Про історію землі нашої, тієї, що поруч, тієї, що під ногами, нагадав оріхівський краєзнавець Іван Панченко:
“Комишуваха. … У голову вже пригрівало, хоча унизу, від землі, ще надхолоджувало в живіт, але не так, як удосвіта. У небі, як колись у гнізді, сріблилася тиша, і тільки з дніпрової павутинки щось грізно гучало. То гули дніпрові пороги… Хоч би де яструб був – за Чорним морем у вирії чи, як тепер, у рідному небі, звідки могили здаються овечками, а Дніпро павутинкою, заблудитися він не міг. Голос дніпрових порогів ішов до нього завжди, і він завжди на нього летів – на Запорізьку Січ, до Базавлука, на Хортицю, на Дурну свою Скелю, де козаки-комишники варять юшку та підкидають йому риб’ячі голови на вечерю.
У сизуватій глибочиці під собою на скіфській могилі яструб помітив трьох ховрашків. Він швиденько прочумався, зробив одне коло, друге й опустився на півнеба до степу. Та коли роздивився, то зрозумів, що то здалося йому спросоння: на могилі сіріли не ховрашки, а сиділи на конях троє турків чи козаків. На одному із них червоніла турецька феска, на другому біліла чалма, а руда голова у третього світилася без нічого. З тим, у кого світилася голова без нічого, двоє товаришів, видно, прощалися, бо вони обняли його й розчоломкали, і той самотою з’їхав з могили конем у сторону як до Дніпра, до Запорізької Січі. Ті ж двоє вершників, що лишилися, переїжджали з могили на могилу, зупинялися на кожній і роздивлялися на всі боки – когось у степу шукали чи виглядали”. [Вінграновський Микола, «Северин Наливайко», сторінка 59].
Тож, маємо любити і тримати…
