На 65-му році життя не впорався з важкою, практично невиліковною хворобою легендарний Гравець і Тренер
В історії “Металурга” ця людина займає особливу роль. Напевно, при його бажанні, можна було б написати цілу книгу тільки по запорізькому періоду кар’єри.
Але ж був ще й божевільний, фантастичний, яскравий відрізок у “Дніпрі”, “Кривбас” і багато-багато всього цікавого в його гравцівській і тренерській біографії…
У Запоріжжі це й історія “Перекотиполе” з шаржами та фейлетоном у газеті “Комсомолець Запоріжжя”, були й машини – аби тільки не йшов до “Дніпра”, був і вихід до вищої ліги чемпіонату СРСР та перші в історії “Металурга” єврокубки, нова сторінка вже з МФК “Металург”…
Витяг з автобіографічного інтерв’ю сайту https://www.ua-football.com/:
– І 1983 року ви опинилися в Запоріжжі.
– Після армії були запрошення з “Ротора”, “Ністру” і “Металурга”. Коли був в “Іскрі”, зі мною грав Вітя Трегубов із Запоріжжя, який і переконав прийняти пропозицію команди.
Приїхав, поговорив із Томахом, вдарили по руках, так я й залишився на все життя в Україні. Отримавши квартиру, одразу ж перевіз батьків із “голодного краю”.
У нас у Чувашії не було такого достатку, і коли мама вперше потрапила до крамниці й відчула запах ковбаси, ледве непритомніла. Дзвонить мені на базу і питає: “Синку, у магазині багато видів ковбаси, яку мені вибрати?”. “Та бери будь-яку, вона вся смачна”, – відповів я.
– А через рік ви вже опинилися в “Дніпрі”, який 1983 року вперше виграв чемпіонат СРСР, і де ви провели свої найкращі футбольні роки. Чи не так?
– Це було все того ж 1983 року. Влітку перед початком сезону “Дніпро” повертався зі зборів через Запоріжжя, і була домовленість зіграти контрольний матч. У цьому поєдинку Володимир Ємець побачив мою гру, і, мабуть, “поклали на мене око”.
Як згодом зізнався Анатолій Азаренков, за мною стали спостерігати після цього поєдинку. Хоча Запоріжжя за 80 кілометрів від Дніпропетровська, представники “Дніпра” їздили в Могильов, Смоленськ переглядати мене.
Закінчився сезон, “Дніпро” став чемпіоном. А перед новим роком пролунав спочатку один дзвінок, потім другий, третій. Я відповів відмовою. Хтось би подумав, відмовив чемпіону “Дніпру” і покрутив би пальцем біля скроні.
Після нового року їдемо на збори в Адлер, де в той самий час перебував і “Дніпро”, тільки в Сочі. Там вони і “добили” мене, домовившись про перехід. А перед цим телефоную батькові, пояснюю ситуацію. Він каже: “Давай ризикуй і переходь. Це ж команда чемпіон. Ти мріяв стати майстром спорту”. І справді, коли грав по юнаках, мріяв про це.
Переїжджаю з одного готелю до іншого в “Жемчужину”, де зупинився “Дніпро”. Заходжу в номер, де сидять “боги” Володимир Ємець і Геннадій Жиздик.
Починається конкретна розмова. Ємець: “Сідай. Що Папа будемо з ним робити? Ти неодружений?”. “Так”: – відповідаю. “Гаразд, отримаєш двокімнатну. А за медальку після сезону отримаєш велику машину (малося на увазі ГАЗ-24 – Башкіров). А якщо не медалька, то тільки “Жигуль” шістка”. Так і залишився в команді. Зіграв там на зборах матчі на позиції правого захисника, відразу влився в колектив, хлопці відразу визнали мене.
– Проте, ставши чемпіоном 1988 року, ви несподівано після закінчення сезону вирішили перейти в “Металург”, який грав у Першій лізі. Розставання пройшло не зовсім по-дружньому? У чому причина?
– У “Дніпрі” почалося омолодження складу, я відчував, що потрібно йти. Якраз надійшла пропозиція від Геннадія Жиздика перейти в “Металург”, з метою допомогти команді вийти у вишку. Із “Дніпром” вдарили по руках, начебто дали згоду, але… несподівано “Дніпро” накатав на мене у федерацію футболу СРСР якийсь віз.
Спочатку викликали до Києва, там жодних до мене претензій. Потім по інстанції поїхав до Москви на подальші розбірки. І там нічого на мене з федерації футболу України крамольного не надіслали. Кажуть, ми нічого не отримували, ти в нас на хорошому рахунку. А де представники “Дніпра”, щоб пояснили? Ніхто не приїхав. Тут же дали мені добро на перехід у “Металург”, де і програв два сезони.
У 1991 році вийшли з першої ліги у вишку, він виявився останнім чемпіонатом Союзу.
– Того ж 1991 року багато заможних людей сильно постраждали від павловської реформи, коли міняли гроші. Футболісти в той час чесною працею накопичували хороші статки. Вас “зачепила” грошова реформа?
Як говорили ветерани футболу, якщо ти не заробив 100 тисяч рублів на книжці, значить, ти погано грав у футбол (сміється). У нас практично у всіх були накопичені великі суми, у когось 100 тисяч і більше. Особисто у мене було 100 тисяч і в один день вони всі згоріли. У той час це були божевільні гроші.
Ми з “Металургом” якраз були на зборах у Сочі, ввечері оголосили і дали на обмін три дні. Так із “золотої карети” все перетворилося на гарбуз. Добре, що встиг буквально перед реформою купити дачу.
– Як і багато футболістів, ви вирішили пошукати щастя за кордоном?
Ще 1992 року встиг зіграти кілька матчів за “Металург” у незалежному чемпіонаті України. А потім опинився в Німеччині в клубі оберліги “Рот-Вайсс” Оберхаузен, підписавши контракт на два роки. Це місто побратим Запоріжжя. А переходу посприяв Володя Лютий, німці шукали правого захисника.
На той час мені було вже 33 роки, як сказав Лютий: “Хто б тебе в такому віці взяв”. Довелося в паспорті поміняти дату народження на 1964, так би мовити омолодити себе.
Переглянули мене 28-річного (сміється), сподобався, порахували, що ще допоможу команді вирішити завдання в підвищенні. Дали квартиру. Що цікаво, за світло і воду платив я, а за житлоплощу спонсор клубу. Зате в Німеччині зміг купити в кредит першу іномарку в житті – “Тойоту короллу”. Отримував 6 тисяч марок на місяць, з яких одну тисячу відраховував за машину.
– А зараз якого ви року?
– Став знову 1959 (сміється). Після приїзду додому все повернув назад.
– Ви з Олегом Тараном йдете разом по життю з 1984 року.
Спочатку грали в “Дніпрі”, потім у “Металурзі”, а після закінчення кар’єри склали тренерський дует у “Кривбасі”, знову в “Металурзі”. Але вас пов’язує не просто дружба, а родинні стосунки – ви обидва одружені з сестрами-близнючками. Після знайомства не було плутанини, хто чия наречена?
– Що цікаво, найперше наше знайомство відбулося не в парі з Олегом, а з Петром Чилібі. Пішли з ним зателефонувати на пошту, і біля входу стояли три дівчини, дві з них близнючки, стильно вдягнені. Адже вони могли собі дозволити, бо часто їздили за кордон. Петя зав’язав розмову, обмінялися телефонами. Потім вони поїхали до Москви, де працювали за контрактом у цирку в групі ілюзіоніста Ігоря Кіо.
По закінченню контракту повернулися до рідного Дніпропетровська. І вже на зустріч із ними я прийшов з Олегом Тараном, так і вийшли дві сімейні пари (сміється).
Щоправда, спочатку було важко і ми часто їх плутали. А вони, щоб спеціально подуріти нас, одягалися в однакові футболки, однаково фарбувалися, і я часом не знав, кому вручати квіти. А коли почали частіше зустрічатися, вже міг визначити відмінності, за голосом чи поглядом (сміється). Уже потім, щоб полегшити нам завдання, наші дівчата одягалися по-різному.
– А весілля в один день були?
– Ні. Хтось подумає, що в різні дні, щоб не було плутанини (сміється). Але це не спеціально, а просто так вийшло. Закінчився сезон 1987 року, де “Дніпро” завоював друге місце. Зіграли останній матч із мінським “Динамо” 15 листопада й одразу ж поїхали в ресторан усією командою “замочити” медалі. А за два дні поспіль три весілля: 17 – у Олега, 19 – моя черга, а 21 – у Антона Шоха. Вийшов досить щільний графік, погуляли міцно, і за такий короткий період довелося витримати велике навантаження (сміється).
…..Спасибі Сергій Геннадійович за чесне, сумлінне ставлення до справи, твій веселий характер і повагу до людей!
Царство небесне! Будемо пам’ятати….
Фото архіву сайту “Запоріжжя футбольне”.
