Наші діти грають у війну давно. Танки з піску ліпили у пісочниці на моєму подвір’ї з минулої весни.
Старші робили сувенірчики та продавали у парку, гроші передали волонтерам.
Не думаю, що діти війни не бояться. Бояться.
Поговорили із Дашею, що живе поруч із будинком 67 на вулиці Незалежної України, зруйнованому у березні цього року.
Боїться ночі, боїться лягати спати. Не чекає біди, але боїться. Сусіди з її під’їзду, хлопчики з мершого та другого поверху, разом із мамами ще у березні поїхали із Запоріжжя. Дашина родина лишилася. Ось Даша й чекає на своїх друзів – разом пострибати з дерева на стіжок скошеної трави.
Жовто-блакитні нитки вплела у Дашині коси мама.
– У мене не такі довгі коси, – каже вона мені чесно. – Та ще виростуть.
Вона рішуча та …доросла. Питаю у неї дозволу на фото. Погоджується.
Інеса АТАМАНЧУК, фото автора
