К 100-летию со дня смерти автора первой украинской книги Приднепровья
В начале двадцатого века его многочисленными повествованиями о временах козачества буквально зачитывались. А председатель Центральной Рады УНР Михаил Грушевский особо подчеркивал, что книгу Адриана Кащенко о Великому луге запорожском «предстоит прочитать каждому, кто интересуется Запорожьем». Родившийся 1 октября 1858 года – на одном из хуторов на территории современного Вольнянского района Запорожской области, младший брат первого украинского академика Николая Кащенко действительно был очень плодовитым писателем. Вот, например, какие книги Адриана Феофановича имеются в моей электронной библиотеке: «Запорожська слава», «Зоря нового життя», «Борці за правду», «Великий Луг Запорозький», «З Дніпра на Дунай», «Зруйноване гніздо», «Кость Гордієнко-Головко – останній лицар Запорожжя», «На руїнах Січі», «Над Кодацьким порогом (про гетьмана Івана Сулиму)», «Оповідання про славне військо запорозьке низове», «Під Корсунем», «Про гетьмана Сагайдачного», «Славні побратими», «У запалі боротьби». И написано все это здорово. Не удержусь, чтобы не процитировать кусочек из «Великого Луга Запорозького» – получите удовольствие для души, как получаю его я, обращаясь к книгам Адриана Кащенко:
«А який ранок у плавні! Чи може ж бути щось чарівніше? Небо на сході починає біліти – світлішають разом із ним і води протоків та озер, що вночі були темні, як домовина. Далі схід починає червоніти, одбиваючи в собі промінь невидимого ще сонця і посилаючи той відблик на вкриті ранковим туманом води та зарошені дерева й очерети. От бліді протоки й озера зарожевіли ніжними кольорами ранкової зорі, й, нарешті, крізь віти сумних, похилих верб та струнких осокорів проглядає сонячне сяйво, граючи золотом спершу на деревах, а далі й на травах, переливаючись самоцвітами в кожній краплі роси, цілує м’які китиці очерету й визолочує гаптованим килимом озера й протоки Великого Лугу».
Дальше мой материал можно не читать – лучше, чем сказано тут, я сказать не смогу – слов таких проникновенных не имею в запасе. Несмотря на то, что я – филолог по образованию, а Адриан Кащенко после окончания юнкерского училища в Екатеринославе какое-то время служил офицером, а затем, выйдя в отставку, многие годы работал… контролером на железной дороге. Впрочем, я не имею намерения состязаться с ним в слове. Моя задача много скромнее: донести до читателей мысль, что пребывавший в забвении вплоть до 1990-х годов писатель Адриан Кащенко заслуживает и уважения, и памяти [в начале 30-х он был объявлен «украинским буржуазным националистом», его книги попали под запрет и были изъяты]. Ну, а накануне 100-летия со дня смерти Адриана Феофановича – он умер 16 марта 1921 года, я расскажу о его самой первой книге. Эта крохотная книжка-бабочка, написанная в форме народного анекдота и рассчитанная в первую очередь на читателя из народа, имела длинное и несколько замысловатое название: «Жар-птиця, або З паном не братайся, в прийми не бери і жінці правди не кажи». За подписью А.Торішній она вышла в Екатеринославе в 1883 году благодаря книгоиздателю Александру Егорову. Разбирающиеся в издательском деле люди уверяют, что, если бы после этой скромной книги Адриан Феофанович вообще бы ничего не написал, его имя все равно осталось бы в истории: ведь именно его «Жар-птица» стала первой украинской книгой в Приднепровье.
К сожалению, я имею только фотоснимок обложки книги. Однако мне известно, что народная сказка с подобным названием – «З паном не дружи, жінці правди не кажи, а сироти у прийми не бери», была записана на Екатеринославщине – в селе Мануйловка Новомосковского уезда, фольклористом и этнографом Иваном Манжурой. Вероятно, ее и взял за основу для своей книги Адриан Кащенко. И эта сказка, образно говоря, стала его жар-птицей: книга запорожца сразу же разошлась и в следующем году пришлось выпускать ее вторым изданием. А вот и сама сказка:
«То раз помира батько та й каже синові:
– Гляди, сину, з паном не дружи, жінці правди не кажи, а сироти у прийми не бери.
Ото проказав та й помер.
А син як поховав батька, зараз оженивсь, з паном подруживсь, а сироту за дитину узяв. «Тепер, – дума, – довідаюсь – чи правду ж то батько казав».
А у того пана, що він подруживсь, та був сокіл; він того сокола вкрав та й заховав десь на горищі. «Це, – дума, – жінці правду скажу». Ото і хвалиться їй:
– Украв я, – каже, – у пана сокола, так давай заріжемо та довідаймось, який у йому смак.
– Та й давай, – каже та.
От пішов він, зарізав півня, обпатрав, приносе вже готового:
– На, жінко, жар.
Жаре жінка того півня, – аж ось сусіда у хату. Увійшла та й загляда у піч:
– Що це ви, – пита, – жарите?
– Та це, голубочко, не хвались тілько нікому, украв чоловік у пана сокола, так хочемо довідаться, який йому смак.
– Дай же і мені покуштувати.
Та одкрутила крильце і дала їй.
От та сусіда пішла зараз до другої сусіди, увійшла в хату та й п’є воду.
– Чого це ти, – пита, – так зарані воду п’єш, чи з похмілля, чи вже поснідала?
– Та це, – каже, – ми у сусіди панського сокола їли.
– Якого сокола?
Та і розказала – як той чоловік у пана сокола украв. І пішло одне по одному балачка про того сокола – аж поки і до пана досталась. Пан як довідавсь, зараз каже того чоловіка вішати. Ото завтра його вішати, він прощається з своїми та й діле гроші на три купки, – а сирота і пита:
– Це ж одна кому?
– Та це, – каже, – матері.
– А друга?
– А друга тобі.
– А третя ж?
– А це тому, хто мене завісить.
– Та знаєте що, тату, давайте я вас завісю; ніж мають ці гроші чужим людям іти, так хай вони у хазяйстві остаються, – каже приймак.
Тоді чоловік сам собі і дума: «Отже батько правду казав». Та зараз достав того сокола, оддав панові, жінку провчив добре, а сироту прогнав».
[Фото Адриана Кащенко и его первой книги – из открытых Интернет-источников]
