, безкрилі, як вужі.
Що зрадив мові я своїй і пісні? Ще й інших, бачте, ловите на слові!
Перевертні, месії горезвісні, Вже краще правду мовить на чужій,
Бодай би вже заціпило вам рот! Аніж брехати, як ви, на рідній мові.
У 1964 році отримав диплом, влітку влаштувався на роботу в експедиції скіфологів Олексія Тереножкіна та Варвари Іллінської. Працював редактором у видавництві «Наукова думка», але «брежнєвський репресанс» повернув Мозолевського до кочегарки (стаж кочегара десять років)… І подружилися двоє кочегарів: Василь Стус і Борис Мозолевський. А далі коло звузилося, відчувся подих холодильнику імені Берії:
Чи стане сил не стати на коліна,
Не впасти, не зламатись на вітрах?
Чи в Києві нову весну зустріну,
Чи, може, вже в Мордовських таборах?
В етюді «Шлях до себе» Борис Мозолевський пише: «І коли зашморг вже зовсім мав зійтися навколо моєї шиї, збагнув я, що врятувати мене може тільки відкриття світового значення. Так вимріяв і вистраждав я собі свою Товсту Могилу. Зухвальство моє було винагороджене царською пектораллю. Замість Мордви я потрапив до Інституту археології АН УРСР, до якого мене поспішили зарахувати заднім числом».
21 червня 1971 року, час – 14:30 – найважливіша дата у житті Бориса Мозолевського. Під час археологічних досліджень Товстої Могили зроблено найсенсаційнішу знахідку ХХ століття – багате скіфське поховання, серед скарбів якого була золота скіфська пектораль. Нагрудна прикраса скіфського царя IV ст. до н.е. 30,6 см у діаметрі, виконана із золота 958 проби, вага 1148 грамів. Її вартість обрахувати неможливо. Найбільше відкриття археології ХХ століття, «поема золотого сонячного сяйва», якому передували 35 років непростого життя непосидючого упертюха-мандрівника, поета, шукача пригод «на свою… голову». Вражає сміливість українців-упертюхів! Знаючи, що відкриття такого рівня осідають у музеях митрополії, Борис Мозолевський, надягнувши на шию вишукану прикрасу філігранної грецької роботи, чудо «мікромініатюрної» ювелірної техніки, 1150-грамовий шматок чистого золота, зверху – засмальцьовану стару тілогрійку, привіз її до Києва.
За спогадами археолога, який особисто знав Мозолевського, Сергія Скорого, так писав його вчитель, засновник української школи археології раннього залізного віку, професор Олексій Іванович Тереножкін: „У пекторалі, як сонце в краплі роси, відбився весь блиск, все сяйво скіфського золота”.
Лише однієї цієї знахідки вистачило б для слави археолога будь-якого рангу, проте дослідницькі досягнення Бориса Мозолевського на цьому не завершилися. Далі були блискучі відкриття в Хоминій, Бабиній, Водяній, Жовтокам’яній, Соболевій Могилах і багатьох інших курганах. Б. Мозолевський добре усвідомлював свої досягнення в галузі вивчення курганів скіфської аристократії, що й засвідчив відповідним чином в одній зі своїх праць: “Мені пощастило, так чи інакше, бути причетним до більшості видатних відкриттів в області скіфознавства, зроблених в XX столітті”.
А скільки було розкопано, вивчено і введено в науковий обіг так званих рядових пам’яток Степової Скіфії! Всі ці матеріали цілком справедливо належать до золотого фонду вітчизняного скіфознавства.
До того ж, не слід забувати про науково бездоганну публікацію Б. Мозолевським старожитностей Мелітопольського “царського” кургану (1988), розкопаного О. І. Тереножкіним ще в 1954 р. (роботу над цією монографією Борис Миколайович розглядав як духовний заповіт свого Вчителя).
Підтвердженням гармонійного поєднання в одній особі вченого і поета стало видання чудової науково-популярної книги “Скіфський степ” (1983), пізніше (2005) перевиданої в сучасному поліграфічному оформленні.
В останні роки життя Борис Миколайович, працюючи над докторською дисертацією на тему “Етнічна географія Скіфії”, створив низку узагальнюючих статей, що містять досить оригінальні припущення, зокрема щодо соціально-політичних відносин у Скіфії, причин занепаду цього найдавнішого державного об’єднання на наших землях. Надзвичайно важливо, що рукопис дисертації Б. Мозолевського був виданий у вигляді монографії “Етнічна географія Скіфії” (2005), а потім – перевидана (2013), що свідчить про широкий інтерес наукових кіл навіть до незавершеної праці видатного українського вченого-археолога. Мені випало щастя бути редактором цього рукопису.
На початку 1990-х рр. Борис Мозолевський написав кілька публіцистичних праць, в яких з історико-філософських позицій спробував з’ясувати сутність суспільно-політичних процесів, що відбуваються в Україні, екстраполюючи свої знання про скіфське суспільство на болючі проблеми сьогодення. Квінтесенцію цих міркувань вчений опублікував у статті “Знак Скіфії”, яка увійшла і до другого видання “Скіфського степу”. На думку видатної української поетеси Ліни Костенко, яка в жовтні 2005 р. виголосила промову під час презентації цієї книги, дана стаття заслуговує на широке визнання української громадськості, як і сам Борис Мозолевський – непересічне явище української культури.
Світле ім’я Бориса Мозолевського увічнено в назвах вулиць у восьми містах України (Вознесенськ, Дніпро, Київ, Краматорськ, Кривий Ріг, Миколаїв, Нікополь, Херсон), деяких парків тощо.
Декілька чудових віршів Поета Бориса Мозолевського. Пронизливих, чистих й чесних, сповнених не тільки ліризму, а й трагічного усвідомлення стислості людського буття…
ГЕРРИ
Гробниці [скіфських] царів містяться в Геррах, до яких Бористен ще був судноплавний
(Геродот, IV, 71)
Життя і смерті спивши щедрий келих,
Усі літа спаливши на вогні,
Я, скіфський цар, лежу в дніпровських Геррах,
І стугонять століття по мені.
Колись цю річку звали Бористеном,
А Скіфією – всі оці краї.
Як пахли по степах тоді нестерпно
Кочівками осінні кураї…
УЧИТЕЛЮ
Професору О.І. Тереножкіну
Світ, зачитаний, як читанку,
Я відкрив – і занимів:
Так, як ти його, Учителю,
Ще ніхто читать не вмів.
І на зорі ті задивлений,
Обійнявши серцем рань,
Я пішов у світ задимлений
По єдину Пектораль.
Ти стояв мені за далеччю
І світив із темноти.
А в очах твоїх гойдалися
Переправи і фронти.
І пливла твоя дараба,
Обминаючи миси,
Від руїн Афрасіаба
До слов”янської сльози.
Може, десь і відпочинемо,
Знявши пута суєти.
Ти пробач мені, Учителю,
Що зову тебе на «Ти».
Тільки так мені прихмарилось
За стіною мерехтінь:
Там, де ми зустрітись маємо,
Нас зустрінуть – як братів.
За усе ж, що тут прочитано,
Що пізнав без каяття,
Я вклоняюсь Вам, учителю,
Через все своє життя.
СКІФСЬКЕ ЗОЛОТО
За Б. Філиповим
Коли і я за караваном
Піду, звернувши днів сувій,
Я скіфським золотом курганним
Залишусь в пам’яті твоїй.
* * *
За добро, що робив я на світі,
За усі мої муки й жалі
Я воскресну в тридцятім столітті
І пройдусь по коханій землі.
По степах золотих і безкраїх,
Де страждаю, люблю і живу,
Де душа, наче птах, завмирає,
Коли падає тінь на траву.
Не реліктом, не родичем бідним,
Що з далеких доріг заблукав, –
Я прийду до вас гордо і гідно,
Бо для вас я цю землю плекав…
Врятувавши її від пожежі
І утвердивши братство земне,
Ви в оцім подніпровсьім безмежжі
Обніміть, наче брата, мене.
* * *
І скроні у мене вже сиві,
І град мої мрії оббив,
Кажу вам сьогодні спасибі,
Кого я на світі любив.
Спасибі вам, ніжним і милим,
Хай лихо в житті вас мине,
Спасибі усім, що любили,
І всім, що забули мене.
