Генштаб ЗСУ офіційно підтвердив, що в Севастополі знищено два бойові кораблі рашистів – великий десантний корабель і підводний човен (на фото), які перебували на судноремонтному заводі.
Хто дивився відео з нічного Севастополя, звернув, як і я, увагу на реакцію городян: мат на маті і жодного доброго слова на адресу ЗСУ). А трохи більше року тому, коли кораблі рашистів били із Севастополя ракетами по мирних містах України, севастопольці, які спостерігали за цим з берега… захоплено аплодували.
А тепер вони отримали відповідь. Дочекалися.
До речі, на цей судоремзавод ми з фотокореспондентом Сергієм Томком мали намір потрапити влітку 2005 року, коли там знаходився підводний човен ВМС України, який мав ім’я нашого славного міста. У редакції запорізької газети «МИГ» у зв’язку з цим ми отримали просте, але разом з тим, і досить складне завдання: потрібно було дізнатися, як іде ремонт підводного човна, що виконати виявилося не дуже складно, і привезти фото човна, що ремонтується, що зробити було… неможливо. Так принаймні нам у штабі військово-морських сил України пояснили. А неможливо було потрапити до підводного човна «Запоріжжя» тому, що знаходився він… на території росії: ремонтувався підводний човен хоч і в українському Севастополі, але – на російському заводі. Щоб отримати допуск на нього, потрібно було заздалегідь надіслати заводському начальству спеціальний лист-запит, на який відповідь могла прийти… протягом місяця. А могла взагалі не прийти.
Але робити не було чого: треба було виконувати редакційне завдання. Треба віддати належне штабному офіцеру: він телефоном зв’язався з командуванням човна і попросив, щоб гостям із Запоріжжя приділили максимум уваги. А поклавши трубку, по-дружньому порадив: будете в екіпажі, знайдіть капітана першого рангу… і назвав прізвище. Якщо вдасться розговорити його і, якщо ви йому сподобаєтеся, він покаже місце у місті, з якого можна зробити гарний знімок човна.
Ми нашвидкуруч, відмовившись від кави, попрощалися та поїхали шукати у Севастополі «Запоріжжя».
З капітаном першого рангу спілкувалися потім довго – він виявився людиною дуже цікавою. А коли зрозуміли, що нам таки вдалося привернути його до себе, вирішили обговорити з ним також і питання, яке поки що залишилося невирішеним, що більше стосувалося мого супутника. «Було б зовсім непогано, – завів розмову колега, – якби нам вдалося зробити пару знімків човна».
Капітан першого рангу ненадовго замислився, а потім промовив:
– Зробимо так: ви віддасте фотоапарат моєму синові, а він, як черговий офіцер, побуває на човні і зробить вам знімки прямо зсередини. Влаштує такий варіант?
Про такий поворот справи ми й мріяти не могли. І нам потім тільки залишалося… справжні макарони по-флотському скуштувати, про що я, колишній моряк, мріяв усю дорогу від Запоріжжя до Севастополя. Про них я напівжарт і запитав капітана першого рангу, коли ми повернулися до казарми: чи вийде мовляв, почастуватись?
– Ось цього, хлопці, не можу гарантувати. Знаю, що в їдальні вечерю вам залишено, а що саме, не уточнював. Але пообіцяли організувати і закуску, і друге.
На закуску нам запропонували оселедце з цибулею, а на друге… макарони по-флотськи!
– А як могло бути інакше? – майже не здивується виконанню нашого бажання капітан першого рангу. – Запорожці ж приймали у гостях запорожців!
Володимир ШАК