ПІДПРИЄМСТВО з приготування та доставки ролів, суші та піци «Алло, лосось» було одним із найпопулярніших у Маріуполі. Незважаючи на те, що відкрилося відносно нещодавно – у травні 2020 року. До того ж, це був перший досвід самостійного ведення бізнесу для молодої господині підприємства Ангеліни Тесленко. Проте, завдяки цілеспрямованості, згуртованості колективу, високій якості страв та відмінному сервісу на рівні найвищих європейських стандартів, «Алло, лосось» дуже швидко завоювало любов маріупольців і стрімко розвивалося.
На початку літа-2022 планувалося відкриття ще однієї торгової точки – у курортному Бердянську. Але війна внесла свої безжальні корективи.
Ангеліна була змушена кинути все – душею та величезною працею налагоджений бізнес, квартиру з усіма речами, і тікати від бомбардувань до Запоріжжя. Проте вона не опустила рук. Незабаром знову зібрала колектив однодумців та буквально з нуля відродила свій бізнес. Вже у Запоріжжі.
“Нас почали бомбити ще до оголошення війни…”
– Наростання напруги у місті почало відчуватися задовго до повномасштабного вторгнення росії на територію України, – згадує Ангеліна про те, як пережила найжахливіші дні у своєму житті. – Перебуваючи стільки років поруч із лінією розмежування [20 км, – авт.], ми подібні речі шкірою відчуваємо. Тому весь робочий транспорт почали заправляти відразу після закінчення денної зміни – про всяк випадок. Перші вибухи у місті я почула ще 22 лютого. А в ніч з 23 на 24 лютого взагалі не спала – місто вже бомбардували, ще до офіційного повідомлення про початок війни. Було дуже страшно, і я вирішила на якийсь час поїхати до батьків у Запоріжжя, ближче до мами. Думала, що ненадовго, тож прихопила із собою лише невелику сумку. Тоді взагалі здавалося, що нас трохи налякають, обстріляють Лівий берег, як це було в 2014 році, і все заспокоїться. У той момент я навіть уявити не могла масштаби катастрофи, що насувається, і всього того жаху, який станеться…
Цілий місяць, живучи у батьків, Ангеліна просто сиділа у квартирі і безперервно слухала новини. І щодня, каже вона, по ТБ розповідали і показували, як війська росії знищують Маріуполь. Стало зрозуміло, що про швидке повернення й мови не може бути. А можливо, і повертатися вже не буде куди. Члени команди з “Алло, лосось” теж почали виїжджати з Маріуполя. У когось із них розбомбили будинок, хтось втратив своїх батьків, близьких, друзів.
Почати з нуля та йти вперед
Процес виявився дуже непростим. Наприклад, лише на оформлення необхідного пакета документів пішло кілька місяців. Але вже у квітні, ще до закінчення всіх формальностей, вдалося орендувати невелике приміщення площею 50 квадратних метрів [у Маріуполі було 135 кв. м], встановити базове обладнання та на початку травня запустити пробне меню. А до кінця літа в асортименті пропонованих страв було вже понад сто позицій.
Незважаючи на досить високу конкуренцію [у місті існувало чимало підприємств японської кухні з різними видами ролів та суші], запоріжцям сподобалась продукція нового закладу. Тим більше, що для підбору страв тут провели окрему маркетингову кампанію – для того, щоб врахувати саме місцеві смаки та уподобання в їжі.
Масові ракетні удари та нові виклики
Справа вже пішла на лад, клієнтська база зростала, поступово вирішувалися проблеми із постачальниками. І тут – нові серйозні випробування, які ледь не перекреслили все досягнуте. У жовтні ворог розпочав масований ракетний обстріл України. Запоріжжя теж опинилося під ударами ракет та «шахедів». Росіяни підло цілили безпосередньо у житлові будинки та об’єкти цивільної, насамперед енергетичної інфраструктури. Почалися аварійні та віялові відключення електроенергії. Багато хто став виїжджати з міста – на безпечніші території.
За словами Ангеліни, саме в цей час планувалося відкрити в Запоріжжі ще одну торгову точку «Алло, лосось», а також, додатково до ролів та суші, запустити виробництво піци. Але плани довелося відкласти. Насамперед через те, що частина співробітників підприємства виїхала із Запоріжжя. У тому числі майже всі, хто працював до перезапуску бізнесу, ще в Маріуполі.
– Після пережитого жаху у Маріуполі люди дуже боялися, що і тут, у Запоріжжі, повториться те саме. Тож поїхали, – каже Ангеліна. – З нашої старої маріупольської команди залишилися лише я та шеф-кухар. Щоб не впала якість продукції та обслуговування, головним завданням на той момент став пошук висококласних фахівців-сушистів та інших працівників. На це пішло два місяці. Кухарів брали вже досвідчених, щоб вони одразу могли приступити до роботи. Але на інші вакансії приймали працівників навіть без належної підготовки та навчали на місці.
Варто зазначити, що в “Алло, лосось” працевлаштовували переважно переселенців – не лише з Маріуполя, а й з інших тимчасово окупованих міст та сіл. У виборі спеціалістів допомагала служба зайнятості. Крім того, завдяки цій службі на частину працевлаштованих безробітних підприємству із Держбюджету стали перераховувати по 6500 гривень на місяць. Ця допомога теж була дуже доречною. Також фінансову допомогу надав Український центр сприяння інвестиціям та торгівлі, сплативши витрати на проєкт брендбуку для компанії.
Ще один серйозний виклик, який змушені сьогодні долати усі українці, – дефіцит та постійні відключення електроенергії.
– Я розуміла, що у наші дні виживає та розвивається лише той бізнес, який адаптується до існуючих реалій. Відсутність електрики – одна з таких реалій, – зазначає Ангеліна. – В міру можливостей ми підготувалися до роботи в умовах дефіциту електроенергії. Насамперед, придбали генератор. Намагаємось запасати більше заготовок для страв, щоб зберегти колишній графік роботи та не підводити своїх клієнтів. Витрати, звісно, помітно зросли, але ціни ми підвищили в середньому лише на п’ять відсотків. І то не з усіх позицій.
Більше того, вже у грудні, продовжуючи працювати в умовах віялових відключень електроенергії, в «Алло, лосось» таки запустили цех з приготування піци. У цьому чимала заслуга і шеф-кухаря Дениса, який працює на підприємстві з перших днів його заснування.
“Від мого житлового кварталу в Маріуполі нічого не залишилося…”
У Дениса своя дивовижна історія порятунку та повернення вже до запорізького «Алло, лосось».
– Моя квартира була у багатоповерхівці у самому центрі міста, і в перші дні повномасштабної війни я думав, що наш житловий квартал не бомбитимуть, – розповідає Денис. – Але незабаром зрозумів, що надії марні. Я нарахував влучання тільки в мій будинок п’яти ракет, без урахування мінометних обстрілів та обстрілів із танків. Більше тижня ми разом із сусідами жили у підвалі. Я допомагав розвозити продукти, воду, подушки та пледи нашим бійцям на блок-пости, на «Азовсталь». Приблизно до 4 березня. На той час місто вже взяли у кільце російські війська, і я зрозумів, що треба якось вибиратися. У нашому підвалі була одна молода жінка на восьмому місяці вагітності. За нею приїхали батьки, які мешкали під Урзуфом Донецької області. Але буквально на день розминулись із дочкою – вона вже виїхала. Пам’ятаю, що ці люди були в шоці від побаченого, бо не підозрювали, що коїться у Маріуполі – у їхньому селищі було відносно тихо. Вони прямували до Юр’ївки [курортне селище в Донецькій області, – авт.] і погодилися взяти мене з собою. Це було 18 березня. На блок-посту російські військові всіх ретельно обшукували. Мене змусили зняти сорочку, уважно розглядали татуювання, перевірили телефон. Речей у мене майже не було – одна сумка. У Юр’ївці я найбільше запам’ятав те, з якою насолодою їв звичайний хліб, якого не куштував з кінця лютого. Він був дуже смачний! Потім йшов пішки сім кілометрів до Мангуша. Там уже працював Інтернет і можна було нарешті зв’язатися з близькими та друзями. Мені пощастило. З Мангуша мене вивезли знайомі Ангеліни. У невеликий легковик нас втиснулося вісім людей, плюс одна кішка. Але це було вже не важливо. Приблизно за 15-16 годин ми доїхали до Запоріжжя. Трохи пізніше я дізнався, що з десяти будинків у моєму житловому кварталі в Маріуполі вісім були повністю знищені російськими військовими, буквально стерті з лиця землі. У тому числі й мій будинок.
Тільки приїхавши до Запоріжжя, Денис зміг зв’язатися телефоном зі своєю дівчиною Діаною, про яку нічого не чув з початку війни. Знав лише, що вона вирушила до батьків. Їх сім’я лише три роки тому змогла виїхати з так званої ДНР – купили будинок під Маріуполем та жили там до початку повномасштабного вторгнення військ рф.
– З телефонної розмови з Діаною я дізнався, що батьки довезли її до Бердянська, звідки вона мала відразу виїхати до Запоріжжя, – каже Денис. – Але евакуаційний автобус не прийшов. Три дні Діана ночувала у спальному мішку на автовокзалі. А потім її якісь незнайомі люди взяли із собою в машину та довезли до Запоріжжя. Це було вже 25 березня.
Наразі Денис із Діаною живуть разом на орендованій квартирі і обоє працюють в «Алло, лосось»: Денис – шеф-кухарем, Діана – керівником десертного цеху [а паралельно ще навчається у медуніверситеті].
Ось так незламні маріупольці на новому місці заново будують бізнес, працюють, навчаються і своєю стійкістю, згуртованістю та характером не дають шансів ворогові на перемогу.
– Повинна сказати спасибі запорожцям, – зазначає Ангеліна Тесленко. – Вони нас дуже круто прийняли! Можливо, оцінили, що ми не здалися і попри втрати продовжуємо працювати. Ну і, звичайно, просто неможливо не полюбити тих страв, які створює наш дивовижний шеф-кухар. Той, хто скуштував їх хоча б раз, обов’язково до нас повертається!
Рецепт від шефа
Тар тар з лососем
Нарізаємо на невеликі шматочки [на одну порцію]:
100 г лосося слабко солоного, 40 г манго, 40 г огірка, 30 г авокадо.
Заправляємо соусом «Терияки» [продається у супермаркетах].
Світлана ШКАРУПА
Фото авторки та з архіву Ангеліни Тесленко
Матеріал підготовлено в рамках проєкту “Слово правди – наша зброя”
