У загальноукраїнському інформаційному просторі тема НАТО останнім часом звучить досить часто. Багато уваги приділялося червневому саміту НАТО у Брюсселі, липневому рішенню Ради національної безпеки і оборони України [РНБО] «Про невідкладні заходи щодо поглиблення інтеграції України до Організації Північноатлантичного договору», вересневій зустрічі Президентів України та США Володимира Зеленського і Джо Байдена, жовтневим засіданню міжпарламентської Ради Україна-НАТО (UNIC) і участі представника України у Конференції національних директорів озброєнь [вищий дорадчий Комітет НАТО з питань озброєнь].
Це зрозуміло: з 2019 року курс України на членство у Європейському Союзі і НАТО закріплено в Конституції. А у згаданому вище рішенні РНБО зазначено, що “підготовка України до набуття членства в НАТО є надважливим державним завданням”.
Але ніде правди діти – на місцях звичайні люди досі спотикаються об питання: нащо НАТО нам потрібно? Хіба завдяки вступу до Альянсу в українців стане більше молока та м’яса, зарплати вищими, а платіжки худішими? Та й перспектив вступу поки не видно. Крім розпливчастих слів, що колись Україна таки буде членом НАТО – жодної конкретики. То що загалом дають нам ці відносини? А може, сильні держави, не беручи на себе ніяких зобов’язань, спробують нас використати у власних інтересах?
Спробуємо розібратися і поглянемо у бік країн колишнього соцтабору та Балтії. Вони поставили на меті вступ до Альянсу одразу після розпаду СРСР і за десять-п’ятнадцять років цієї мети досягли.
Що отримали країни соцтабору від шляху та вступу до Альянсу?
Якщо дуже коротко.
- Чехи запевняють, що позбулися диктату з боку будь-якої країни.
- Словаки вважають, що отримали гарантії того, що ніхто не буде вирішувати долю Словаччини без їхньої присутності.
- Румуни кажуть, що завдяки приєднанню до НАТО модернізували промисловість і отримали змогу впливати на прийняття економічних рішень на трансатлантичному просторі.
- Литва здобула невелику, але якісну армію.
- Польща й Чехія [вступили до НАТО у 1999 році] не лише не втратили оборонну промисловість, а й піднялися на експорті зброї, військової техніки та обладнання.
| Країна | 1997р. | 1999р. | 2001р. |
|---|---|---|---|
| Польща | $20 млн | $67 млн | $93 млн |
| Чехія | $28 млн | $65 млн | $95 млн |
[Динаміка експорту озброєнь за даними щорічників Стокгольмського міжнародного інституту дослідження миру – SIPRI Yearbooks 2000-2004]
- Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Болгарія продемонстрували приплив прямих інвестицій ще до вступу в Альянс, висловивши про те чітке рішення у 1997 році.
| Країна | 1997р. | 1998р. | 1999р. |
|---|---|---|---|
| Польща | $2,7 млрд | $5 млрд | $8 млрд |
| Чехія | $4 млрд | $9,8 млрд | $12,8 млрд |
| Угорщина | $6,2 млрд | $10,2 млрд | $14,5 млрд |
У Словенії наступного року після оголошення рішення про вступ до НАТО прямі інвестиції зросли з 3,6 млрд євро у 2002 р. до 5,1 млрд євро в 2003 р. У Румунії в рік вступу до НАТО (2004) прямі іноземні інвестиції збільшилися на 141% порівняно з попереднім роком. [За даними наукового директора Міжнародного центру перспективних досліджень Владислава Яснюка]
Чому це вдалося?
Безпека як запорука розвитку
Відомий український інтелектуал, політолог, дослідник цінностей та комунікацій Євген Глібовицький неодноразово зауважував:
НАТО надало країнам постсоціалістичного табору безпеку саме у широкому сенсі.
Згадаймо перше речення Північноатлантичного договору: «Сторони, що домовляються, сповнені рішучості захищати свободу, загальну спадщину та цивілізації своїх народів, засновані на принципах демократії, свободи особистості і законності».
Аби здобути надійний захист, східноєвропейським країнам довелося втілити ці принципи у життя: побудувати у себе вдома демократичну державу, де визнається верховенство права, впроваджено засади функціональної ринкової економіки, ведеться ефективна боротьба з корупцією тощо.
Тобто там відбулися реформи…
Прості європейці від змін були не в захваті…
Думаєте, прості словаки, поляки, угорці, румуни, болгари, естонці дуже переймалися високими матеріями? Зовсім ні. Їх, як і нас, більше цікавили зарплатня, податки, пенсії тощо. Проте у нормальній державі населення розуміє важливість зовнішньополітичних цілей.
Звичайно, після наполегливих зусиль влади, яка не втомлювалася пояснювати: реформи потрібні не тому, що цього вимагає НАТО, а тому, що вони створять одні «правила гри» для всіх, захистять власність, зроблять непотрібними хабарі, модернізують суспільство. І як наслідок – підвищать життєвий рівень.
Треба сказати, що у постсоціалістичних країнах влада, хоч і сварилася між собою, але в питаннях вступу до НАТО була одностайною. З реформами у різних країнах було неоднаково. Знаєте, чому Словаччину не запросили до Альянсу у 1997 разом із Польщею, Чехією та Угорщиною? Бо не встигла вибудувати стабільні демократичні інституції. Тому й вступила до НАТО лише у 2004 році разом з Болгарією, Румунією, Словенією, Естонією, Литвою та Латвією, які теж встигли реформуватися до цього часу.
До речі, реформи у цьому випадку посприяли вступу не лише до НАТО, а й до ЄС. А Албанія, Чорногорія та Північна Македонія, які стали членами НАТО пізніше [відповідно у 2009, 2017 і 2020 роках] нині є офіційними кандидатами на членство в ЄС. І приділяють пильну увагу базовим реформам демократичних інститутів і державного управління.
Потрібна «морквинка» на кшталт безвізу
У нашій країні, на жаль, реформи «танцюють», наче вихованці школи Соломона Пляра: “Крок вперед і два назад”. Аналіз, чому це так відбувається, – не тема даної публікації. Але чи можливо їх пришвидшити?
Слід зазначити, що з 2008 року, намагаючись наблизитися до НАТО, Україна працює за річними національними програмами. Це величезні документи до сотні сторінок. Українська влада звітує, що багато їхніх пунктів виконано, НАТО ж дивиться на наші досягнення досить стримано.
Останнім часом представники групи експертних центрів [редакція “Європейської правди”, Центр “Нова Європа”, Центр протидії корупції, Мережа захисту національних інтересів “А Н Т С”, Центр глобалістики “Стратегія XXI”] висловили думку, що НАТО мало б надати Україні позитивний сигнал на кшталт того, який надав ЄС, запропонувавши план дій візової лібералізації.
Тоді, маючи «морквинку» у вигляді безвізу і досить точний перелік необхідних реформ, держава зуміла його виконати. Подолавши величезний спротив і започаткувавши антикорупційні органи, у 2017 році Україна отримала безвіз.
До слушної миті треба готуватись
Тепер, на думку експертів, слушно було би зосередитися на пріоритетних реформах і отримати від НАТО їхню дорожню карту. Експерти запропонували назвати її «Планом досягнення сумісності з НАТО».
Фахівці не приховують: наразі чітких перспектив вступу до НАТО не існує. Проте це не означає, що треба заспокоїтися й відсунути це питання набік. Бо переваги для України несе уже сам процес.
- запущено реформи спецслужб [СБУ, розвідка];
- цивільний міністр оборони;
- невикористання армії у політичних цілях [ні під час Помаранчевої революції 2004 року, ні під час Революції гідності 2014 року];
- зменшення секретності у публічних закупівлях, старт реформи оборонних закупівель;
- запуск реформи «Укроборонпрому» та огляд оборонно-промислового комплексу;
- позитивні зміни у Збройних силах [структурна реорганізація Генштабу; реформування сержантського корпусу; нові військові звання вищого офіцерського складу відповідно до прийнятих у державах-членах НАТО, зміни на краще у грошовому, медичному забезпеченні та військовій освіті тощо].
Але до НАТО вступають не збройні сили держави, а уся країна, що має успіх широкомасштабних, стійких та незворотних реформ – у першу чергу в оборонній, антикорупційній та судовій сферах. А тут праці на довгі роки.
Експерти-міжнародники кажуть, що навіть за умови виконання Україною усіх потрібних реформ, – далеко не факт, що НАТО прийме нас у свої дружні обійми.
Надто великі там побоювання щодо Росії. Але свого часу з цим стикнулася і Литва. У 2000 році литовські дипломати побачили, що у верхах НАТО може не вистачити політичної волі прийняти їхню країну до лав Альянсу. Були тоді настанови, що добрі стосунки з Росією важливіші за амбіції країн Балтії. Але ні дипломати, ні литовська влада не склали руки, а продовжили працювати кожен у своїй зоні відповідальності. І у 2004 році, завершивши необхідні й достатні реформи, Литва вступила до НАТО і до ЄС.
Наш власний досвід підказує, що дива бувають. У 2008 році, коли починалися перемовини щодо згаданого Плану лібералізації візового режиму, кілька європейських країн категорично виключали можливість скасування віз для громадян України. Але «морквина» була дуже принадливою і перетворилася на чарівну паличку, яка відкрила багатьом українцям двері до Європи.
Тож слушна мить може настати і на шляху до НАТО. Проте до неї треба бути готовими.
Ганна ЧУПРИНА, фото з відкритих джерел
КОМЕНТАР
“Україна розглядає членство в НАТО не лише як безпекову парасольку для себе, а в першу чергу як спосіб подальшої демократизації та впровадження глибинних реформ.
Надання Україні чіткої дорожньої карти з осяжною перспективою членства (чи-то у форматі ПДЧ, посиленої РНП або «Плану сумісності») суттєво прискорило б впровадження таких реформ.
Це співпадає і з інтересами держав-членів Альянсу, адже процвітаюча демократична Україна – не лише надійний партнер, але і приклад для інших країн пострадянського простору”.
Довідково
*Створення цієї статті фінансується в рамках проєкту «НАТО – це люди», що фінансується Урядом Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії, що діє через Міністерство закордонних справ і у справах Співдружності націй Великої Британії (“FCDO”).
