Реалії українського села при місті спочатку зупинили мене об’явою на стовпі. Не продам-куплю-холодильник-годинник, а запрошення до роботи, із назвами професій як прозаїчними, так і екзотичними одночасно – для міського жителя, який купує молоко за знижкою в супермаркеті.
Тож, об’ява стала прелюдією для знайомства. До речі, номер телефону є, і це інша, напевне, більш прагматична історія.
А ця історія про радянське дитинство моїх дітей. Яких ми привезли до насиченого металами запорізького повітря, не знаючи, де тут можна …їжу знайти. А її конче не вистачало у країні у 1988-му, коли тисячі тон металу йшли вагонами на оборонну промисловість. За статистикою Юрія Макарова, три чверті української економіки працювало саме на неї.
Яке там молоко? Яке м’ясо? Півкіла сосисок на одну дитину на тиждень за довідкою педіатра.
Молоко знайшлося козине. Хтось мені підказав. І я двічі чи тричі на тиждень бігала до тітки Марії, яка тримала білу причесану козу Марусю, за півлітровою баночкою молока. Ложку до чаю, три ложки до каші… Так і виросли мої діти на козячому молоці, до якого звикли у перші роки свого запорізького життя. Потім вони так само, та вже самі, бігали до кіз новокаховських, у бабусі. Де вони, ті новокаховські кози тепер? Де корови маминого молочника Юри, я знаю. Роздав своїм сусідам, та втік до Кривого Рогу – вільне та незалежне фермерство не потрібне окупантам.
…А нам – потрібно!
На базарі на Бабурці я познайомилась із Віктором. З Нижньої Хортиці до Запоріжжя, як тільки назбирає молока, зробить сиру та сметанки [з 12-ти літрів – лише літр сметани!] він їздить із Нижньої Хортиці.
А бринза у нього яка! Такої я не їла в фермарських магазинчиках у долині Луари, неподалік Ліону.
А от сир там був. Можна було купити маленькі кругленькі шматочки та доводити їх до дозрівання під спеціальним балдахіном.
До речі, козячий сир уже є у планах пана Віктора.
А про те, як кози підтримує його злоров’я, а також підтримують українське коло [кіз із козенятами дружина Віктора бещкоштовно передала двлм родинам біженців із Донеччнини, які знайшли житло в їхньому селі], – ми ще поговоримо.
І тоді я нарешті запам’ятаю, як звати козу із сірою плямою, улюбленицю хазяїна.
Інеса АТАМАНЧУК, фото автора