Мирослав Гай: "Слов'янськ сьогодні – найбільш проукраїнське місто Донбасу"

Інтерв’ю з волонтером і колишнім бійцем Нацгвардії, які воювали під Слов’янськом

 

Український прапор на телевежі. 14 травня 2014 року. Фото: facebook.com/myroslavhai

 

Шість років тому, 12 квітня 2014 року диверсійна група полковника ФСБ в запасі Ігоря Гіркіна захопила Слов’янськ. На зміну протистоянню українських патріотів і прихильників «русского мира» на Донбас прийшла війна. Уже в ніч на 13 квітня РНБО ухвалює рішення про проведення в регіоні антитерористичної операції. Однак звільнити місто, так як і сусідній Краматорськ, також захоплений сепаратистами, відразу не вдається. Українська армія увійде в Слов’янськ тільки на початку липня. На той час під контролем окупантів буде вже третина Донбасу.

Напередодні річниці початку окупації Донбасу сайт «Сьогодні» поговорив з очевидцем тих подій, колишнім бійцем батальйону оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького, волонтером, засновником і керівником організації допомоги військовослужбовцям та переселенцям «Фонд «Світ і Ко» Мирославом Гаєм.

— Мирослав, відомо, що ваш підрозділ – 1-й батальйон Національної гвардії, якому пізніше було присвоєно ім’я генерала Кульчицького – був сформований з Самооборони Майдану в березні 2014-го. Це означає, майже відразу він був кинутий у Слов’янськ.

— Не відразу. Після того, як ми пройшли швидке навчання в Петрівцях, були спрямовані в Павлоград. Чому в Павлоград? Ситуація тоді була дуже напружена. Росія вже анексувала Крим, на Сході України у великих і малих містах постійно фіксувалися провокації. Користуючись тим, що населення Донбасу було дезорієнтоване після перемоги Майдану і втечі Януковича, провокатори, які приїхали з Росії, поступово нагнітали напругу. А Павлоград – це ворота в центральну Україну, в Дніпро. Плюс важливий з військової позиції стратегічний пункт: там розташовані військові склади, які ми охороняли.

У Слов’янську тоді вже зміцнилася група Гіркіна. У перші дні їх намагалися вибити звідти спецпідрозділами Нацгвардії «Омега» і СБУ – «Альфа». У Донецьку була захоплена обладміністрація і проголошена т.зв. «ДНР», хоча проукраїнські мітинги в цьому місті ще відбувалися. Луганськ ще пручався.

— На той час у вас було розуміння, що вже триває війна з Росією?

— Те, що триває війна з Росією, зрозумів, коли Росія захопила Крим. Проте остаточне розуміння, що ця війна вже прийшла на материкову частину України, на Донбас, що ця війна навколо мене, з’явилося, коли нас висадили під Слов’янськом і стався перший бій.

— Власне, у березні-квітні більшістю українців це сприймалося ще саме так. У тому ж Донецьку поперемінно відбувалися патріотичні і проросійські мітинги. І хоча протистояння було жорстким і російська агентура працювала, майже не ховаючись, все ж відчуття війни ще не було.

— Тому що це була гібридна війна. У тому ж Слов’янську, точніше, в селі Андріївка, де ми висадилися 2 травня, нас зустрів не вогонь з окопів. А місцеве населення, яке перекрило дорогу. Ну, як населення … Маргінали, наркомани, колишні зеки – їх легко було впізнати за специфічною поведінкою. І серед них – багато людей з російськими паспортами, це я зрозумів пізніше. Але всі – у цивільному одязі. Всі, нібито, без зброї. Ті, хто зі зброєю, сиділи тоді в засідках і стріляли з-за спин цих «цивільних». І так відбувалося по всьому Донбасу. Перші жертви ЗСУ, Нацгвардії, СБУ – це вбиті з засідок, з-за спин «мирних прихильників русского мира».

— Путін, власне, прямо про це й говорив: «Ми поставимо ваших жінок і дітей, а за ними будуть наші солдати». Не перед ними, а за ними.

— Так воно й було. Але, повертаючись до вашого запитання, – навіть вже перебуваючи під Слов’янськом, бачачи російські паспорти «мирних жителів», я як пересічний, як солдат ще не розумів усієї глибини того, що відбувається. Не розумів до першого бою.

— Давайте повернемося до вашої передислокації під Слов’янськ.

— Щойно ми прибули, нас направили на блок-пост, організований десантниками 95-ї бригади. Власне, це був не блок-пост у його звичному розумінні – будь-яких укріплень, бетонних блоків не було. Перед мостом через річку Сухий Торець стояла техніка, десантники, у яких було завдання – не допустити вилазок сепаратистів зі Слов’янська. Тривав другий тиждень АТО, місто було блоковане нашими військовими.

Навколо десантників – натовп людей. «Ми вас не кликали». «Їдьте звідси». «Ми за Росію» тощо. Як я вже говорив – загалом маргінали, наркомани. На той час уже були відомі випадки, коли подібне блокування наших військових «цивільними» закінчувалося недобре. Щоб якось розрядити обстановку, ми вступили в переговори, але незабаром зрозуміли, що це марно – натовп постійно «підігрівався» провокаторами.

— На просторах інтернету є відео, де ви, зокрема, здійснюєте ці переговори. До речі, в одному з епізодів говорили, що прийшли захищати жителів Слов’янська від «Правого сектора».

— Ну, це така спонтанна ідея була. Вони ж постійно риторично запитували: від кого ви нас захищаєте? От я й подумав: раз ви так боїтеся «Правого сектора», будемо захищати вас від «Правого сектора». Але це якщо й подіяло, то ненадовго. Росіяни ж у натовпі прекрасно розуміли, що загроза ПС – міф, ними ж вигаданий.

2 травня 2014 року. Саме ті переговори. Скріншот з відео, знятого одним з сепаратистів

— Звідки впевненість, що в натовпі були росіяни?

— Так вони самі про це розповіли. Річ у тім, що у нас не було завдання наглухо заблокувати проїзд. Ми пропускали всіх жителів з місцевою пропискою. Хочете пройти – будь ласка. І тут мені один показує російський паспорт, другий. «А я в гості приїхав». Третій з кримською пропискою – «а я тут працюю». І я починаю розуміти, що «місцеві жителі» не зовсім місцеві. Точніше, зовсім немісцеві.

— А потім ви захопили гору Карачун?

— Карачун захопили не ми, а інший підрозділ 95-ї бригади, трохи раніше. Ми на неї просто відійшли. Річ у тім, що ми стояли в низині, навколо – височини і ліс. Ми – як на долоні. Десантники нам говорять: якщо ми до вечора звідси не підемо, тут всі й ляжемо вночі. До речі, з натовпу «цивільних» такі погрози слово в слово звучали. Тому ми вирішили відходити. І тут з’ясувалося, що натовп, який ще п’ять хвилин тому вимагав, щоб ми «забралися», не дозволяє нам це зробити. У мене немає сумнівів, що розвідники Гіркіна і провокатори отримали завдання за всяку ціну затримати нас до ночі. Зазначу, що паралельно з переговорами, які ми, я особисто, вели з «цивільними» на блокпосту, наш командир, підполковник Тарас Синюк (Герой України (посмертно), командир 1-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади високомобільних десантних військ ЗСУ. Героїчно загинув 3 червня 2014 року, – Авт.) розмовляв з представниками групи Гіркіна. Ті висували різні вимоги: спершу – скласти зброю, потім – щоб десант пішов, а ми, Нацгвардія, залишилися на розправу. Вони знали, що ми – «майданівці». Тарас Михайлович не погодився, звичайно. Потім вимагали, щоб ми розстріляли в повітря боєзапас. Загалом, тягнули час. Зрештою домовилися, що ми розстрілюємо боєзапас і відходимо. Але коли ми почали стріляти в повітря, з-за спин цивільних почався обстріл. Загинули двоє десантників. Але ми прорвалися і вийшли до наших десантникам, які вже закріпилися на горі.

На горі Карачун. Після бойового виходу. Фото: Facebook.com/myroslavhai

— Історія не сприймає умовного способу. Але час від часу сьогодні зустрічаються думки типу «от якби тоді керівництво країни діяло більш рішуче, якби військові під Слов’янськом діяли більш рішуче …».

— Нічого б не було. Це було неможливо. На той час і керівництво держави, і військові, і Нацгвардія діяли так, як це дозволяли обставини. Зрозумійте, що тоді у нас ще нічого не було. Не було агентурної мережі, розвідданих. Карти міста я скачував з інтернету, тому що карт не було. «Діяти більш рішуче» – це як? Залити місто кров’ю – своєю і цивільного населення? Тому що в Слов’янську окрім групи Гіркіна, крім російських диверсантів та певної кількості ідейної «вати» або просто безмозкого непотребу були десятки тисяч мирних громадян України. Які жили там тоді і живуть нині. І які, до речі, згодом дуже нам допомагали. Більшість з ризиком для життя збирали і передавали розвіддані, вели коригування вогню. Українська армія ні в Слов’янську, ні потім ніколи не стріляла по мирних жителях. А ось російські військові і сепаратисти, як ми пам’ятаємо, неодноразово влаштовували такі провокації, намагаючись звинуватити в обстрілі житлових будинків ЗСУ. І, до речі, я думаю, ймовірно, розрахунок був саме на те, що українська армія почне масивні атаки та обстріли Слов’янська. Що дозволить Путіну відкрито ввести війська в Україну вже тоді. Цей розрахунок не виправдався.

— Після того як ви практично вимушено відійшли на гору Карачун, вона надовго стала вашим домом. І над цим домом ви особисто на очах у Гіркіна і Ко підняли український прапор …

— Почнемо з того, що якщо б не ми були на Карачуні, були б інші наші хлопці. Це стратегічна висота, з якої ми могли контролювати підходи до Слов’янська. Віддавати її ворогові ми ніяк не могли. Ідея щодо прапора з’явилася у мене, щойно ми трохи «пообжились» на горі. Але довго мусили вмовляти дати дозвіл на «вилазку» – в буквальному сенсі слова – командирів. Зрештою таки вмовив. І ми з моїм товаришем – десантником з 95-ї бригади Сергієм Шевчуком – залізли на вежу і вивісили державний прапор України.

— Прямо на очах у сепаратистів? Вони «зняти» вас не намагалися?

— Аякже! Звичайно, намагалися. Ми і до половини не пролізли, коли вони почали обстріл з великокаліберних кулеметів. Не влучили.

Український прапор на телевежі. 14 травня 2014 року. Фото: facebook.com/myroslavhai

— А взагалі сепаратисти і диверсанти дуже докучали обстрілами?

— Постійно. До того ж, були спроби атакувати. Та загалом, оскільки ми були вище і добре окопалися, стрілецька зброя нам зазвичай не надто докучала, на відміну від мінометів. Та коли у них з’явилася артилерія – самохідні гаубиці «Нона» – все стало серйозніше. Спершу обстріли відбувалися вдень і вночі: вони цілили по телевізійній вежі, яка світилася в темряві. Потім, коли всі кабелі були перебиті і вишка згасла, обстріли відбувалися зазвичай на світанку.

Часом було дуже важко з їжею. А з водою – постійно. Підвезення, хоч і здійснювалося контрольованою ЗСУ територією, було утруднене: сепаратисти влаштовували засідки і підбивали машини. З водою була взагалі біда – хлопці, щоб попити, кілометри по-пластунськи повзли. Але потім я запропонував пробурити свердловину. Завдяки волонтеру Юрію Касьянову знайшли компанію – це були хлопці з Харкова, які з ризиком для життя пробурили її. І ми отримали воду прямо на горі.

— 5 липня російське угруповання Гіркіна і сепаратисти вийшли зі Слов’янська. Знову-таки, досі лунають питання: чи правильно зробило командування, що дозволило їм піти в Донецьк. Мовляв, в іншому випадку ніякого «ДНР» не було б …

— Вони йшли, прикрившись жінками і дітьми. Стріляти по колоні, в якій жінки і діти? Може, вони саме цього й прагнули. Домагалися приводу, щоб звинуватити Україну в гуманітарній агресії і військових злочинах проти свого ж мирного населення. Я знаю, що деякі люди звинувачують тодішнє керівництво держави, говорять: от якби тоді знищили Гіркіна … Це інсинуації. Я абсолютно переконаний: якби тоді колону розстріляли, Кремль отримав би привід, прикриваючись міжнародним правом, ввести війська.

Навіть сьогодні супутникові знімки на картах Google показують саме такий «пейзаж» в районі гори Карачун.

— Після звільнення ви були у Слов’янську?

— Так. Я туди поїхав вже як цивільний, як волонтер. Одна з місцевих жителів, яка нам дуже допомагала в Слов’янську з коригуванням вогню, просто подвиг здійснювала, попросила допомогти її хворому родичу з ліками. Я зібрав те, що необхідно, і приїхав. Побував з нашою групою і в захопленому будинку СБУ. Забрав, до речі, там «трофей» – чашку Гіркіна з гербом т.зв. «ДНР» – і передав її в Історичний музей України.

Це було літо 2014-го. За гуманітарною допомогою шикувалися величезні черги. І жителі Слов’янська, які на собі відчули, що таке «руский мир», дуже позитивно були налаштовані до української армії. Взагалі, Слов’янськ згодом став, на мій погляд, найбільш проукраїнським містом Донбасу. Зараз він саме такий.

www.segodnya.ua/ua/regions/donetsk/miroslav-gay-slavyansk-segodnya-samyy-proukrainskiy-gorod-donbassa-1428772.html
 

 

 

 

(Visited 1 219 times, 1 visits today)
Оставить комментарий

Отправить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *