“Прізвище? Вроблевський. Професія? Кат. Знаряддя праці? Меч”. Так мав би написати в анкеті один із персонажів виставки «Я – вільнюсець». Експозицію присвятили 700-річчю столиці Литви, а за сім століть хто тільки не жив у древньому місті!
Ніщо не минає без сліду?
Показати місто через жителів – сміливий задум авторів виставки «Я – вільнюсець». Уявляю, наскільки карколомним було завдання: вибрати 50 реальних і вигаданих персонажів за всю 700-літню історію литовської столиці. Лише 50. Але! Через них розкрити найважливіші для міста періоди й події. Продемонструвати цікаві експонати з фондів музею. Та ще й аби це були люди з усіх верств населення, різного віку, статі, віросповідання, національностей… Ох, збожеволіти можна!
Все починається зі світлини хлопчика, якого звуть… Вільнюс: “Мені подобається моє ім’я. Скоро мені виповниться 7 років, а місту 700!” – з гордістю проголошує хлопчина.
Відштовхнувшись від сучасності, відвідувачі занурюються углиб часу. На цьому шляху їм зустрічаються і ремісник-умілець Якоб Фельтман [1747-1806]; і сліпець Ясинський, котрого у 1722 році обрали старійшиною братерства жебраків; і ревна католичка Доротея, дружина городянина Матіаса [ХV століття]; і солдат-язичник Малдіс [ХІV століття]… Углиб, углиб аж до брата Бертольда – того самого писаря, котрий 26 січня 1323 року написав для Великого князя Гедемінаса лист, що став першою письмовою згадкою про Вільнюс. Від цього листа традиційно ведуть відлік історії столиці Литви.
Кожен із 50-ти персонажів звертається до відвідувачів виставки з прямою мовою. Як-от Юзеф Пілсудський. Автори експозиції цитують його слова: мовляв, він не став би першим керівником відродженої Польської держави, якби не був вільнюсцем [до відома: маршал Польщі народився в маєтку під Вільною, навчався у Першій віленській гімназії].
А от кондитер Станіслав Воронович [кінець ХІХ століття] скаржиться на складнощі стосунків із господарями будинку, де орендує приміщення для своєї кав’ярні. Поруч у вітрині – форми для шоколадних цукерок і ваги того часу.
Скільки років ящичку з ґудзиками, пір’їнами й іншими дитячими «скарбами», що були на кону в «дрейделі» – улюбленій грі єврейського хлопчика Лейби? Двісті? Чи, може, й триста?
Усі речі: склянки для парфумів, чоловічі циліндри, посуд, сумочки, дитячі черевички, скринька-сейф – мовчазні свідки чийогось життя. Або смерті. Як от меч Вроблевського. Відомо, що цей чоловік був приїжджим і працював [професія у нього така була!] міським катом Вільнюса з 1657 по 1671 рік. Знаряддя його праці аутентичне. Цим мечем кат дійсно відрубав голови засудженим. Хоча на лезі не видно крові, але вона там була…
На виставці «Я – вільнюсець» чи не вперше надали слово не речам, а людям із минулого. Ми чуємо їхні голоси. Справді чуємо! В одному залі можна натиснути на педаль під вітриною – і пролунають позивні першого литовського радіо. В іншому – класичний вокал зазвучить біля портрету відомої литовської співачки початку ХІХ століття. Є й інші інтерактивні елементи. Навіть квест: знайдіть серед експонатів певні предмети.
Виставка триватиме до 27 серпня, і до п’ятдесяти її персонажів повсякчас додаються нові: городяни залишають власні зображення й підписи у портретній галереї вільнюсців.
Картини в темряві
Я вже згадувала у нотатках, що в автобусах і тролейбусах Вільнюса висять монітори, де, окрім зупинок на маршруті, демонструються кумедні мультики щодо правил поведінки у транспорті й реклама. Цієї весни, до 700-ліття столиці Литви, рекламували вільнюські художні музеї та галереї. Я спробувала порахувати, скільки об’єктів радять оглянути, і… збилася з рахунку. Більше двадцяти! Однак я відвідала лише три.
Почала з Державного єврейського музею імені віленського гаона [«гаон» означає «велич» ба навіть «геній»: йдеться про рабі Еліяху – рабина, громадського діяча й математика ХVІІІ століття].
Колись у цьому будинку була їдальня для бідних під егідою єврейської громади, з 1918 року – діяв професійний єврейський театр, потім добудували ще кінозал. Тепер тут, у Центрі толерантності, проводять різні заходи. Та мене зацікавив, насамперед, «музей у музеї»: експозиція картин Самуеля Бака.
Всесвітньо відомий художник-литвак народився у Вільнюсі 12 серпня 1933-го. Йому було дев’ять років, коли в єврейському гетто відбулась його перша виставка. Але талановитий хлопчик ледь не загинув. Фашисти влаштували у гетто «дитячу акцію», під час якої знищили 250 дітлахів. Самуель ховався під ліжком, потім батько виніс його у мішку з тирсою. В 1945 році хлопчик потрапив до табору переміщених осіб у Німеччині. Згодом жив в Ізраїлі, Франції, Італії, Швейцарії… Останні 30 років Самуель Бак мешкає в США. Стиль його картин називають «алегоричним реалізмом». А знайома литовка порівняла Бака із Сальвадором Далі: “Тільки Бак іще кращий! Це геніально!”
“Моє рідне місто назавжди в моєму серці”, – зізнається художник. І це правда. Уже в похилому віці він приїжджав до Вільнюса, привозив сюди онука. У 2017 році Бак подарував місту 54 картини для свого першого персонального музею [пізніше ще один його персональний музей відкрився в Техасі].
У приміщенні, де висять картини Бака, темно. Його полотна випливають із темряви, немов фантастичні сновидіння. Від найпершої спроби юного художника писати олією «Базар» [1946] – до серії про Адама і Єву, де вони зовсім не схожі на архаїчних біблійних персонажів [2010-2011].
Та мою увагу привернули картини, що примушують замислитися про актуальні події: «Війна і мир і війна і…» [2006] та «Око за око» [2008]. Раджу: подивіться твори Бака хоча б в інтернеті. Вони того варті!
“У моїй смерті прошу винити…”
Національна художня галерея Литви розташована у будівлі, що зводилася за радянських часів для «Музею революції» [“Яка вже там у нас у Литві комуністична революція”, – іронізують вільнюсці]. Це помпезне приміщення: лабіринт із одинадцяти величезних залів, сходів, коридорів, підсобних приміщень.
Відверто кажучи, експозиція перших п’яти залів [литовське мистецтво ХІХ – першої половини ХХ століття] мене не вразила. Хіба що зачепило за живе полотно 1902 року «Емігранти»: похмурий пейзаж із маленькими темними фігурками, що бредуть невідомо куди. Але це вже особисте: так само рашистська навала змусила знятися з місця мене і мільйони українців…
Весь час, поки я оглядала першу частину експозиції, все вище і вище піднімаючись сходами, муляла думка: от якби такі зали нашому Запорізькому обласному художньому музею! Скільки років ми не маємо змоги побачити скарби з його фондів!
У Запоріжжі художній музей – це кілька тісних виставкових залів [власне, просто великих кімнат] на двох нижніх поверхах житлового будинку. І неоковирна «коробка» колишніх майстерень профтехучилища, яку на початку 1970-х презентували музею. Згодом «презент» виявився аварійним, бозна скільки років [навіть десятиліть] триває ремонт. Ніхто давно не бачив творів Айвазовського, Світославського, Коровіна, Бурлюка, Бенуа, Серебрякової, Яблонської, Приймаченко… Але ж вони є у фондах! Ех, запорізькому би зібранню – простори і технічне оснащення литовської галереї…
Проте друга частина колекції Національної галереї Литви [зали 6-11] виявилася значно цікавішою. Я би насправді назвала її «музеєм революції». Спочатку – засилля радянської пропаганди. Плакати зі Сталіним. Неймовірно прилизане полотно «Збори у колгоспі» з «ідеальними» селянами. Й інші подібні ж «шедеври».
Але починаючи з кінця 1960-х у творах литовських митців звучить сарказм і протест. Чимдалі – тим більше. Сміливі відео та виразні світлини. Залиті гіпсом черевики: «Надто довго на п’єдесталі». Відеоінсталяція-картотека Stripped love із нескінченно-повторюваним брежнєвським поцілунком…
Для художньої галереї незвично поряд із художніми творами нагадувати факти історії. Але в одному із залів я побачила стенд, де розповідається про 19-річного студента Ромаса Каланту. 14 травня 1972 року в людному місці Каунаса він облив себе бензином і підпалив із вигуком: «Свободу Литві!» Тоді юнак залишив записку: “У моїй смерті прошу винити виключно політичну систему»… Дійсно, у цьому контексті можна сказати, що Національна художня галерея – «Музей литовської революції”!
Покер по-музейному
Та найцікавішу експозицію я побачила в МО музеї. Власне, це не стільки музей, скільки галерея сучасного мистецтва. У 2018 році Дангуоле і Вікторас Буткуси подарували (!) місту спеціально спроектовану відомим архітектором Даніелем Лібескіндом грандіозну будівлю.
Вона призначалася для їхньої колекції з пяти тисяч творів сучасного мистецтва. І хоча дехто з вільнюсців скептично ставиться до дарунку – мовляв, меценати убили двох зайців: і славу зажили, і власну колекцію гарно прилаштували, – та неможливо не оцінити такий широкий жест.
22 квітня до 700-річчя столиці Литви в МО музеї відкрилася виставка «Вільнюський покер». Вона стала справжньою «бомбою» і викликала такий наплив відвідувачів, який я бачила хіба що у всесвітньо відомих музеях.
Виставку підготували за мотивами культового для Литви роману Річардаса Гавяліса. Цей твір писався «у стіл», допоки не був виданий 1989 року. “Я виріс як homo sapiens, а не як homo sovieticus. Я sapiens, чи не так?” – питання руба від автора. Цю цитату я прочитала не в книзі, а на одній зі стін виставки «Вільнюський покер».
Щоб створити виставковий простір запросили театрального сценографа Гінтараса Макарявічюса і наразі найяскравішого, мабуть, литовського театрального режисера-новатора Оскараса Коршуноваса. Закони театрального мистецтва вони застосували до музейної експозиції. На мій погляд, вдало. Експозиція розгортається як рухома вистава-лабіринт. Не встигаєш оговтатися від «парадних портретів-ню» і гномика-Леніна з кошиком в руці в оточенні голяків, як потрапляєш у просторий зал, де на великому екрані демонструється відео, а на похилій підлозі на матрацах невимушено прилягли відвідувачі [здебільшого, молодь]… А поруч – вузький, ніби стиснутий з боків, закуток, заповнений предметами убогого радянського побуту: вішалка, оцинкована цеберка, ящик із порожніми пляшками з-під спиртного, коробка лампового телевізора, старі меблі… Неначе комора, куди ховають непотрібні речі.
Далі в лабіринті виставки – темний коридор. Я зайшла до нього з острахом. Поки очі звикали до темряви, раз у раз натикалася на зустрічних. На стелі на мить спалахувала панель освітлення: чи то вибухнути збиралася, чи просто ось-ось мала перегоріти. У кінці коридору, за поворотом – з моторошним електричним тріском виблискувала рамка дверей. Власне, це не двері, а скляний прямокутник, через який можна побачити наступний виставковий зал і стежити за людьми в ньому [з іншого боку «шпигунські» двері помітити неможливо].
“Вільнюс усюди. У кожному реальному місті ви можете натрапити на будинки, вулиці і людей із Вільнюса”, – цю заяву Річардаса Гавяліса зробили епіграфом виставки «Вільнюський покер». За словами автора роману, людина хоч-не-хоч змушена вступати у гру. Навіть проти волі. Проте відвідувачі виставки в МО музеї грають у «Вільнюський покер» добровільно й залюбки. Експозиція триватиме до 28 січня наступного року.
Наостанок скажу про акцію, що пройшла у Вільнюсі 13 і 14 травня: «Open House» – «Відкритий Дім». У ці дні відчинили двері будівель, де зазвичай екскурсантів не буває: гімназія, семінарія, банки, міністерства, посольство Естонії, Палац Президента, ТЕС №2, офіси бетонного заводу, навіть житловий будинок…
Під час акції «Open House» гіди зосереджували увагу на комфортності архітектурного середовища для жителів міста. Проглядаючи список із 60 об’єктів, я замислилася: чи є в Запоріжжі місця, що хотілося б отак оглянути?
Віталіна МОСКОВЦЕВА-ДОРОШЕНКО
[Вільнюс – Запоріжжя]
