Cержант медичної роти Наталія Білозерцева у 108-й бригаді ТрО, яка воює на Запорізькому напрямку, два роки. Уродженка Дніпра, професійна медикиня тривалий час працювала в придорожній амбулаторії на периферії та отримала чималий досвід екстремальної медицини, який став у нагоді на війні.
– У цивільному житті я – лікар загальної практики з досвідом роботи близько 25 років
, – розповідає Наталія. – Після закінчення медінституту мене направили на Житомирщину. Працювала у сільській місцевості.
За словами Наталії, коли почалась війна, усі її колеги розуміли, що можуть бути мобілізовані, проте жоден не виїхав за кордон. Хіба що дехто відправив своїх дітей у більш безпечні місця. А оскільки амбулаторія знаходиться поблизу великої автотраси, то побічні наслідки війни медики бачили на власні очі. Це й безкінечні колони, які рухалися у напрямку заходу, і пригнічення вимушених переселенців, які втратили помешкання. Потім всі разом переживали через російські злочини проти людяності, які розкрилися у Бучі, Ірпені та інших містечках.
– Стояти осторонь було неможливо, – згадує медикіня. – Тим більш, що багато хлопців з нашого селища пішли на фронт… Мій син з травня 2022 року також добровольцем вирушив на війну. Дуже боляче про це говорити, однак 5 жовтня 2024 року він зник безвісти…
Наталя додала, що виховала двох прийомних дітей. Коли забрала їх до себе, хлопцю було 11 років, а дівчинці – 9. Зараз доросла дочка мешкає на Київщині, а доля сина, який пішов боронити Батьківщину та зник безвісти, досі не відома. Міти дуже сподівається, що він живий і повернеться додому – можливо під час обміну полоненими.
Повістки на мобілізацію Наталія, як і її син, не чекала, пішла на війну добровольцем.
– Рішення йти на військову службу назріло ще на початку російської агресії, однак були обставини, що примусили відтермінувати його реалізацію, – каже вона. – На той момент до людей, які приходили до ТЦК самі, ставилися з чималою засторогою. Тому я звернулася за консультацією до свого брата, який вже служив у 108-й бригаді ТрО. Незабаром поспілкувалася з начмедом частини. Тішило те, що йду у частину Дніпропетровської тероборони, адже розуміла, що служитиму з земляками.
– З якого часу ви на військовій службі?
– З 31 травня 2023 року. Я це чітко пам’ятаю. 21 квітня у мене була бойова повістка на руках, і я вирушила до навчального центру. А пізніше, коли прибула у бригаду, була спантеличена, адже не очікувала, що одразу потраплю у зону бойових дій. Того знакового для мене дня – 31 травня – близько 10 ранку на поріг нашого медпункту колега-кардіолог з сусідньої частини привіз двох важкопоранених бійців та попросив про допомогу.
– На той час ви вже мали досвід роботи з бойовими пораненнями?
– Наша амбулаторія над трасою, отже з невідкладними станами ми стикалися доволі часто. Щоправда, з осколковими враженнями мені довелось тоді мати справу вперше. На сьогоднішній день у цьому вже здобула чималий досвід. Півтора роки пропрацювала у Дніпровському батальйоні бригади, де довелось потрапити у важкі ситуації і з пораненнями, і з наслідками бойового стресу. Все вирішували спільними зусиллями.
Наталія каже, що в армії багато чого навчилась і буде застосовувати ці навички у цивільному житті у майбутньому. Водночас військовою не почувається, внутрішній настрій: «Я – цивільний лікар».
-Що саме ви хочете принести з собою у цивільну медицину з війни?
– Наприклад, я у повній мірі зрозуміла, що таке відповідальність до пацієнта. Коли втомилась, дуже важко фізично, однак треба бути поруч з ним. А ще навчилась толерантності до поранених. Це приходить лише тут, на війні. Якось, коли я ще працювала в амбулаторії, до мене звернувся військовий. До того, як він пішов добровольцем на війну, працював адвокатом, допомагав багатьом. І ось, прийшов і каже: «Док, я так хочу тобі щось розказати. Тобі буде цікаво?». Він був під Бахмутом. Я сказала, що вислухаю. А потім, у січні 2023 року, його не стало. Тільки зараз, тут у бригаді, з набутим досвідом, я розумію, наскільки важливо для нього було розповісти комусь про пережите у пеклі війни…
Після подій, пов’язаних з евакуацією наших поранених воїнів під час одного особливо гарячого штурму, Наталії Білозерцевій було вручено відзнаку «За порятунок життя». Ось як вона сама розповідає про це:
– 28 червня 2023 року я була залучена в якості бойового медика до штурму. Забезпечувала евакуацію поранених. Тоді не вистачало спеціалістів-хірургів. Були госпітальєри, що допомагали. І була установка: приймати рішення на місці. Я почувалась новачком, ще не вміла як слід користувалися рацією, слухати ефір. Однак, як кажуть, життя навчить. До вечора стала справжнім радистом та успішно впоралась з важкими пораненнями. Війна багата на несподіванки. На жаль, як правило, сумні. Ось, звучить по рації, везуть одного «300», а привозять одразу двох. І ти маєш з цим впоратись…
Був випадок, коли один з поранених буквально «прилетів» до медпунку на машині і емоційно випалив: «Який я щасливчик! За мною стільки «200»-х…». Тоді було не зрозуміло, чи це у нього стрес, чи він каже правду. Однак згодом з’ясувалося, що дійсно 6 наших побратимів залишились на роковому перехресті. До вечора росіяни їхні тіла вже замінували. З часом вдалось їх вивезти. Один з них виявився близьким другом щасливчика, який врятувався.
Коли він побачив мертвого товариша, довго не міг прийти до тями. Відмовлявся приймати, що це близька йому людина. І тільки після того, як я йому повідомила, що хлопці отримали поранення не сумісні з життям, притих. Пізніше дякував за те, що у тій критичній ситуації до нього поставились з розумінням. Сам мав поранення – ми надали йому допомогу. Згодом по волі долі ми опинилися в одному екіпажі та довго працювали разом як «евак», жили в одній хаті. Хлопчина – віком мого сина. Через деякий час він звільнився, оскільки є інвалідом з дитинства – вроджена вада нирки. Ми по нині на зв’язку. Інокли я спілкуюсь навіть з його батьками, які дуже вдячні мені за підтримку сина. Він називає мене єдиною жінкою – бойовим побратимом.
– А чи траплялися радісні випадки? На війні вони також важливі.
– Звичайно. Якось передали по рації, що наша колега «Квітка» – «200», і її вже везуть. Ми вийшли зустрічати, дивимось, а вона жива-живесенька. Я – до неї. Кажу: «Давай, я тебе хоч огляну». А вона мені: «Та що ж ви так риєтеся!». Я не стала замовчувати: «Сказали, що ти «200». Її реакція на це була запізнілою, лише коли усвідомила. А ми раділи, що «Квітка» жива.
Зовсім нещодавно трапився ще випадок. Я мала вести до потягу колегу – у відпуску. Тільки-но сіла у машину – стукає черговий: «Олексіївна, у нас два «300». Ми все відставили. Приймаємо. Запитую у пораненого номер частини, а він мені: «Некст…». «Це ще що?» – суворо запитую його. А він далі: «Туз!». Я вдивляюсь і впізнаю: переді мною земляк з Мирополя. Він назвав нікнейм своєї групи БПЛА та позивний, та з цікавістю вдивлявся в мене, чи впізнаю. Запитую у нього: «Ти чий? Хто твої батьки? Коли твій день народження?». А він не втримується і випалює: «А ви хіба не знаєте? Ви ж мій сімейний лікар!» Колеги подумали, що у хлопця гарячка, а я пояснила, що так і є – це мій пацієнт!
Кажу йому: «Так Костя, я впізнала тебе, я – твій сімейний лікар». А мені у відповідь знову з гумором: « Ви пішли на війну, а мені довелося знайти іншого…» Сміялись усі! Чудовий хлопець, поранений, відчуває біль, але почуття гумору не втрачає.
Є у медикині і заповітні мрії.
– Дуже хочу повернутися до своєї звичної мирної професії, до свого колективу, – каже вона. – Хочу розвивати цивільну медицину, хочу далі навчатися. Але перш за все для цього слід закінчити війну, вибороти перемогу!
Підтримуйте захисників України та долучайтеся до лав 108-ї бригади тероборони.
Телефон.: 0 800 337 803, +380 (66) 447 69 06.
