У Запорізькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Володимира Магара відбулася прем’єра вистави «Компаньйонки» за однойменною п’єсою Наталії Ігнатьєвої— смішна, яскрава і водночас глибока історія про двох жінок, яким довелося вигадати себе заново.
Валіза, скриня і чужі ролі
…Все починається з валізи. Не своєї — чужої, чоловічої, у якій замість очікуваних суконь виявляється піджак і жилетка. «От же бісове трясця! Це валіза Андре! Дідько б його вхопив!» — перша репліка Магди, яка щойно втекла з чийогось дому і ще не встигла до пуття перевдягнутися, коли чує стукіт у двері: приїхала Марія, яка листувалася з нею про роботу компаньйонки і тепер, побачивши в кімнаті людину в чоловічому костюмі, підозрює найгірше — «Ви, ви, ви якийсь… якийсь… Дон Жуан!». Непорозуміння триває недовго, але…
З’ясовується, що наймати компаньйонку Магді нема на що: вона щойно втратила роботу вчительки мистецтв і лишилася без даху над головою. На запитання Марії: «Але ж компаньйонка вам треба?» – вона відповідає сухо: «Компаньйонка по безробіттю й бездомності? Боюся, що ні». Марія могла б розвернутися й піти. Натомість лишається — і виявляється, що вона далеко не така наївна провінціалка у великому місті, якою здається на перший погляд.
Видурила в Магди трохи грошей за те, щоби принести їй скриню з дому, який та покинула. А потім ще трохи, бо вдала із себе бабусю, в якій Магда Марію не впізнала. Ну, а коли в тій скрині замість очікуваних коштовностей виявляється театральний реквізит, компаньйонка миттєво (справді, як у кінематографі) спрямовує сюжет в інший бік.
Щойно перед нами були дві виховані модернові панни – і що вони виробляють? Ой леле, «проїздом з Відня до Парижу» одна за одною летять божественна Сара Бермар, Мата Хмарі, Марія Галлас, що можуть і трагедію втнути, і блюз заспівати, і східні танці станцювати, ще й двійком опереточних чоловіків перекинутися…
Кожен новий костюм — наступний спосіб вижити: не лишитися голодними, не платити за готель, не потрапити на очі жандармів, які, за словами самої Магди, «коли їм треба — вміють усе»… Слава в цій історії — не так нагорода від публіки, як ризик. «Треба… одурити їх. Але не ошукати. Створити ілюзію, продати гру, а не себе».
За келихом вина, вже після сотої вистави, героїні нарешті говорять одна одній правду. Про кохання, зраду, розпач і мрії.
То чи не час прийти до тями? Бо ж мрії – справа не практична! Одна справа – “начитатися Кобилянських”, інша – продовжувати таке бурхливе, проте непевне життя.
І ось, здається обидві постатечнішали. Й одна одну запевняють:
- Дружина – берегиня домашнього вогнища. А вся ця театральна метушня для якихось повітруль.
- Жінка має бути серйозною. Жінка повинна бути поважною.
- Жінка не може займатися театром. Це непристойно!
- Жінка повинна бути гідною солідного чоловіка. А театр – то гріховна спокуса!
Ошелешений глядач починає відчувати, що його ошукали… Та що буде у фіналі — ласкаво просимо подивитися в новому сезоні)
Режисерка, актриси і магія знімального майданчика
Режисерка-постановниця Олеся Плохоткіна свідомо вирішила перенести дію у формат «знімального майданчика» початку XX століття: глядачі опиняються ніби на зйомках фільму про 20-ті роки. І стають, до речі, одягальниками, операторами, асистентами режисера – тобто учасниками «знімального процесу». І разом створюють не просто комедію, а історію про зростання особистості (тему, яку, за словами режисерки, драматургиня Наталія Ігнатьєва послідовно розвиває у своїй творчості).
«Суспільство звикло бачити жінку лише мамою чи сестрою, тоді як вона здатна на більше», – каже пані Олеся.
Окрема заслуга вистави — виконавиці головних ролей. Поліна Чувашова та Анна Петрушина справляються зі своїми образами напрочуд тонко й переконливо: у них немає жодного зайвого фарсового перебору там, де текст балансує на межі комедії й драми, і водночас достатньо легкості й куражу для чисто водевільних сцен переодягань і масок. Тепла, невимушена й водночас віртуозна гра обох акторок — саме те, що перетворює доволі щільний, багатоепізодний текст на суцільне видовище, яке тримає увагу глядача від першої репліки до фінальної пісні.
Гра як спосіб залишитися собою, відмова від стереотипів, прагнення до розвитку попри важкі обставини – це все про «Компаньйонок». Легка за формою, але серйозна за суттю комедія про жіночу свободу, маску як знаряддя виживання і театр як єдиний простір, де ця свобода можлива без питання: «А що скажуть люди?».
Ганна ЧУПРИНА, фото з відкритих джерел
