Проходиш вздовж траурних призм у центрі Запоріжжя і розумієш, що кожне фото загиблого захисника на них та коротенька інформація потребує доповнення – історії цієї людини.
Спогади є, вони присутні в постійно оновлювальних квітах, свічках та болючих написах, які лишають рідні, кохані.
А от спілкування з людьми, що давно пішли з життя – вже неможливе. Про що мріялось, що хотілося встигнути? Та можлива лише розмова із змученими рідними – інтерв’ю із пам’яттю.
Влітку минулого року, місяць не доживши до свого 45-річчя, на фронті загинула Даша Міхеєва.
Мене в редакції нашої газети знайшла її сестра і попросила сповістити через сайт тих, хто захоче прийти Дашу провести: “9 червня 2024 року на Куп’янському напрямку під час ракетно-артилерійського обстрілу загинула молодший сержант Міхєєва Дар’я Вікторівна – бойовий медик першого стрілецького взводу першої стрілецької роти…”
Даша жила у дворі, яким я йду мало не щодня. Я бачу березу під її вікнами, кущі бузку, які квітли тут і тоді, коли вона була дівчиною… дитиною…Знаю, що стала самостійною та незалежною жінкою, мала свій бізнес, до якого вирушала щодня, викотивши з гаража авто…
Про те, якою вона була, мені розповів її тато.
– Нас пов’язують не ниточки родинні, нас тримають ланцюги. Я побачив це з першого дня, коли вона народилася, – розповідає мені пан Віктор. – Я гірськими лижами займався – Даша каже: і я буду. Я – дайвінгом захоплююсь, роблю глибокі занурення. І вона разом з і мною. Я – на скелі. Вона за мною. Я парапланерізмом зайнявся. І вона. На Тарханкуті любили з нею бувати. Підводну археологію спробували. То Даша казала: «Я так боюсь… і так хочу»! Просто вона безстрашна була, казала «Ти ж хотів хлопчика? Я буду краще!»
Її наплічник Віктор, дорослий чоловік, вищий та сильніший за неї, ледь піднімав. А вона каже: «Па, на війні нема такого – здохнеш не здохнеш, можеш не можеш. Там одне слово: треба».
Спочатку Даша була радисткою. А коли потрапила до шпиталю, все, каже, буду тактичною медикинею. Розповідала татові: «Я прозріла: тут все довкола в крові. Всім страшно, комусь нудить, а мені не нудить. Я повинна тут працювати!».
Її доправили на навчання до Німеччини, і по поверненні вона служила тактичною медикинею: «Якщо вона вирішила – зламає будь які перепони, – каже тато. – При її характері й хлопці не могли з нею сперечатися».
Та коли її не стало, вони ридали. Приїхали з передової, зі шпиталів – з Києва, з Харкова – поранені, на милицях, щоб її провести. Не тільки тому, що Даша їх перев’язала, вивезла врятувала – вона була їм рідна душа.
Віктор читає мені Дашин лист до матері: «Сьогодні – захист Батьківщини. Шкода не нас, шкода тих, що не на війні. Ми вже вміємо, ми пишемо історію, як можемо… А вони гадають, що їх не торкнеться. Ми живемо по честі. Я пишаюсь собою і хлопцями. Пишаюсь своїми батьками. І дякую вам, що я така. Це мій вибір».
В голосі тата сльози. «Вже 26 лютого 2022-го вона знайшла, де робити коктейлі Молотова: “Ні-ні, я не зможу бути осторонь…”»
Мала можливість перебувати в тилу. Та почувши про це, розлютилася: «Я знаю, що таке хлопці… і щоби я взяла якесь посвідчення незаслужене! Я не те щоб себе зненавиджу, я буду ненавидіти всіх, хто до цього причетний».
Тато звертався до командира, він запевняв: її бережуть… «Хоча нас перекидують туди-сюди, але навіть не думайте про це…»
І… командир приїхав на похорон. Я питаю: «Максиме, невже не можна було вберегти… дівчинка, одна…» Він каже: «Розумієте, Вікторе Андрійовичу, Даша була… стрижень, вона була… кремінь. Вона була непохитною».
Даша ані на секунду не припускала можливості якої-небудь халяви, типу: я дівчинка, можу щось відмінити, вона такого не допускала. Вагою в 59 кг вона тягла сорок кілограмів у наплічнику – воду, медикаменти…
“Даша мені говорила: коли ми закінчимо, я повернуся, і до кожного, кого зустріну, матиму одне питання: де служив? І якщо не служив, то для мене такої людини не існує”, – каже тато.
Дашу вбив російський дрон. Поруч командир йшов, його поранило. Одне тільки може втішити – Даша пішла миттєво. Не встигла відчути… болю.
– Я йшов на зустріч з вами і думав: не звикну до цього ніколи. Не тому, що вона моя донька. Вона рідкісна людина, розумієте? Не ті ушльопки, які… втомилися від війни”.
***
Банер із фотографією Даші Міхеєвої стояв на проспекті Соборному, неподалік площі Поляка, майже на перетині з вулицею Героїв Крут [колишня «12 Квітня»].
Я поки його не побачила, не знала, що позивний Даші – Кармен. Мабуть, це ще одна тайна її непрожитого життя.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки та з архіву родини Міхеєвих
