“Тільки про дві речі ми шкодуватимемо на смертному одрі: що мало любили і мало подорожували”. Згодна з Марком Твеном. Певне, ці нотатки не на часі. Та усе ж варто згадати: світ — великий і мінливий… Із Риги я поїхала до Стокгольму.
Корова з квітів
Від Риги до Вентспілса 185 кілометрів. Майже як від Запоріжжя до Бердянська. В автобусі – три години гладенькою, зовсім не перевантаженою трасою. До Юрмали – навіть із трьома смугами. Мій автобус у це місто не завертав, але вазони з квітами (кожен розміром із клумбу) і поліцейське авто на в’їзді прозоро натякали: це вам не абищо, а популярний курорт!
Натомість на в’їзді у Вентспілс я побачила… гігантську корову з квітів. Це лише одна з представниць цілого стада великої рогатої худоби, яких можна зустріти на його вулицях. У 2002 році, за тодішньою світовою модою, тут провели “парад корів”: художники розмальовували скульптури, виготовлені зі скловолокна. Тоді, у 1999-2006 роках до акції долучилися майже 50 міст: від Токіо до Окленда й Чикаго. Потім коров’ячий бум минув. Лише у Вентспілсі корівки так сподобалися, що стали символом міста. Цифри в Інтернеті розбігаються, але за його даними: у Вентспілсі щонайменше 25 скульптурних корів!
Щоправда, я бачила тільки три. Адже знаменита “латвійська чорна корова”, до якої спрямовують туристів вказівники на вулицях, “на відпочинку” через повну реконструкцію набережної, де містилася скульптура. На жаль, не побачила я і корівки, котра дереться на ліхтар (під гаслом “До світла!”). Зате біля автовокзалу натрапила на синю корову-поліцейського. Потішила й рогата красуня, яка милується на себе у дзеркало…
Щоб оглянути Вентспілс, у мене було дві вечірніх години. Тихе, затишне місто обволікало й чарувало. Хоч я встигла дійти лише до найстарішого в Латвії замка ливонського ордену (перша письмова згадка про нього — 1290 року). Тепер у замку музей. Подейкують — дуже цікавий і сучасний. Але в такий пізній час я лише крадькома зазирнула через решітку хвіртки.
Вразило, що на вулицях вечірнього Вентспілса було майже безлюдно. Адже це не лише великий порт, а й курортне містечко з напрочуд чистим пляжем та усякими-різними розвагами. Про кінець серпня не скажеш: “Не сезон”. Хоча, може, я просто не дійшла до місць, де тусуються відпочивальники? Бо поспішала сісти на пором “Stena Line”, щоб відправитися до Швеції.
Коли я їхала автобусом із Вільнюса до Риги, намагалася не проґавити кордон. Якийсь же знак там має стояти? Ні, не помітила. Та й усе інше було зовсім, як у Литві: архітектура, назви магазинів, фірм. Тільки замість “gatve” (вулиця) — “iela”. А от Швецію з перших кроків сприйняла зовсім інакше.
З банківською карткою… у туалет
Насправді пором прибуває не в містечко Нінесхамн (як зазначено у квитку), а в новий порт Норвік за чотири кілометри від нього. Звідти піших пасажирів підвозить до залізниці безкоштовний автобус. Зрештою, я їхала в ньому сама. А перший швед, якого зустріла на станції, виявився… індійцем. Смаглявий чоловік у тюрбані і в жилеті з написом “Information” пояснив англійською, що заплатити за проїзд до Стокгольма можна просто приклавши банківську картку до автомата.
Принагідно відзначу одразу три характерних деталі. По-перше, у Стокгольмі я бачила дуже багато індійців, людей з азіатською зовнішністю, жінок у мусульманському вбранні. Лише щодо темношкірих громадян африканського походження столиця Швеції підкачала: їх значно менше, ніж, приміром, у Парижі. Корінних шведів важко виокремити в інтернаціональному натовпі.
По-друге, у Стокгольмі я практично не чула російської мови. Але і жовто-блакитних прапорів, як у Вільнюсі або Ризі, теж не спостерігала. Литовці й латвійці на власній шкірі відчувають, що від сусідства з державою-агресором “припікає”. Але чим далі від “пожежі”, тим, вочевидь, прохолодніше…
А по-третє, офіційною валютою Швеції лишаються крони, проте я так і не дізналася, як вони виглядають. Абсолютно всі й усюди користуються банківськими картками. Я – своєю “приватівською” з коштами у гривнях. Звісно, таким способом оплати тепер нікого не здивуєш. Але! На відміну від Запоріжжя чи Вільнюса, готівки у Стокгольмі начебто взагалі не існує. Приміром, у трамваях пасажирів обслуговують люб’язні ба навіть елегантні кондуктори. Жодного разу я не помітила, аби хтось із пасажирів давав їм “живі” гроші — тільки банківські картки. Та навіть у вуличний біотуалет довелося йти з карткою!
Дефіцитний суп
Нінесхамн досить-таки безбарвне містечко. Його окраси: церква, готель “під старовину” і недіюча телефонна будка в стилі ретро… А головне – порт із безліччю яхт і причалами для великих та маленьких суден. На вулицях містечка вразили дерева з моторошними гулями й потворно обрізаними гілками. В серпні – без жодного листочка! Кажуть, над рослинами так знущаються, щоб надати їхнім кронам гарної форми. Та по-моєму, краще зовсім без дерев, ніж із подібними нещасними потворами!
А в Стокгольмі у великі вазони (такі ж, як на в’їзді до Юрмали) висаджують не тільки квіти, а ще й невеликі деревця. Виглядає мило, але на думку знайомого садово-паркового дизайнера, це теж знущання над рослинами.
У Стокгольмі я зупинилася неподалік від вокзалу в хостелі “Міські рюкзаки” (“City backpackers”). За одну ніч у 8-місній жіночій кімнаті заплатила 31 євро. Ні, навіть більше, бо окремо довелося додати 3,5 євро за постільну білизну. Зате після 11-ї ранку на ресепшені можна було безкоштовно пити каву. За моїми спостереженнями, у Стокгольмі цей напій варять добре. Хоча… не так уже й багато я насолоджувалася тут кавою, бо ціни у столиці Швеції “кусаються”.
Я не могла знайти дешевого закладу, щоб поснідати чи пообідати. Зазвичай вдається схитрити. Знаю, що найдешевша ситна страва — суп. Навіть у ресторані обід із супу, хліба й кави не обійдеться надто дорого, а наїстися можна. Але у Стокгольмі знайти заклад, де подають суп, виявилося непросто. Зрештою, я харчувалась у забігайлівці, що спеціалізується на салатах. Смаглява дівчина на очах у клієнтів щедро набирала з судків заготовлені компоненти. Були й гарячі супи. Їх готували “за лаштунками”, але, підозрюю, аналогічним способом. Ціна усіх салатів і супів виявилася однаковою — 9,99 євро (трохи більше 400 гривень) за порцію. За шведськими мірками – дешево.
Снюс для Юрги
Подруга, котра не раз бувала у Стокгольмі, порадила мені прокотитися синьою лінією метро: “Такого ти не бачила і ніде не побачиш”. Я скористалася порадою — тим більше, що весь міський громадський транспорт для українців безкоштовний: досить пред’явити документ, що засвідчує громадянство.
Стокгольмське метро не випадково називають “художньою галереєю довжиною 110 кілометрів”. Я встигла ледь оглянути одну лінію із трьох. Ту, що порадила подруга: синю. 14 станцій — 14 майже натуральних на вигляд печер із вирубаними у скелі стінами та стелями. Але кожна з печер — ще й витвір сучасного мистецтва. Біла — з “дитячими” малюнками. Червоно-зелена – з ялинками і будиночками, що нагадують про новорічні свята. А отут наче кров’ю стіни заляпані. А далі — узори з каміння… До того ж, крім розписів, на станціях є цікаві “артефакти”. Приміром, на Кунгстрадгарден по стіні стікає вода і височіє грубо витесана скульптура — мов у печері тролів…
Я їхала синьою лінією, доки поїзд виринув на поверхню і помчав крізь ліс. На наступній станції зійшла. Десь на околиці. Вийшла з метро — й опинилась у великому торговому центрі на кшталт того, що в Києві під Хрещатиком. Повертаючись додому, люди роблять тут покупки. В одному місці по колу розташовані облавки “швидкого харчування” з безліччю столиків у центрі. У пошуках горезвісного супу я обійшла їх тричі. Японська кухня і турецька, грецька й індійська, ливанська і навіть гавайська. А де ж шведська? Де тефтельки і булочки з корицею, що їх пекла фрекен Бок? Або, принаймні, де страви італійські чи французькі? Не кажучи вже про українські… Ні, немає. Ціни усюди від 14 євро (580 гривень) за порцію. До того ж, усе гостре й одноманітне, незважаючи на розмаїття назв.
Зате в цьому торговому центрі я купила “сувеніри” для литовських друзів. Ті, що радив туристський путівник в Інтернеті. Ікру мінтая в тюбиках: трохи намазати на білий хліб із маслом — дуже смачно. Шоколад “Марабу” — звичайнісінький, тільки й того, що шведський. А найцікавіше — снюс для Юрги. Вона курить, і я подумала, що їй захочеться випробувати диковину. Адже усюди, крім Швеції, Норвегії та США, снюс… заборонений до продажу.
Що таке снюс? Ні, не наркотик. Це тютюн, який кладуть під верхню губу і тримають від 5 до 30 хвилин. Таким чином нікотин потрапляє безпосередньо у кров і діє уп’ятеро сильніше, ніж при палінні сигарет. У кіосках на станціях стокгольмського метро сила-силенна різних видів снюсу у круглих коробочках. Я навмання купила білу. Виявилося, що в ній схожі на чайні (хоча меншого розміру) пакетики з тютюном і щось на кшталт контейнера для використаних пакетиків. Юрга зраділа екзотичному сувеніру: можна із друзями влаштувати дегустаційну “церемонію”. Вона згадала, як швед, приїхавши у відрядження до їхньої Вільнюської академії музики і театру, нервував, коли не знайшов у столиці Литви снюс. Ще б пак! Стверджують, що звикання до нього навіть сильніше, ніж звикання до сигарет.
Шведські ведмедики
Архітектура Стокгольма, на мій смак, надто помпезна й громіздка. Вона тиснула би на людей, наче важка брила, якби не водний простір навколо: місто розташоване на 14 островах у протоці, що поєднує озеро Меларен із Балтійським морем.
Попри безліч музеїв (у тому числі — музей Нобелівських лауреатів), мені кортіло побути просто неба. Не спокусив навіть музей корабля “Ваза”, який затонув у 1628 році одразу після спуску на воду й виходу з гавані (його дістали зо дна у 1961-му). Натомість я пішла у знайомий за минулими відвідинами Стокгольму етнографічний музейний комплекс “Скансен”. В ньому зібрані будівлі з різних регіонів Швеції. Цей комплекс існує від 1891 року – тобто він був одним із перших у світі.
Квиток для дорослого – 245 крон (близько 800 гривень). Непомірна ціна? І все ж… Скансеном можна гуляти годинами. Сюди навіть продають вхідні абонементи на цілий рік. А українців взагалі пускають безкоштовно. Тут і колоритні сільські будівлі. І маленьке провінційне містечко (навіть із банком). І майстерні, де можна спостерігати, як працюють ремісники, слухаючи їхні пояснення. І міні-зоопарк для дітей (неподалік від нього малечу піснями й іграми розважають аніматори). А ще далі – вольєри з північними тваринами…
День був, як для Стокгольма, досить спекотний. Олені ліниво розляглись у тіньочку. Вразили роги їхнього ватажка: величезні, гіллясті. Як тільки він тримає голову?!
А от бурі ведмеді, попри густе хутро, спеки ніби й не відчували. Я довго спостерігала за їхніми витівками. Кумедні, зовсім не грізні істоти… якщо дивитися з безпечної відстані.
Коли я минулого разу відвідала Скансен, мені пощастило зблизька розгледіти лосів. Культові шведські звірі — коли опинишся з ними ніс до носа — величезні й навіть страшні. Недарма вольєри лосів у Скансені оточені подвійною огорожею. Але цього разу не так пощастило: на відміну від ведмедів, лося теж, мабуть, “дістала” спека – він лежав осторонь від публіки.
До речі, у Скансені для тварин побудовані дуже просторі вольєри — цілі ділянки природного середовища. А от місце, відведене для глядачів, подекуди схоже на клітки для людей…
Шпигунський детектив
Так сталося, що у Скансені я гуляла 24 серпня — у День Незалежності України. І хоча жовто-блакитні прапори не майоріли над вулицями Стокгольма, та проїжджаючи вранці у трамваї, я все ж помітила на невеликому майдані мітинг. “Що це?” – “Україна”, – звісно, шведської мови я не знаю, але кілька слів, якими перекинулися пасажири, не можна було не зрозуміти. Головне святкування мало відбутись увечері: хода центром міста під гаслом «Independence In My Heart», промови, концерт, танцювальний флешмоб, а на знак вшанування загиблих українських героїв — вогники свічок. Але увечері я вже їхала поїздом до Нінесхамна, щоб сісти на зворотній пором.
На поромі каюту зі мною ділила громадянка Білорусі. Жінка на власному авто поверталася зі Стокгольму, де живе її 23-літній син. Хлопець уже має у Швеції бізнес, трикімнатну квартиру, друзів, знає шведську мову. А от його маму, попри те, що вона багато часу провела в цій країні, тягне додому. Жінка зізналася, що їхати в Білорусь їй страшно: а раптом… Я зітхнула: вона тільки “побоюється” і відсторонено, на межі байдужості, “співчуває” українцям. У неї ж бо все гаразд…
А другий випадок дивний і кумедний. Чи страшний? Автобус із Вентспілса до Риги був неповним. Пощастило: я сиділа на другому поверсі перед переднім склом. Одна на двох сидіннях. Поруч, через прохід, теж один на двох сидіннях – голомозий чоловік у шкіряній жилетці та шортах. Позаду нього – чоловік із хлопчиком. Більше нікого поблизу. Всю дорогу сусід розмовляв російською мовою по телефону.
Комусь із співрозмовників зауважив: їде в Ригу до сина. Але решта звучало як детектив зі шпигунськими пристрастями. Спочатку якомусь Ісааку Мойсейовичу він втлумачував, що транш дійде не одразу, бо його перекидатимуть через кілька країн. Спитав: “Наша допомога піде у загальний котел чи на рахунок конкретної людини? Прозвучала цифра: півтора мільярда…
Далі — більше. Співрозмовники мінялися: Валентин, Роман… Чоловік у жилетці цікавився: “Скільки інвестицій мені слід увести, аби швидко отримати російське громадянство?” Далі йшлося про “Дім у Коломні” (за Пушкіним?), де є дві посадкові смуги для будь-яких типів літаків… Отакої! Що це — аудіовистава? Її слухачем була тільки я — то чи варто було старатися? Якась гра? Всерйоз подібні розмови клоуни у шортах прилюдно не ведуть. Та й ті, хто розпоряджається мільярдами, в автобусах не їздять… Проте слухати три години поспіль ці монологи (в яких, утім, Україна жодного разу не згадувалася) було, м’яко кажучи, неприємно. Надто поганого смаку жарт?
“Тільки про дві речі ми шкодуватимемо на смертному одрі: що мало любили і мало подорожували”… Згодна з Марком Твеном. Хоча зовсім не певна, що цей його вислів і мої нотатки на часі, коли триває війна. Але сподіваюся: комусь із земляків вони допоможуть трохи розслабитися. І згадати, що світ великий та мінливий. А все життя — дорога…
Віталіна МОСКОВЦЕВА-ДОРОШЕНКО
