Тендітний папір у її руках ставав пам’яттю про Голодомор, українськими тризубами, жіночими обличчями, стародавніми орнаментами. Її витинанки бачили у Парижі, Венеції, Торонто, Варшаві та у штаб-квартирі ООН у Женеві.
У Запоріжжі її виставка зібрала десятки зачарованих шанувальників, які перетворились на товариство у сотні людей, які по декілька разів відвідували Центр сучасного мистецтва на Соборному, щоб знову та знову пройти між її витинанками…
Її рідний брат загинув на Запорізькому напрямку під час страшної сучасної війни, у 2023-му.
Вчора, 15 серпня, раптово не стало Дарії Альошкіної. Їй було лише 44 роки.
Сьогодні Дарію згадують як одну з найвідоміших українських майстринь витинанки, яка повернула цьому давньому мистецтву сучасне життя і зробила його впізнаваним далеко за межами України.
А колись вона взагалі не збиралася пов’язувати своє життя з мистецтвом.
Дарія народилася у Києві, але дитинство провела у невеликому подільському селі Букатинка на Вінниччині.
Її батьки – скульптори Олекса та Людмила Альошкіни – на початку 1980-х залишили місто й оселилися там, ближче до природи та кам’яних кар’єрів.
У родині росло п’ятеро дітей.
Поруч із хатою працювали з каменем і глиною, займалися керамікою, малювали, вирізали з паперу. Діти росли серед творчості так природно, як інші ростуть серед саду чи городу.
Перед Різдвом і Великоднем оселю прикрашали витинанками. Їх вішали на стіни й вікна як прикраси та обереги. Дарія згадувала старших жінок у селі, які знали це ремесло й передавали його молодшим.
Але сама вона мріяла зовсім про інше.
У 15 років Дарія хотіла стати вчителькою.
У селі це була престижна і зрозуміла професія. До того ж дівчина бачила, наскільки непросто її батькам було заробляти творчою працею.
Та батько вирішив трохи інакше. Після дев’ятого класу він відвіз доньку до Вижницького училища на Буковині. Дарія вивчала художнє ткацтво, а пізніше вступила до Львівської національної академії мистецтв на відділення монументальної скульптури.
Серед її однокурсників – син запорізьких майстрів кераміки та монументального мистецтва, Лариси та Олександра Жолудів.
Дарії як мистикині подобалася зовсім не тендітна робота.
Камінь.
Дерево.
Метал.
Важкі інструменти.
Великі форми.
Саме зі скульптурою вона тоді пов’язувала своє майбутнє.
А витинанка залишалася десь поруч – знайомою з дитинства справою, якою можна було прикрасити кімнату чи зробити роботу для школи.
Дарія згодом зізнавалася: навіть не думала, що колись знайде в цьому себе і зможе заробляти цим на життя.
Але сталося саме так.
У Дарії та її чоловіка Гордія Старуха народилося троє дітей – Росава, Вакула та Еней.
Працювати з монументальною скульптурою стало складніше. Камінь вимагав майстерні, важких інструментів, часу й фізичної сили.
А для паперу потрібні були стіл, аркуш і ніж.
Так знайоме з дитинства ремесло поступово стало головною справою її життя.
Дарія почала збільшувати формат.
Традиційна витинанка, яку звикли бачити як невелику паперову прикрасу на вікні чи стіні, у її руках перетворювалася на величезні ажурні полотна.
Два метри.
Три.
Іноді – до п’яти метрів.
Особливо вони оживали на світлі.
Сонце проходило крізь сотні прорізів у папері, і на стіні виникало друге зображення – велика мереживна тінь.
Навіть освіта художнього ткацтва стала їй у пригоді. Дарія будувала композиції майже як килими: кайма, центральний орнамент, симетрія, переплетення ліній.
Вона складала папір удвоє і любила момент, коли після довгої роботи його нарешті можна було розгорнути.
Бо остаточний результат не завжди можна було передбачити.
Для неї в цьому й була магія витинанки.
Дарія не любила повторювати свої орнаменти. Їй було цікавіше щоразу шукати нові лінії, пропорції та символи.
У витинанку для бібліотеки Романа Іваничука у Львові вона вплела український алфавіт.
В іншій роботі створила орнамент із тризубів.
Її паперове мереживо можна було не просто розглядати.
Його можна було читати.
У 2008 році дослідник витинанки Михайло Станкевич сказав Дарії, що цей вид народного мистецтва фактично став напівзабутим: папір погано зберігається, старі роботи зникають.
Для неї це стало поштовхом.
Вона захотіла повернути до витинанки увагу.
І їй це вдалося.
Роботи Дарії експонували у Парижі, Венеції, Кракові, Варшаві, Торонто та інших містах.
Її витинанки показували у штаб-квартирі ООН у Женеві. Вона оформлювала стенд українських дизайнерів на паризькому салоні Maison&Objet і співпрацювала з Cartier.
Для знаменитого ювелірного дому Дарія створила вісім витинанок, у яких поєднала мотиви бренду з традиційними українськими символами. Українське паперове мереживо з подільських хат опинилося поруч із одним із найвідоміших брендів світу.
(Та було таке мистецтво й у Запоріжжі. Бабуся Андрія Соколенка робила витинаночки, які дід продавав на Малому ринку, щоб підтримати родину… – І.А.)
Але справжня сила її робіт була не лише у красі.
Дарія дедалі частіше використовувала витинанку, щоб говорити про Україну.
Одним із найважливіших став проєкт «Мереживо пам’яті», присвячений Голодомору.
Ця тема була для неї особистою.
У дитинстві Дарія пам’ятала дерево, яке росло біля їхнього дому.
Дітям не дозволяли його зрізати.
Одного разу вона запитала матір, чому.
І почула історію, яку пронесла через усе життя.
Під час Голодомору плоди цього дерева допомогли вижити людям у селі.
Її діда репресували за те, що він роздав селянам насіннєвий фонд.
Через десятиліття ця родинна пам’ять перейшла у великі паперові полотна.
Жіночі обличчя.
Чорні птахи.
Колоски.
Біль.
Пам’ять.
Дарія створила також проєкт «Щедрик», присвячений Миколі Леонтовичу.
Через старе українське ремесло вона розповідала історії, які були значно більшими за красивий орнамент.
Після початку повномасштабного вторгнення Дарія разом із дітьми опинилася у Кракові.
Спочатку було важко навіть працювати.
А потім вона знову взяла папір і ніж.
Почала збирати навколо себе українок, які також були змушені залишити свої домівки.
Вони разом вирізали витинанки, говорили, плакали, підтримували одна одну.
Перші місяці Дарія проводила ці зустрічі безкоштовно.
Вона вірила, що робота руками допомагає переживати найтяжчі моменти.
Паралельно організовувала виставки, допомагала Україні й продовжувала розповідати про нашу культуру за кордоном.
Війна прийшла і в її родину.
У 2023 році загинув двоюрідний брат Дарії, який брав участь у звільненні П’ятихаток.
Після цієї втрати у її роботах стало ще більше жіночих образів, сповнених болю і чекання.
І попри міжнародні виставки, відомі бренди та визнання, на запитання, що є її власним оберегом, Дарія колись відповіла дуже просто:
«Мій оберіг – це моя родина».
Мабуть, у цій фразі її було дуже багато.
Вона могла працювати з каменем, але стала відомою завдяки паперу.
Взяла ремесло, яке називали майже забутим, і зробила його сучасним.
Перетворила невеликі прикраси з українських хат на багатометрові полотна, які побачили у відомих виставкових просторах світу.
І при цьому ніколи не відривала їх від України.
Від свого Поділля.
Від родинної пам’яті.
Від Голодомору.
Від війни.
Від людей, яких любила.
Дарія добре знала, що папір не вічний.
В одному з інтерв’ю вона розповідала, що деякі старі роботи навіть спалювала, коли вони втрачали первісний вигляд.
Але саме цей крихкий матеріал вона перетворила на спосіб берегти те, що не повинно зникнути.
Наші символи.
Наші історії.
Нашу пам’ять.
15 серпня 2026 року Дарії Альошкіної раптово не стало.
Їй було лише 44 роки.
У неї залишилися чоловік Гордій Старух, троє дітей – Росава, Вакула та Еней.
І залишилися її роботи. Колись витинанками прикрашали вікна дому її батьків у маленькій Букатинці. Їхня донька винесла це українське паперове мереживо далеко за межі рідного дому. І показала його світові.
Світла пам’ять Дарії Альошкіній.
Її пам’ятає та за нею сумує Запоріжжя.
Підготувала Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
