Київ. Ранок. 19 серпня. Моментальні кадри.
Багато прапорів, багато банерів, просто написів, які сигналізують світу – ми українці. Багато стрічок, жвто-блакитних браслетів, багато людей у футболках, які говорять – я з України.
Києве мій…
Їдемо містом, цілим.
Навпроти Бесарабки, де колись ми купували яблука нашій першій дитині, бо ніде більше було купити, “закат восхода социализма”, неситі роки, – магазин, де ми колись купували обручки.
“Я вільна” – лунає мелодія у таксі.
Їдемо набережною, їдемо під мостом метро через змілілий Дніпро. Зараз із нас витікає не тільки вода. Кров стікає потоками на південь, на схід…
Дивлюсь на храм на Лівобережній, де відспівували Гузара, куди я ходила згадувати його, говорити з ним – потім. Поможи нам, пророче!
Вдячна за мовчазність хлопця водія, гарного азербайджанця, бо я їхала Києвом та дивилась на місто крізь сльози. І слухала музику в машині.
Нашу.
Інеса АТАМАНЧУК, фото автора
