Останній тиждень у Запоріжжі триває виставка «Гуляйполе – моя маленька Батьківщина». Ще декілька днів можна встигнути увійти у простір, який авторка називає «монументальний текстиль».
На відкритті експозиції ми побачили мініатюрну Катю Беслик, яка створила ці полотна-картини, полотна-декорації.
Наразі мисткиня поїхала, та її силует залишається на величезному полотні навпроти входу в Центр сучасного мистецтва на площі Фестивальній.
Є Катя й на фотострічці.
Та вона відчувається у кожному її руками зшитому клаптику речей своїх рідних, яких довелося вивезти із стражденного Гуляйполя. Нині дві бабусі, дідусь, мама і тато, а також інші родичі родини Бесликів-Білокопитових живуть в Запоріжжі та Києві.
Білі портрети світлих людей
З ними виїхав домашній скарб, який колись зберігався у шафах та скринях. З них зокрема й зібрані величезні полотна, якій створюють мозаїку спогадів та відчуття неповторності минулого.
“У роботах є… ранні речі. Суконьки бабушкині. Є велика кількість клаптиків, особливо яскравих, які я збираю по київських студіях. Із Запоріжжя також отримувала, мені відправляли з однієї з шкіл. Зазвичай я пишу в інстаграмі, й люди присилають або речі, або залишки тканин, я потім ріжу і викладаю”, – розповідала мені Катя. Не сказала – «зшиваю». Бо викладає. Як фарби на полотні, як слова…
Весь час нашого спілкування бабусі – мамина й татова – дивилися залюбленими очима на онуку. Дідусь діловито розглядав експонати. Батьки Каті привезли всі роботи з Києва та допомогли з підготовкою виставки.
“Моя історія про Гуляйполе починається не з міста. Вона починається з людей.
З бабусі, яка щоразу бажає мені миру й щастя та досі запитує, чи знайшла я свою половинку. З тата, який усе життя знаходить вихід навіть тоді, коли, здається, його немає. З дитинства у Темирівці, бабусиного борщу, роботи на городі, черешень, винограду й довгих літніх днів.
Саме ці люди сформували моє відчуття Батьківщини.
Коли я почала працювати над виставкою «Гуляйполе – моя маленька Батьківщина», зрозуміла, що не можу розповідати лише про місце. Бо без людей воно було б лише точкою на карті.
Тому ця виставка стала дуже особистою. У ній – спогади моєї родини, голоси близьких, історії, які живуть у пам’яті. Через них я намагалася зберегти те, що війна не здатна відібрати: нашу пам’ять, нашу ідентичність і зв’язок із рідною землею.
Серед експозиції – історії моєї бабусі Галини та тата Юрія. Вони не є героями в звичному розумінні цього слова. Вони – люди, які своєю щоденною працею, турботою та любов’ю створили для мене відчуття дому, яке я несу із собою.
Мені дуже хочеться, щоб, читаючи ці історії, кожен пригадав своїх людей. Тих, хто навчив любити рідне місце, хто передав прості життєві цінності, хто й сьогодні залишається нашою внутрішньою опорою”, – у словах Каті Беслик стільки любові, що розумієш, на чому тримається її родина.
Це про білу експозицію, про окремий зал-присвяту кожній рідній людині.
Б
ілі речі Катя привезла ще із доступного нам Гуляйполя у 2023 році. І створила 11 історій.
“Виставка про родину зроблена настільки універсальною мовою, що буде зрозуміла всюди у світі”, – говорю я Каті. – “Так, цей проєкт бачили у 2023-му в Литві”, – відповідає вона.
Мабуть, його можна везти далі світом. І це може змінити ставлення до речей, до рідного спадку, до війни…
На виставці я була декілька разів. Вперше ми були з подругою, яка має емоційний погляд на життя. І Любов Хорошилова написала: “Від виставки Катерини Беслик в мене відняло мову. Одразу. З порога. Те, що вона з нашого Гуляйполя і створює те, що зрозуміють люди на всій планеті дивує найбільше! На відкритті були присутні її бабусі і дідусь, яки втратили там свої родинні гнізда і переселилися у Запоріжжя. Кожному з них вона присвятила унікальні білі роботи. Прошу прочитайте те, що біля кожної вона написала. Це мені пропалило серце”.
Спогади як театральні можливості
Масштабні полотна створюють статичний простір. Та можуть сприйматися й як декорації… Виявилося, що так і було, і у великій інсталяції навпроти входу, яка й має назву «Перформенс», в Києві відбувалася майже театральна подія. “Ми створили сет на 15 хвилин разом із дівчатами з музично-театрального проєкту Mariia&Magdalyna. Я говорила, вони співали…” – розповіла Катя.
Мені ж хотілося переселити сюди виставу «Досвід» театральної платформи «Дім актора», бо спогади й виринають з глибин пам’яті, коли погляд торкається матерії речей.
Ці декорації могли стати сценографічним оздобленням історії про украдене щастя бути вдома.
“Моє зовнішнє Гуляйполе – зруйноване – сіро-попелеве, де вже стіни з червоними шпалерами, що колись я обирала, змішуються з землею під дощем; моє внутрішнє Гуляйполе – де на коні бігти зі всієї впертості через степ, вразливо-бунтівне, кольорове і монументальне”, – написала Катя, пояснюючи своє ставлення до рідного коріння.
Виставка може завести на нижню полицю старої шафи
Виставка Катерини Беслик вкотре мене переконала, що непотрібних речей не буває. Вони потрібні чи комусь іншому, чи тобі на клаптикове шитво з твого життя або з життя родини.
Ця думка не полишає з виставки Каті Беслик.
І вона повертає мене… до моєї нині окупованої Нової Каховки. До клаптиків, що мені віддала тітка, яка працюювала на швейній фабриці у Миколаєві. З тих безцінних шматочків недоступного крімплену можна було пошити сукню для ляльки. А ще можна було таємно відрізати шматочок від захованого на нижній полиці мережива. І його колись вже ні на що не вистачить…
Мама сприймала тканини як скарб, фанатично, і мене привчила ходити до магазину тканин та мріяти. А потім купити щось впритик та побачити, як попри це донька швачки має юбку з тої тканини, з якої мені пошили плаття…
А свекруха моєї подруги була директоркою тканевої бази. І я наразі й не витримаю того рівня безнадійно пекучої заздрості, якій тоді не було виходу…
Вихід був лише в тому, що стосики тканин втратили сенс разом із відходом радянщини з її обмеженнями, записами у чергу й дефіцитом по телефонному дзвонику.
І з’явилися замість пальт невагомі імпортні куртки та джинси-банани замість чеських костюмів…
Ось куди мене завело це споглядання на монументальне клаптикове шитво минулого.
Згадалося усе. Ми з Катею Гончаренко – а ми новокаховчанки – приходили декілька разів на виставку про Гуляйполе та згадували наш Палац культури з гобеленами та стелею, яку розписав Борис Піаніда… Місце, куди я ходила на курси шиття, намагаючись перетворити на досвід пошиття одягу для пупсіка з вкраденого мережива та шматочків крімплену…
І це я ще не написала про мамине захоплення печворком. Про десятки речей, перероблених з великих на маленькі, дитячі, а потім, саме завдяки клаптиковому шитву, на щось креативне для себе.
Ми поговорили з Катею Беслик про наші таланти, бо війна та евакуація поєднала мене з кількома жінками з Гуляйполя. Всі вони – учасниці творчого життя в зруйнованому у 2022-му Гуляйпільському КСК: вели гуртки, співали, були акторками та режисерками театральних колективів. Валентина Жовніренко, Валентина Николенко, Тетяна Кошелєва, Віта Колодяжна, Валентина Персань…
“Таланти, яскраві люди, – розповідаю я Каті свої спостереження. – А пологівські жінки усі красиві. Та в чому ви бачите феномен Запорізького краю?
Катя задумалася… “Це, мабуть, мій досвід, я писала про це у фейсбуці. Це творчість, яка завжди була, та її не помічали”.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки, Миколи БАРИШЕВА та Любові ХОРОШИЛОВОЇ
Виставка триватиме до 18 липня, з середи по неділю, з 10.00 до 19.00.
Центр сучасного мистецтва, бульвар Центральний, 3.
Вхід вільний.
* За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією
