Зустрічі в музейному Просторі ідентичності Надазов’я і степу за порогами, який розпочав роботу менш ніж півроку тому, поєднують та емоційно зігрівають все більше число учасників.
Олег Будяк, директор Простору, музейник за фахом та пристрастю, через російську окупацію покинув рідну Новоспасівку, яка за радянських часів мала назву Осипенко. І розуміння власного стану, власної долі, надихає його запрошувати близьких по духу, часто так само відокремлених війною від своїх міст та сіл людей.
На цю життєствердну презентацію поетичної збірки Карини Бойко завітали гості з Оріхова та Покровська. І вірші у виконанні поетки, і роботи її учнів [Каріна викладає у Запорізькій школі мистецтв №1] стали для усіх присутніх чарівним зануренням у світ поетичних образів, доповнених авторськими ілюстраціями.
Вітаючи присутніх, Вікторія Водоп’ян, директорка Запорізького обласного історико-краєзнавчого музею імені Якова Новицького, відзначила, що захоплюється активною діяльностю, яку ведуть на території закладу колеги-музейники.
“Я завжди радію заходам, які тут відбуваються. Цей невеличний музейний простір буде розширятися, можливо, буде філія невеличка… – сказала пані Вікторія. – Та, сподіваємося, що ви повернетеся додому, і вже ми будемо вирушати до вас в гості…”
Таке побажання, звісно, підтримують музейники-переселенці.
Депутатка Запорізької обласної ради Ірина Півень від імені Бердянського району та від імені восьми громад привітала гостей простору: “Цей простір живий, справжній. Тут шотижня відбуваються цікаві події. Майстер-класи, зустрічі, спогади, спілкування із бійцями ЗСУ, з родинами військових… Цей простір живий. Тут постійно виникають нові ідеї. Презентація книжки, яка відбувається вперше, та презентація виставки малюнків наших дітей – дуже щемна подія”, – сказала пані Ірина.
Вона ж відзначила важливість творчої роботи, яка має цілюще значення під час війни: “Ми знаємо, що дуже допомагає терапія. І те, що ми викладаємо свої думки на папері…”
Подякувала пані Ірина й педагогам, які передають творчий досвід дітям [це й пані Каріна, й ще два викладача ЗДШМ №1, роботи вихованців яких представлені у Просторі. Ці роботи – переможці обласного конкурсу «Я намалюю Хортицю». З 25-ти наданих робіт 20 стали фіналістами].
І ривітала присутніх з Водохрещею: “Нехай змиє свята вода всіх наших ворогів з України!”.
Тож, Карина Бойко в якості подарунка отримала з рук художника Андрія Соколенка посібник «Кожна дитина – художник», передану авторкою, письменницею та художницею зі Львова – Катериною Немирою. Отримавши книгу, молода та досвідчена викладачка Каріна подякувала за посібник, “в якому дуже лаконічній формі змістовно викладені плани творчих занять з дітьми”. Вона працює з дітьми майже півжиття, з 18-ти років. А вірші пише з 13-ти.
***
У поетичній збірці «Сонцевир», виданій цього року в Запоріжжі за сприяння Запорізької міської адміністрації, – також поєдалися мистецтва. Прекрасно оформлена книга створена дизайнерами видання «Статус».
“Це 88 віршів і 47 ілюстрацій, – сказала пані Карина. – Поруч із поетичними рядками образотворче мистецтво – живопис і графіка”.
Олія, акріл, акварель – на полотні, на папері, на полотні, на пластику, а також малюнки чорним лінером і фломастером й стали ілюстраціями для віршів.
Поезія розподілена на три розділи, тематика диктує й оформлення. Є кольорові та чорно-білі поезії. “Кольорові – про любов, про природу, тут присутня надія, а чорно-білі – це роздуми та історії про стосунки людей. У розділі віршів про війну немає ілюстрацій. Тут є відчуття порожнечі, бо війна віднімає натхнення…” – сказала Каріна.
Згадалася дуже насичена емоціями книжка Катерини Немири «Кольорові оповідання», ілюстраціями для якої стали роботи її чоловіка, Володимира Немири. Виникло відчуття, що творчість вкотре поєднала Запоріжжя та Львів.
“Картини доповнюють вірші, щоб читач міг зануритися у вірш, побачити всі метафори і образи, які я створила та хотіла передати”, – розповідала присутнім Каріна.
“Що ж виникає першим?” – спитали присутні.
“Спочатку вірш, а потім образ, який його ілюструє”. Причому, вірш створюється за годину-дві, а художній образ потребує значно більше часу.
Авторка прочитала вірш «Сонцевири» і показала картину для нього. Той, що опинився на обкладинці, трохи відрізняється супроводу вірша, тобто для одного тексту було створено дві ілюстрації.
Зачаровані присутні слухали та бачили, як “сонцевири осінніх днів знов запускають листки-пароплави”…
А Карина читала: “Сонце, залиш мені погляд-сон, жменьку тепла у осінньому лоні, дотик твоєї п’янкої долоні, вересня cвітла полон…”
Вірші в устах поета завжди мають інший смак…
Цікаво було сприймати вірш під назвою «Чай», в якому “Свідомість розтанула в краплях замріяних хвиль”, і чай став солоним, бо його смак поєднався із спогадами про море.
Нове слово з вірша «Безкрайніч» про ніч зимового сонцестояння захопила присутніх не тільки малярством, а й філологічним сенсом. Нове слово «Безкрайніч» – душа безкрайної ночі. Яка ж чудова назва для найдовшої ночі року!
І ми ловили цей фантазійний рух, чарівності якому надавав звук «ч», який виринав, як привид:
“Душа на краю підвіконня
Між сном балансує чимдуж…”
“Душа, як сновида крилата,
Живе у фантомному світі”…
“Безкрайніч танцює, юначе
Закручує вихори часу,
І ти ніби спиш в сьогоденні,
А душі – у інших життях,
Щоб зцілене ніччю натхнення
Прокинулось в юних світах…”
“Це вірш про натхнення, яке приходить уночі”, – сказала Карина. – “Слово яке цікаве, так ви його придумали?” – “Так”.
Чудовими сенсами наповнений вірш «М’ята» про ароматну травичку, якою на підвіконні грався чорний кіт. І він, і рослинка – з реальності її минулого життя, – розповіла Карина: “М’ята росла, нею грався колись чорний кіт…”
А фінал цих спогадів про зиму, дай нам Боже, стане пророчим:
“Будуть колись ніжний вітер і квіти весняні.
Очі розплющимо біля старого вікна:
М’ята і кіт… Раннє сонце і небо багряне.
І закінчиться війна”.
***
Слухаючи авторку, кожен сподівався погортати книжку, пошукати відповідних своєму стану почуттів, помилуватися ілюстраціями…
Вірш «Все відбулось» – про
“Твоє життя у сотнях варіацій
Шляхів, думок, емоцій, інтонацій
Існує зараз чи вже відбулось?”
«Вода» – вірш-спогад про море: “Я краплинку на віях залишу і в серці триматиму…”
А ось вірш «Моє місто»:
“В Запоріжжя сталевий хребет
Не спалити його, не зломити
Тільки тут можу дихати й жити
Я іду і шукаю себе”.
Кожен з присутніх на презентації чекає, коли можна бути мати «Сонцевири» – як окрасу бібліотеки та духовну підтримку.
“Я завжди говорю, що треба дітей навчати не тільки образному, а й критичному мисленню, – сказав художник Андрій Соколенко. А щодо віршів Каріни, признався: – Вона читає вірш – і я всі картини уявляю…”
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки та Любові ХОРОШИЛОВОЇ
Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.
