Через війну з росією та спричинену нею гуманітарну кризу Україна увійшла до числа країн, кому потрібна увага та допомога світової спільноти.
Понад 12 мільйонів дорослих і дітей були змушені покинути домівки. Мільйони інших продовжують жити поряд із лінією фронту. Це і мешканці Запоріжжя, і люди із Запорізької області, які змушені через смертельну небезпеку перебратися до нашого міста.
Гуманітарний центр «Завжди разом» за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» та гуманітарної організації Care Deutschland прагне допомогти цим людям. У рамках співпраці 500 продуктових наборів отримали родини ВПО, а також інваліди I та II групи незалежно від місця їхньої реєстрації. Гуманітарний центр «Завжди разом» безпосередньо надає допомогу біженцям. Підтримка цих людей стала нині основною роботою волонтерів нашого центру. А їхні розповіді крають серце, та мають увійти до історії наших часів.
Люба покинула рідне Кам’янське ще 15 березня. ЇЇ та родичів і друзів вивіз мікроавтобусом син.
– На той час розтрощили вже наше село. Отвєтка прилетіла від росіян ще 28 лютого.
Російські військові обстрілами з градів, мінометів розбили будинки. З 4-5 березня Кам’янське вже не мало ні електрики, ні води… Як розповідає Люба, у перші дні була розтрощена школа, інтернат для слабочуючих дітей – дуже важливий фаховий заклад Запорізької області. Залишились у Кам’янському Любині сусіди – жінка була поранена, та вони з чоловіком готували для українських військових, тримались разом… Чи живі вони зараз, Люба не знає.
Отримала у гуманітарному центрі «Завжди разом» два пайки – один для сина. За повісткою він збирається до воєнкомату. Боже, бережи наших людей безцінних!
Надія та Марина, дві пенсіонерки, виїхали із Степногорська 5 березня. Дуже страшно було залишатись у дев’ятиповерхівці, від обстрілів тремтів будинок. Живуть разом у Запоріжжі, підтримують одна одну. Діти ж лишились у Степногорську.
– Вони ж снабжають наш городок, на землі працюють, людей годують, – розповідає Надя мені блідими вустами.
Боже, бережи наших людей безцінних!
Жінці з славнозвісної Малинівки, з Гуляйпольського району, вже й несила мені розповідати про пережите. І поранення було, у запорізькій лікарні мало не місяць перебувала родина… Та як згадають своє село, то й не знають, за чим більше плакати – себе жаліти чи рідну Малинівку. Розумію.
Як і Юлю із сином Артуром, що втікли від «братніх» обстрілів росіян із Полог: “Це больна тема, мучить нас”.
Родина – Надія, Діана та Аня – встигла виїхати з Полог три місяці тому. Що там відбувається зараз, що залишилось від чудового країзнавчого музею, від старовинних вуличок, свідків подій української історії – страшно й уявити.
Добре, що діти не відчувають усієї повноти горя, що трапилось із нами. Дощик – радість, парасолька – краща іграшка. “Мамо, я хочу зонтік, мамо, я хочу зонтік!” Боже, бережи наших дітей!
Діти у нашому гуманітарному центрі «Завжди разом» – найулюбленіші гості. Маємо трохи іграшок, щоб розрадити. Маємо розмальовки, надані благодійниками. Намагаємось допомогти підібрати потрібний одяг. Мами здебільшого відмовляються від зайвого, беруть тільки необхідне.
Розговорились із Анею з Бердянського району. Родина виїхала 18 червня, місяць у підвалі сиділи із доньками Наталею та Діаною (має інвалідність, не може рухатись). Слухали обстріли, боялись у двір вийти. Та коли біля дому впала ракета, виїхали до Запоріжжя.
Ми з мамою підбираємо зручний одяг для Діани, шукаємо, чим порадувати Наталку.
Згадуємо Чернігівку, Владовку, спільних знайомих. Як-от, Миколу Єременка, який з болем у серці покинув рідні місця. Він пише зараз історію Владовки. І не тільки стару, а й нову, сучасну. Болісну і страшну.
Та переможемо!
Боже, бережи наших людей безцінних!
Інеса АТАМАНЧУК, фото автора та Володимира ДОЦЕНКО
