“Сьогодні остаточно зник будинок жителя міста Олександрівська, українського революціонера та міністра фінансів УНР Павла Івановича Чижевського. Так через недбалість влади ми втрачаємо пам’ятки історії”, – написав у соцмережі запорізький краєзнавець Ігор Павелко.
Павло Іванович Чижевський [1860, м.Гадяч – 17 квітня 1925, м.Женева, Швейцарія] – людина, що поєднує наше місто із історією, принаймні європейською.
Процитуємо вікіпедію: “Земський діяч, член Української Радикально-Демократичної Партії і ТУП. Депутат Першої Державної Думи [входив до складу Української парламентської Громади]. Член Української Центральної Ради від Полтавської губернії, член ЦК УПСФ. З 1918 – голова української торгової делегації у Швейцарії, голова закордонного бюра УПСФ у Відні, член екзильного уряду УНР в Тарнові.Походив з шляхти Полтавської губернії. Освіту здобув у Петровському Полтавському кадетському корпусі й Миколаївській інженерній школі в С.-Петербурзі. Прослуживши рік сапером, вийшов у відставку і виїхав до Швейцарії, де познайомився із своїм земляком Михайлом Драгомановим. Це знайомство стало визначальним у формуванні політичних переконань. Закінчивши університет у Женеві [1884 р.], повернувся на батьківщину. Одержав ступінь магістра хімії в Київському університеті. За участь у студентських заворушеннях 1885 р. висланий до Тобольської губернії, де перебував до 1888 р. По закінченні терміну заслання повернувся в Україну. Працював у земських установах м. Олександрівська [нині Запоріжжя]…”
Нас не муляє викреслення нашого міста з цього цікавого списку особистостей та історичних подій?
Те, що наші краєзнавці згодом будуть підводити людей до якогось обшитого пластиком новобуду, щоб сказати: “На цьому місці стояв будинок, де жив представник славної родини Чижевських… Дім не зберігся – перемогли байдужість влади та надмірна жадібність неосвічених ділків”.
Між тим, продовжимо, бо на будинку могла бути меморіальна табличка, а всередині – вельми цікава експозиція. Де були б вказані таки факти біографії Павла Чижевського, підкріплені документами із нашого обласного архіву: “У 1905 р. переїхав на постійне проживання до Полтави, де вступив до Української радикально-демократичної партії. За її списком обирався депутатом І Державної Думи, входив до складу Української парламентарної громади… був одним із організаторів і провідників Полтавської громади Товариства українських поступовців [ТУП]. Із квітня 1917 р.– член Української Центральної Ради від Полтавської губернії. Член Центрального Комітету Української партії соціалістів-федералістів. Гетьманського перевороту не схвалив і пов’язав свою долю з Директорією. Входив до складу торгово-фінансових комісій УНР в Австрії, Чехословаччині, Польщі й Швейцарії. У 1918 р. очолював закордонне бюро УПСФ у Відні. У лютому-серпні 1921 р. входив до Ради Республіки – тимчасового верховного органу УНР, що діяв у Тарнові [Польща]. Написав ряд публіцистичних статей, де пропагував ідею української державності”.
Помер і похований у Женеві.
Родині Чижевських [Павлу Чижевському, Григорію Чижевському, Миколі Чижевському] 26 червня 2019 року у місті Гадяч відкрита меморіальна дошка на приміщенні фінансового управління по вул. Чапаєва, 10.
Ініціатори встановлення – товариство «Чорні запорожці» та Роберт Чижевський.
Нам не цікавий об’єкт історичної спадщини, який об’єднує біографію нашого міста із подіями становлення України у світі? Нас не цікавить думка директора Польського Інституту в Києві Роберта Чижевського, нащадка славного роду, який вважає хорошим символом “значок, який я ношу на лацкані свого піджака, тому що на ньому співіснують і Польський Орел, і Литовсько-Білоруський пагон, і Архангел Михаїл – символ Києва і українського козацтва. І тут, окремо, варто зазначити, особливо українським слухачам, що цей польський патріотизм, значно відрізняється від російського. Він не мав на меті когось залякувати, але, намагався бути такою Імперією, що її полюбили” [з інтерв’ю 2020 року, http://nrcu.gov.ua/news.html?newsID=93688 – ще довоєнного. Російський напад на Україну лише підтвердив ці думки, – авт..].
Чи нам не подобається бути причетним до ТАКОГО рівня історії? І чому нема було кому задати подібні питання під час візиту до нашої області міністра культури Олександра Ткаченка із культурним регентом Бужанським, чия культурна місія викликає величезний подив.
Бо якщо ми не матимемо такої історичної спадщини, нам швидко принесуть свою: “Как, вы не имеете своей истории? Берите нашу!!!”
І любіть її, мовляв, примусово. Під пострілами ракет та артилерії.
Та краще російську історію сприймати так, як це робив Павло Чижевський, який у нашому місті жив і нашими вулицями ходив.
І про мудрого Сковороду писав. А ми не дочитали та за його будинком не додивились.
Інеса АТАМАНЧУК, фото з відкритих Інтернет-джерел