Зустріч у Львові, куди вирушив запорізький десант у складі журналіста та художника, мала сумний привід. Два роки тому вибухом російських боєприпасів була зруйнована гребля Каховської ГЕС. Це спричинило зневоднення величезного штучного Каховського моря та повернення Дніпра від Дніпрогесу до Чорного моря у стан, в якому він перебував до 1950-х років, до того, як його замкнула найнижча в низці електростанцій Каховська ГЕС…
Пам’ятаємо майже неймовірні зміни, які відбувалися на Дніпровських берегах у Запоріжжі два роки тому, коли вода відступала буквально на очах, міняючи все довкола. Підтоплення тривало з перших годин ранку шостого червня 2023 року. Нижче за течією Дніпра розгорталися трагедія: некерована хвиля зносила будівлі, неслася вулицями та парками, вивертала дерева… Вода наповнювала по вінця будинки на березі, виганяла людей на дахи та змушувала рятуватися у човнах. Гинули люди, тварини, мистецькі твори – зокрема будинок із розписами Поліни Райко, будинок із творами художника Василя Боженка…
Те, що було сталим життям впродовж семи десятиліть, мінялося невідворотно. Як ми пережили ці два роки, осмислюючи зміни, які спричинила війна і звільнена мимоволі ріка? Про це говорили у львівському хабі – мовою фактів, термінами архітектури, дослідженнями екології, мазками живопису, емоціями літературних спогадів та театральних постановок.
– Ми з вами зібралися тісним колом, щоб поговорити про проєкти, які відбулися з моменту підриву внаслідок російської агресії Каховської ГЕС, – розпочала модераторка зустрічі у Львівському культурно-громадському центрі «Південь» архітекторка Ліза Євсеєва, членкиня Новокаховського товариства охорони культурної спадщини. Та представила дослідження, проведені за цей час в різних галузях та різних дисциплінах: візуальні дослідження, текстові, дослідження в галузі культурної спадщини та екології.
«Золота брама» Дніпра мала бути в граніті
У вступному слові архітекторка, голова Новокаховського ТОКС Тетяна Євсеєва розповіла про вивчення історії Каховською ГЕС – ще до того як її доля стала трагічною і загальновідомою:
– Робота зі спадщиною Каховської ГЕС розпочато приблизно з 2013 року, коли була прийнята ідея включити Нову Каховку до реєстру пам’яток України як пам’ятку містобудування. Тоді й були визначені два перших комплекси, на які ми робили облікову документацію. Це центральна площа міста з парковою зоною та парковими спорудами і комплекс Каховської ГЕС: головна її споруда та основна споруда Північно-Кримського каналу.
Тоді ми дуже багато працювали в Харківському архіві, де зберігається майже вся проєктна документація як щодо ГЕС, так і по місту Нова Каховка. Це величезна кількість креслень, ескізів, тогочасних геодезичних досліджень…
І там ми й дізналися, що наша ГЕС мала виглядати не так, якою була побудована. Потім ці документи отримали підкріплення в щоденниках Олександра Довженка і в спогадах людей, які будували ГЕС.
Це зокрема історія про те, що ГЕС була задумана як “Золоті ворота (брама) Дніпра” – це вислів Олександра Довженка.
Під час роботи над формуванням облікової картки я багато спілкувалася з першими будівниками, і вони мені розповіли, наприклад, про те, що за первісним планом будівля ГЕС та вся плотина мали бути облицьовані гранітом. Щоб це виглядало як Дніпрогес у Запоріжжі.
Але паралельно в той же час поруч будувалося місто, і в 1955 році, коли вже споруда стояла і дійшло до оздоблення, вийшла Постанова щодо боротьби з надмірностями в архітектурі. І було прийняте рішення: не облицьовувати.
Проєктна організація, яка знаходилася в Новій Каховці в ті часи за українською адресою вулиця Героїв України, 17 [це один з перших фасадів, який ми відновлювали у місті за проєктом «Кам’яні вишиванки», і саме тут, за елементами на фасаді, ми зрозуміли, при будівництві працювали проєктувальники та архітектори], – розробляла креслення в натуральну величину на шматки граніту, якими планувалося зробити облицювання.
Величезна кількість – купи таких креслень, кальок, було відправлено до кар’єру [скоріше за усе, – Янцівського, на території Запорізької області, – авт.], на кожен камінь, який мав своє місце в стіні та мав і свій номер за документацією.
Але за постановою 1955 року було вирішено ці роботи припинити: треба економити…
Тому коли на будівництво прибули декілька составів із вже виробленим облицювальним камінням, виконаним за кресленнями, його викинули у води Дніпра.
Тож, половину будівлі згодом так і залишили в бетоні, а половину споруди оформили лицьовою цеглою.
Існує й така цікава легенда, а, може, це нереалізоване проєктне рішення… Якщо ми подивимося на фото та макети будівлі ГЕС, на широкий парапет з круглими вікнами, логічним є припущення, що там і справді був запроєктований басейн. Це можливе рішення ще й тому, що вода, накопичена на даху, регулювала температуру спекотним літом та створювала захист зимою, що давало нормальні умови для роботи гідроагрегатів Каховської ГЕС.
Ось такі були цікаві ідеї.
Каховська ГЕС стала пам’ятником науки, техніки та архітектури у 2013 році.
Башта Вітовта та Тягинь: віртуалізація спадку
І це визнання стало аргументом, коли виникла загроза створення у 2016-2017 роках Каховської ГЕС-2.
– Ми тоді всіма силами кинулися, щоб врятувати ще одну історичну споруду поруч із греблею, яка завдяки нашим зусиллям стала пам’яткою національного значення, – продовжила Тетяна Євсеєва. – Це башта Вітовта на правому березі Дніпра [про неї на сторінках «МИГу» розповідав запорізький краєзнавець Юрій Вілінов, – авт.]. Вежа потрапляла у плани забудови Каховської ГЕС-2 і була дуже загрожена [у неї спиралася арка дамби Каховської ГЕС-].
І завдяки нашій боротьбі нині це пам’ятка національного значення – Литовська башта, де проходив кордон князівства Литовського, саме на наших берегах.
Голова правління Культурного центру Україна-Литва Наталя Бімбірайте прокоментувала ці події онлайн, і розповіла, що саме у 2016 році почалася кампанія за збереження вежі Вітовта.
Були проведені громадські слухання щодо будівництва другої черги Каховської ГЕС. Бо на першому плані будівництва вежа Вітовта потрапляла саме в котлован, у місце, де грунти мали бути вигорнуті повністю та затоплені. Саме тоді новокаховські та запорізькі краєзнавці почали заперечувати, апелювати забудовникам – долучилися до захисної роботи за збереження вежі.
Вежа на той час не була пам’яткою навіть місцевого, не те що національного значення.
– Це вежа 21 метр висотою та 14 метрів в диаметрі, – представила об’єкт захисту пані Натала. – І це єдина будівля, яка збереглася із середньовіччя на наших теренах майже в тому вигляді, в якому була побудована. Кампанія по збереженню тривала довго, дякую всім партнерам, в першу чергу, Новокаховському центру охорони спадщини. Як би це не було важко, ми добилися внесення вежі Вітовта до реєстру пам’яток національного значення у 2018 році – як пам’ятки архітектури поки що. Бо в процесі ми дізналися, що жодних грунтовних досліджень самої пам’ятки на той час проведено не було. Перші археологічні дослідження проведені професором Олександром Симоненком влітку 2018 року. Після включення до Реєстру Тетяна Євсеєва розробила план охоронних меж, і ми добилися, щоб через рік ці охоронні межі були затвердженні. На підставі наданих документів Укрміненерго було вимушене змінити план будівництва та виокремити територію, де знаходиться вежа. І таким чином з боку закону вежа Вітовта отримала захист.
Про долю ще однієї пам’ятки – фортецю Тягинь, яка знаходиться на тому ж березі, на 40 кілометрів нижче по Дніпру від вежі Вітовта, також сказала пані Наталя:
– Ця фортеця більше досліджена, і ми про неї можемо говорити більш грунтовно. Але вона не візуалізується так, як вежа Вітовта є, на яку ми можемо подивитися. У 2016-2021 роки на Тягині проводилися археологічні експедиції. Дуже класно, що ми її встигли дослідити [серед учасників запоріжці, зокрема Слава Зайцев, світла пам’ять нашому загиблому науковцю, воїну ЗСУ, – авт.].
Що сталося з фортецею після запоплення? Який нині стан вежі Вітовта? Як працювати із спадщиною, окупованою, затопленою, пограбованою – сьогодні?
Відповідь сьогодні звучить одна: цифровізація. Треба її проводити і продовжувати створення віртуальних музеїв.
Віртуальний музей як промоція спадщини
Про це й розаовіла пані Наталя:
– Ми створили віртуальний музей фортеці Тягинь. Оцифрували збережену колекцію артефактів, документів, результатів досліджень, фотографій. Віртуальний музей працює – це і популяризація, і культурний обмін. Музей створений українською і англійською мовами – для того, щоб нашу спадщину знали в світі, щоб мали альтернативну думку тій, яку як пропаганбу поширює Росія.
Ми це робимо цікаво, креативно. Поряд з археологами завжди працюють художники та інші митці. І це дає фантастичні результати. Це дає зацікавленості більшій аудиторії.
Ми створили у 2024 році мистецьку виставку, яку промотуємо в кількох містах України, вона побувала в Литві. І наразі, з травня 2025 року, артефакти Тягині виставлені в Каунасі.
Модераторка пані Ліза висловила надію: “Сподіваюсь, що колись ми зможемо запросити сюди цю фантастичну виставку, і скарби Тягині побачить Львів.
Дамби прибирають не тільки за трагічних обставин
До слова запрошена екологиня Любов Борсукевич, кандидат біологічних наук, провідний спеціаліст відділу природної трав’яної флори Ботанічного саду Львівського національного університету імені Івана Франка [на фото справа].
Пані Любов працює у складі Української природоохоронної групи. Вона розповіла про феномен: заплавний ліс, який формується зараз на дні Каховського водосховища.
– Ми маємо унікальну ситуацію для дослідження. Басейн Дніпра охоплює фактично половину території України.
На щастя, трагедія два роки тому трапилася у червні, коли верба плодоносила, і насіння потрапило на найбільш поживні ґрунти. І наразі, два роки поспіль, на території Каховського водосховищі виник найбільший заплавний ліс на території Європи. Вже у перший рік рослини тягнулися більш, ніж на два сантиметри за добу. Нині дворічні дерева сягають деінде п’яти-семи метрів заввишки, й окремі цьогоріч вже цвітуть.
Пані Любов навела деякі факти й по ситуації в світі. Європа та Америка перебувають на етапі прозріння щодо впливу дамб на життя річок. Наразі міцніє розуміння, які проблеми супроводжують розповсюджену практику створення водосховищ. Це й розмив берегів, й затоплені берегові тераси, й хвилі, які утворюються від великої кількості води, й зникнення різноманіття флори та фауни. Повені останніх років також підтверджують шкоду від штучного утримання річок у дамбах. Спрямлені русла не розраховані на природні явища, не витримують маси води при повенях.
Нині у багатьох дамб закінчився строк придатності, скінчився строк дії лицензії. Тому замість того, щоб зміцнювати існуючі дамби, краще їх позбавлятися. Прикладом може бути досвід оновлення русла річки Морава у Словаччині. Загалом до 2050 року в Європі планують повернути до природнього стану майже 5 тисяч кілометрів річок. За різними даними, відбувається збільшення кількості демонтованих дамб, щороку ця цифра більше, ніж у поередньому. Це вельми грандіозний план.
Та найактивніше дамби демонтують в Америці. Там нараховується приблизно 90 тисяч дамб і наразі більше 2000 дамб демонтовані.
В Україні ж це процес, який триває в басейні Дніпра. Наразі це чи не єдине місце в Україні, де відбувається відновлення.
Історія того, що називали морем, та людей довкола
Наступне слово – за письменником Лесем Белеєм. У травні на Книжковому Арсеналі відбулася прем’єра книжки «Його називали морем». Це дев’ять історій про Каховське водосховище. Книжка створювалася, щоб поширювати її англомовною, в електронному вигляді, за кордоном. Бо, наприклад, у Швеції немає інформації про те, що відбулося в Україні 6 червня 2023 року [й немає заплав як таких, річки там вільні – авт.]. Ідею ж зробити українську версію реалізувала видавчиня: пані Вікторія відчула, що така книжка в першу чергу “потрібна нам самим, українцям. Бо ми не знаємо багато фактів своєї історії, своїх пам’яток…”
Тому видана кількістю в 400 екземплярів книга, до якої долучилися зокрема запорізькі науковці: археолог Андрій Тощев, історик Сергій Білівненко, а також новокаховчанка Ліза Євсеєва – сподіваємося, вийде додатковим накладом. Під час зустрічі вдалося принаймні погортати її сторінки та прочитати вступне слово Леся Белея.
Історія, написана пензлем, неповторна
Творчим фоном події стала виставка робіт Григорія Соколенка, свідка будівництва Каховської ГЕС та Нової Каховки. На тлі руйнівної хвили пограбувань, до яких одразу приступили по захопленні українських територій російські окупанти, це “надзвичайно крихкі і вразливі експонати”, – сказала модераторка.
Величезний літопис історії міста Нова Каховка, зокрема художній – твори Альбіна Гавдзинскього, а також Юрія Сагайдака, які колись стали початком колекції Новокаховської картинної галереї – вивезені окупантами. Роботи Василя Боженка постраждали від підтоплення будинку художника.
Тим важливіші стають роботи та збережені сином Андрієм Соколенком спогади та роботи, які Григорій Олександрович робив під час практики часів свого навчання у Ризькій Академії мистецтв.
Моє інтерв’ю з Григорієм Олександровичем Соколенком у 2008 році стало свого часу початком великого об’єднуючого дослідження життєвих перетинів людей, причетних до історії Дніпробуду на Запоріжжі, створення Нової Каховки та будівництва Каховської ГЕС. З цієї розмови поступово вималювулося виникнення неабиякої колекції бойчукістів у Запорізькому обласному художньому музеї, та й сам музей за великим рахунком з’явився і як наслідок творчих контактів, набутих Соколенком-старшим у юному місті Нова Каховка. Так, знайомство із бойчукістом Григорієм Довженком переросло до плідних стосунків із родиною митця, якому ми завдячуємо поетичним виглядом міста у «кам’яних вишиванках». Записані тоді спогади Григорія Соколенка про спілкування із режисером, письменником Олександром Довженком стали експонатом музею міста Нова Каховка…
Спогади про неї заповнюють серце кожного, хто хоч раз побував у місті на березі Дніпра… Про це йшла мова у розповіді Андрія Соколенка. Художнє, музейне середовище, в якому виріс Андрій, привели його до Львова, де він отримав освіту майстра вітражу у державному інституті прикладного та декоративного мистецтва, закінчивши його у 1985 році, сорок років тому… Ми згадували численні виставки у Новокаховській картинній галереї, незабутні знайомства з людьми, залюбленими у своє місто…
До класичного живопису та графіки були додані сучасні твори: як малюнки, так і інсталяції та відеорефлексія на тему подій літа 2023 на Дніпрі. Про своє відчуття розповідали й автори, й присутні.
До речі, це зокрема молодь з Херсонщини, які разом із своми вчителями були запрошені до Львова. Про їхню роль еще піде мова далі.
Люди як птахи, птахи як люди
Надзвичайно важливим проявом творчого осмислення трагедії нищівної війни, втрати осель та розлуки з рідним містом стала поява минулої весни на львівській сцені вистави Дмитра Захоженка «Птахи».
Про це розповіла авторка п’єси та сценарію Ніна Захоженко [драматургиню знають у Запоріжжі по співпраці із театром-лабораторією VIE]:
– Каховська трагедія справила великий шок для всіх, в тому числі для Дмитра. У 2024 році він прямував на велику театральну європейську конференцію, присвячену темі екології. І учасники з європейських країн дуже довго обговорювали, як треба зменшувати об’єми паперової продукції та кількість пластикових стаканчиків. Вражений цим, Дмитро намагався донести до учасників, що те, що відбувається в Україні, зараз найважливіше: і в плані екології, і в плані театру й мистецтва, і в плані притулку людяності, тому що… Мова не тільки про втрачену дамбу. Дмитро, як режисер, говорив і каже: «Моя батьківщина ніколи не буде такою, якою я її запам’ятав».
Вистава наша має звернення до античної літератури, до Аристофана. Ми намагалися свою історію вкласти в ширший контекст, щоб він був зрозумілий і в Україні, і в Європі, й у світі. Тому у виставі є античність, тому там є екологічна катастрофа… І присутній дуже важливий момент особистих історій людей, які жили та живуть у Новій Каховці.
Працюючи над цією темою, я познайомилася з Анною Лодигіною, журналісткою, яка створила великий проєкт, присвячений історії міста та власним спогадам, з Лізою Євсеєвою, яка з родиною популяризує «Кам’яні вишиванки» Нової Каховки, кількома іншими мешканцями… В тому числі тими, хто залишається зараз в окупації. Нам важливо було дати слово і цим людям, тому що в сучасному просторі мало звучить досвід перебування в окупації.
Ліза Євсеєва, яка була на прем’єрі, відмітила, що “ці голоси створюють точну картину того, що ми відчуваємо”.
Цьогоріч за виставу «Птахи» Дмитро Захоженко отримав премію імені Леся Курбаса, яка дається театральним режисерам за розвиток, новації, експеримент і розвиток українського театру. Наразі «Птахи» беруть участь в театральному конкурсі «Гра» і вже увійшли до 35-ти найкращих вистав, і з шістьма з них змагається за звання найкращої вистави для великої сцени в Україні.
І про майбутнє…
Про це вже після події шостого червня, проводивши херсонських дітей додому, розповіла Ліза Євсеєва:
– Півроку і нас іде освітній проєкт, який проводить НеМо: Ukrainian Heritage Monitoring Lab спільно з Херсонською обласною військовою адміністрацією. Це серія онлайн-лекцій, екскурсії та презентації для дітей Херсонщини щодо важливості реставраційної та архітектурної освіти.
Ідея проекту виникла у головної архітекторки Херсонської області Наталії Чернишової – зокрема як наслідок експедиції на Херсонщину, під час роботи, як кажуть, «в полі», коли ми побачили величезну кількість зруйнованих та пошкоджених історичних будівель. Проаналізувавши ситуацію, виявили, що станом на зараз в Херсонській області немає жодного сертифікованого архітектора. А до повномасштабного вторгнення, як ми виявили, не було архітектора-реставратора. Наразі відсутність таких спеціалістів є катастрофічною.
Цього року у нас побували загалом 15 майбутніх випускників: троє дітей безпосередньо із самого Херсону і діти з Високопілля Херсонської області. Для них ми провели цикл лекцій онлайн, а потім запросили до Львова. Діти відвідали Львівську академію мистецтв, коледж імені Труша, Львівську політехніку, де є реставраційні напрямки навчання. Були проведені зустрічі у вишах, кожен заклад представив свої можливості. Молоді люди отримали пояснення щодо вступу: які є спеціальності, як діють підготовчі курси. Плюс ми організували загальну екскурсію Львовом, зокрема на об’єкти, які реставруються.
Також відбулася онлайн-зустріч з реставраторами Херсонського краєзнавчого музею, які на місці безпосередньо відновлюють пошкоджені об’єкти. Планувалося й декілька воркшопів у Херсоні, та через те, що безпекова ситуація значно погіршилася, ми їх відмінили.
Тож запросили на зустріч до річниці втрати греблі Каховської ГЕС, щоб діти почули про її архітектуру, вплив на природу та наслідки руйнації.
Проєкт проходить за підтримки міжнародних організацій, зацікавлених в подібних освітніх програмах, а Херсонська обласна адміністрація оплатила подорож до Львова дітей та викладачів.
Нині ми завершили програму з цією групою майбутніх студентів, та ця робота настільки сподобалася Херсонській обласній адміністрації, що, сподіваємося, матимемо продовження у наступному навчальному році. І, можливо, поїдемо до Високопілля, щоб провести воркшоп на об’єкті, бо дітям цікава й практична робота – хочемо це бажання підтримати…
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки та учасників події
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
