Відомий гуляйпільський журналіст і краєзнавець Іван Кушніренко після початку повномасштабної війни росії проти України змушений був залишити свій будинок і рідне місто, яке нещадно бомбив ворог, і разом із дружиною Лідією переїхати до Запоріжжя. Подружжя поділилося з «МИГом» пережитим – як рятувалися від бомбардувань, що втратили та як влаштувалися на новому місці.
91 книга – і всі про гуляйпільців
Вся творчість Івана Кушніренка присвячена рідному краю. Його перу належать десятки художніх і документальних книг, у яких він розповідає про своїх земляків – простих трудівників-сучасників та історичних особистостей, наприклад, таких, як Нестор Махно.
А починалося все з невеликого вірша, надрукованого далекого 1965 року у місцевій районній газеті «Зоря комунізму» [з 1991 р. – «Голос Гуляйпілля»]. Тоді Іван ще навчався у школі, в 11 класі. І, звичайно, уявити не міг, що згодом пропрацює у тій самій газеті 35 років, 20 з яких – головним редактором.
Після школи Іван Кушніренко вступив до Запорізького педінституту (нині ЗНУ) на українське відділення філологічного факультету. А отримавши диплом, став працювати вчителем української мови та літератури у школі-інтернаті села Полтавка Гуляйпільського району. Тут же познайомився зі своєю майбутньою дружиною Лідією, яка викладала математику. 1973 року вони одружилися, а 76-го переїхали до Гуляйполя, де Іван розпочав свою журналістську кар’єру. Спочатку працював кореспондентом, потім завідувачем відділу, заступником редактора і, нарешті, головним редактором.
Одна з перших його книг – збірка творів гуляйпільських авторів «Чисті джерела», видана у співавторстві з місцевим краєзнавцем Володимиром Жилінським. Потім були книги про барона Андрія Корфа, про Нестора Махна тощо.
2011 року Іван Кушніренко вийшов на пенсію, але своєї активної літературної діяльності не залишив. Вже у Запоріжжі, у грудні минулого року, побачила світ його 91-а книга [написана у співавторстві з Оксаною Горпінич], – «Гуляйпілля. Рух опору. 1941-1943 роки».
Бомбардування та обстріли… на річницю весілля
Незабаром, 24 лютого 2023 року, подружжя Кушніренків відзначать золоте весілля – 50 років спільного життя. А рік тому, якраз на 49 річницю весілля, почалося повномасштабне вторгнення росії на територію України.
– Вже 2 березня у нашій чотириповерхівці, як і у всьому мікрорайоні, не стало електрики і води, – розповідає Іван Кушніренко. – А 5 березня почалися потужні обстріли міста. Пам’ятаю, що перед обідом сидів за столом і несподівано почув довгий і тягучий свист, що наростав. Потім – вибух. З’ясувалося, що снаряд впав біля сусідньої багатоповерхівки. Вибухом знесло пів причілка приватного будинку, а у п’ятиповерхівці вибило шибки. За першим снарядом прилетіло ще кілька. Ми з дружиною заховалися у тісній ванні, а коли обстріл ущух, кинулися у підвал сусіднього будинку. Там разом з іншими сусідами просиділи до вечора. Того ж дня у нашому будинку не стало ще й газу.
Десь о пів на десяту вечора стало чутно звуки важкої техніки – то були ЗСУ. А хвилин за 15-ть ворог почав нещадно гатити по місту. Ми швиденько вийшли з квартири и знову побігли у підвал. Тільки туди вскочили, пролунав вибух – снаряд впав біля сусіднього під’їзду. Пізніше побачили наслідки. Там утворилася величезна вирва, дерев’яних лавочок, як і не було, металеві вхідні двері і двері у підвал пожмакані, ніби промокашка, шибки у вікнах і балконах побиті, перебита газова труба. В нас дома ще був перебитий дерев’яний каркас балкона.
Наступного дня подружжя Кушніренків переїхало жити до приватної садиби дочки та зятя, яка знаходилася на околиці міста. Там ще був газ, а також досить надійний підвал, перекритий бетонною плитою. У цьому підвалі й ховалися під час повітряної тривоги. Сюди також приходили й сусіди з довколишніх будинків. Втім, сусідів з кожним днем приходило дедалі менше – люди поступово виїжджали з Гуляйполя на безпечніші території. А 10 березня донька із зятем та онукою Івана та Лідії Кушніренко теж сіли у свій старенький «Рено» та поїхали до Дніпра, де жила родина сина. Звали з собою батьків, але вони відмовилися. Сподівалися, що бомбардування незабаром припиниться.
Найдорожчий подарунок – старенький радіоприймач
– Коли діти від’їхали, ми з дружиною ніби осиротіли, – продовжує Іван Кирилович. – Та ще й нестерпними були холодні ночі, проведені під обстрілами в підвалі. Туди йдучи, ми гріли воду, наливали у пластикові пляшки і клали на груди під одежу. Від сидіння на кріслі цілу ніч в одному положенні затікали ноги, німіла поясниця… Але найбільше докучав інформаційний голод. Електрики не було, телевізор не працював, радіоприймача теж не було. Та одного дня сусід Віктор приніс нам портативний старенький радіоприймач. Працював він на одній хвилі. І лише в одному положенні. Не так повернеш, і він починав шипіти і потріскувати. Але ми були безмежно вдячні сусіду за такий подарунок. Так ми дізнавалися новини про війну.
Незабаром і сусід Віктор із родиною поїхав. Вулиця спорожніла. Спілкувалися здебільшого лише з фермером-вірменином Камо, який проїжджав повз будинок, де мешкали Кушніренки, на свою ферму і нерідко зупинявся, щоб запитати, чи не потрібна допомога.
– Камо-джан нас дуже підтримував, – каже Іван Кушніренко. – Він кілька разів привозив нам свіжого хліба, а зарізавши вівцю для українських солдатів, виділив шматок баранини і для нас. Відвозив мою дружину на нашу квартиру по речі. А коли надійшла черга і нам подаватися у мандри, погодився взяти нашого собаку Лорда до себе на ферму.
“Ми обов’язково повернемося!”
Обстріли все посилювалися, і в самому кінці березня подружжя Кушніренків вирішило все ж таки виїхати з Гуляйполя. Вже 2 квітня на евакуаційному автобусі вони благополучно прибули до Запоріжжя.
– Оселилися у знайомих, – зазначає Лідія. – Вони нас прийняли добре, виділили окрему кімнату з телевізором та холодильником. А коли ми зареєструвалися як ВПО і почали отримувати щомісячні виплати та гуманітарну допомогу, перебралися на орендовану квартиру.
Подружжя зазначає, що після від’їзду з Гуляйполя навідувалися до свого міста лише один раз, у середині вересня – щоб узяти теплі речі. І пробули там не більше трьох годин.
– З’ясувалося, що поряд із нашим будинком розірвалося ще кілька снарядів, – каже Іван Кирилович. – У нашій квартирі частково розбило балкон та вікна. Будинок доньки теж постраждав від вибухів, особливо літня кухня. Поки забивали розбиті вікна, почався обстріл. Вибухало зовсім поруч. Тому ми швидко взяли деякі зимові речі та поїхали…
Обстріл Гуляйполя ворожими ракетами триває й досі. Знищуються житлові будинки, об’є́кти крити́чної інфраструкту́ри та історична частина міста. У центрі Гуляйполя уламками снарядів пошкоджено історичну будівлю колишнього банку, прибутковий будинок Карманова, якому вже понад 120 років. А нещодавно від влучання ворожого снаряда постраждала будівля колишньої синагоги, збудована у 1909 році. У місті з 15 тисяч мешканців залишилося лише близько двох тисяч. Серед них і мер Гуляйполя Сергій Ярмак. Він відмовився виїхати до Запоріжжя, щоб дистанційно керувати громадою. Навіть після того, як від обстрілу загинули його заступник Олександр Савицький та керівник КП «Благоустрійсервіс» Олександр Косаренко.
– Гуляйполе воює та перемагає. Ворог не пройде “Махновську дугу”. Таку назву ми вигадали з військовими та гуляйпільцями. Це – символ нашої впевненості у перемозі, – сказав у телевізійному ефірі Сергій Ярмак.
Іван Кушніренко із цими словами повністю згоден:
– Якщо вони (війська росії, – ред.) на самому початку війни не змогли взяти Гуляйполе. То зараз і поготів.
– Ми віримо в ЗСУ, – додає Лідія Кушніренко. – І дуже хочемо якнайшвидше повернутися додому. Ми обов’язково повернемось!
Світлана Шкарупа,
фото авторки та з відкритих джерел
Матеріал підготовлено в рамках проєкту “Слово правди – наша зброя”
