Завтра у Запорізькому обласному художньому музеї відкривається виставка до ювілею Миколи Іолопа, художника і педагога.
Цей матеріал готувався для збірки “Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя 2023 рік”
https://zounb.zp.ua/resourse/zaporizkyy-kray/znamenni-dati/znamenni-ta-pamyatni-dati/ztpydz-2023,
із Миколою Миколайовичем мали довгу розмову, а згодом – навіть урок із колористики, такий, який він дає своїм учням у вищому професійному училищі.
Було приємно відчути себе учнями, змішувати фарби, було цікаво чути спогади про створення картин. Вийшов ось такий текст, який трохи додає барв до непересічної особистості ювіляра.
Микола Миколайович Іолоп народився в місті Запоріжжя. Закінчив Дніпропетровське державне художнє училище (1972) та Миколаївську філію Київського университету культуру та мистецтв (2005).
Член Національної Спілки художників України (1977). Працював на Запорізькому художньо-виробничому комбінаті (1974-1999); викладач живопису, графіки та дизайну, Запорізького центру професійно-технічної освіти (2004). Голова Запорізької організації НСХУ (1993-1994).
Учасник обласних, республіканських та міжнародних виставок і пленерів. Персональні виставки – у Запоріжжі (1985) та у Донецькій області (2003).
Найвідоміші твори: «Стара брама» (1987), «Листя торішнє» (1987), «Пора осіння» (1988), «Понад Бугом» (1990), «Старий парк» (2000), «Бабин дім» (1989), «Кинбурнська коса» (1992), «Парк» (1997), «Над річкою Снов» (1998) , «Літо» (2000), «Перед дощем» (2002), «Садок Марії» (2003), «Вечоріє» (2004), «Дорога наліво», «Крим», «Турція» (2006), «Абхазія» (2007), «Мала Хортиця», «Суми» (2008). Твори зберігаються у Запорізькому обласному художньому музеї, Миколаївському обласному художньому музеї, у Бердянському художньому музеї імені І. Бродського та у приватних колекціях України, Європи та Америки.
Микола Іолоп жив із родиною на Зеленому Яру. “Там і зараз біля річки фазани бігають, а тоді природа буяла!”. Захоплювався футболом. Батько походив із села Біленьке, як казали – «білянський», 1927 року народження, мама 1925-го, із Запоріжжя.
Микола почав малювати із приятелем, другом дитинства. А до художньої школи поступив разом із двоюрідним братом Валерієм.
У школі навчався разом із Анатолієм Заярченком, Леонідом Кривопустом. Серед викладачів згадує Миколу Степановича Льолю, Анатолія Яковича Тарасова, директора школи Євгена Михайловича Мірошниченка – “добрий графік, аквареліст”, Івана Васильовича Василенка, який, як і родина Іолопів, походив із села Біленького Запорізької області.
Путь до живопису для нього розцвічений декількома яскравими моментами. Ось фрагмент спогадів: “Якось я потрапив на урок не до своєї групи. Малювали керамічний ковшик, і я взявся. Швиденько зробив малюнок, дивлюсь, фарби ніхто не виймає… І я малюю ковшик фіолетовим та синім, а він коричневий!… Продовжуємо роботу. Чую за спиною якусь розмову: «З цього хлопця буде толк». Це сказав Анатолій Якович, директор. Поруч були Іван Василенко і Микола Льоля. Покликали до себе, кажуть: «Займайся, займайся живописом, у тебе все вийде, молодець».
Це була чи не найперша похвала у художній школі. І ось із цього у мене почався живопис. Я з третього класу спокійно почав працювати кольором…”
Вчитись професії поїхав до Дніпропетровського художнього училища. Згадує: “Пощастило: підібрався хороший курс. Було дві групи. Хлопці із Західної України, цікаві. Галя Сапєгіна вчилась у паралельній групі. Ми робили акварелі у різних техніках… Та ж завзяті! Замість однієї роботи – шість-вісім! У групі Сапєгіної і малюнок, і живопис, і акварель викладав Всеволод Модестович Шпіганович. А у нас Іван Іванович Щедров, директор училища, він був скульптор”.
По закінчення училища Микола мав диплом відмінника, та вирішив піти до армії, хоча мав право і не служити.
Згадує: “Батько, коли я прийшов після служби в армії, облаштував мені майстерню. На другому поверсі, біля літньої кухні. Розчулив мене цим”.
Коли повернувся, Галина Сапєгіна привела його до спілки. Старші художники подивились на роботи, Станіслав Шинкаренко сказав: “Годиться”. З 1976 року місцем роботи Миколи Іолопа був Запорізький художньо-виробничий комбінат.
Працював, малював, набирав виставки – треба було мати 12 для набуття членства у Спілці художників. Він мав 13 виставок і біля 20-ти його робіт були закуплені виставковим комітетом.
На той час Миколу Іолопа вже помітили у Києві. Його пейзажі та натюрморти з’являлись на виставках живопису. На всеукраїнській виставці 1978 року з чотирьох робіт були закуплені дві. Графіка давалась легко. Та він сказав собі: ти ж, хлопче, важкоатлет, а береш штангу легкої ваги – і давай рекорди ставити! І поставив хрест… на акварелі!
Взявся за олію. Під час підготовки до однієї з виставок у Києві, коли хлопці-запоріжці переносили роботи, почули, що хтось гукає. Віктор Заруба каже: “Толя, ану, йди сюди. Автора кличуть. Аплодують!”
Це була реакція на його роботи. І він знову згадав учнівство у художній школі. Як важливо вчасно похвалити! “Після цього я відчув, ніби після стрімкого бігу можу зупинитися та глибоко вдихнути. Все добре”.
І ще мав пару раз успіх, коли кричали: автора!
Подорожував. Виїжджав із друзями на пленери. Вмів ловити враження від мінливої природи та перекладати їх на полотно. Був випадок у Криму – сім етюдів написав за декілька годин!
Про свій викладацький досвід розповідає так: “Я вчився. Мене вчили. І тепер я вчу. Ділюсь досвідом. Я не зраджую класичним правилам. Якщо узагальнити: діти мають навчитися малювати правильно. Спочатку ти маєш знати! І тільки після того, як навчишся правильно, почнеш розуміти форму, можеш її змінювати, як хочеш. І тоді вона буде гармонійною.
А не так, как шуткував щодо неуків Сергій Рибницький: я так бачу. Тобто «не вмію правильно, але так вийшло, я так бачу». Тому, коли учні потрапляють до мене, вони пищать. А я пояснюю, що солодкого життя не обіцяв, тому що бути художником – це скажений труд.
Тож, малюйте. А я почну вас потроху непомітно змушувати працювати, тому що… лопатою легше вправлятися, ніж пензлем… Тут потрібно докладати мізки, навички, знання, вміння… Як тримати олівець. Як його загострити. Знати, скільки позицій ти можеш мати. Коли працює плече? Коли кисть руки?
Як провести довгу лінію? Знати: потрібна не лінія, а напрямок. Поставити олівець, оком кинути туди, куди треба, провести лінію рукою. Опустити погляд вниз. Провести туди. І тоді матимете лінію і напрямок.
Кажу: діти, нас закінчені роботи не мають цікавити. Нас цікавить путь до них.
Вчу працювати обмеженою палітрою. На три барви: жовтий, синій, червоний”.
Микола Іолоп викладає у профтехучилищі. Колись його туди привів Борис Чудновський.
Деякий час Микола Іолоп працював у групі, яка нині називається «УС», а раніше мала назву «Прибужье». Створена у 1982 році Миколаївською організацією НСХУ. Мандрували Україною, багато їздили Миколаївщиною. Побували в Туреччині, на Кавказі. Микола, перебуваючи у кістяку групи, запрошував до участі друзів – Миколу Колядка, Анатолія Грабчілева.
Сподівався і у Запоріжжі організувати подібну групу. Та це був непростий 1993 рік, час його головування у запорізькому відділенні НСХУ. Потім цю ідею намагався реалізувати Леонід Кривопуст. Згодом Ірина Гресик започаткувала пленер «Хортиця крізь віки».
А ще Микола Іолоп бував в гостях у поета Миколи Степановича Вінграновського.
Давав інтерв’ю американському радіо…
І з Тетяною Ніловною Яблонською була історія.
Назвемо і ці історії аплодисментами.
Вона була керівником групи, коли Микола Іолоп написав ворота у Седнєві… Це дуже визначна брама, що веде до садиби Лізогубов. Шевченко ходив через цю браму. Він із Лизогубами мав добрі стосунки.
Ця робота нині у Запорізькому обласному художньому музеї… І вона на одна, є начерки та ескізи.
І виникла вона під час роботи у Сєднєві так.
“Йду на натуру. Несу великий холст та маленький холст. Призупинився із блокнотиком, замальовую. Поруч художники, і неподалік Яблонська йшла – із донькою Гаяне, та з Ірою, онукою…
І я стою, замальовую…
– А що ж ви намітили? Що будете робити? – питають.
– Ось, – відповідаю, – браму…
Яблонська й каже:
– Ех, Миколо, Миколо. Скільки вже ці ворота писали, і хто тільки не писав…
Ну… хто б не малював, а я тут, із блокнотиком.
І я відтворив ці ворота, бо лишились самі прутики. І каркасів нема… та вони працюють! І навіси ще ті, старі, ковані. І конфігурація збереглась.
Я посидів годинки зо дві, відтворив малюнок решітки воріт – таким, якими ці ворота мають бути. І написав етюд. Відніс до майстерні.
Яблонська йшла на обід, мене зустріла й питає:
– Миколо, що у вас там із брамою? Написали? Хвастайтесь!
Я кажу:
– Тетяно Нилівно, там етюдик…
– Покажіть-покажіть.
Зайшла вона до майстерні, я їй показав етюд…
І вона каже, серьезно:
– Миколо, давайте мінятися.
Продовжує:
– Я таких воріт ще не бачила.
А це у мене перший контакт, перша така зустріч із Яблонською була… І я показав ще роботи:
– Ну, а ви хитрун! Таке намалювали…
А мій етюд дещо розгонистий. Вона підказує, де треба композицію обрізати, коли переносити на великий холст… Я їй малюнки, фрагменти показав. Каже: “Ух ти! Молодець”.
Назвемо цю подію третіми аплодисментами у творчому житті Миколи Іолопа. А він продовжує:
“Взяв я великий холст. А мені попався не цілий, а зшитий посередині. І якраз до виставки діло йшло. І я написав цю браму. Яблонська поїхала трохи раніше, тобто перегляд робіт групи вона не робила.
Але ж там ще художники були серйозні, Захаров, знайомий Яблонської із Одеси, маріупольські художники. Заходять до майстерні: хочемо з тобою побалакати, ми заходили, мовляв, тебе не було… Тож показуй, що там є… Ну, я роботи показав.
Та ж, Миколо, ми хотіли з тобою поговорити. Тобі, Миколо, ще не дозволено. – Що не дозволено? – Ну… це тільки Михайло Врубель міг собі дозволити на зшитому холсті малювати, і роботу відразу до музею забирали… А у тебе зшитий холст, і ти його не продасиш…
А я… на виставку дав, робота пройшла. Яблонська із Гаяне запросили мене до себе у майстерню завітати. І роботу закупили!”
Ще історія, 1993-1994 роки.
“Цікава група художників зібралась, інтернаціональна. У планах подорожей – Кінбурнська коса, Грушівка, Миколаїв… Приїхали україномовні та російськомовні американці. Ліза та Христина, українського походження, Алла Роджерс, російський філолог, донька журналіста Бєляєва. Її тато товаришував із Вінграновським. Я потім завдяки цьому знайомству і у Вінграновського побував.
Завдяки цим знайомствам роботи Миколи Іолопа мали успіх в Америці. А батько Алли приїздив згодом до Запоріжжя. “Ми сиділи у «Інтуристі» та розмовляли. І він каже: «Я записав тебе, якщо хочеш, зроблю матеріал для «Голосу Америки»…» А я згодом, зустрічаюсь із київськими художниками з нашої групи, і дізнаюсь від них: «А ми тебе чули! Ми й не думали, Миколо, що ти так вправно балакаєш українською!”.
Микола Іолоп – учасник проекту «Запоріжжя – рідний край. Творчі дуети (журналіст плюс художник)», яка відбулась у березні 2014 року. Тоді серед 16-ти творчих пар два вірша до картин Миколи Іолопа «Стара брама» та «Вечоріє» написала секретар Запорізького відділення НСЖУ Валентина Манжура.
«Кружевная чугунная легкость ворот»…
«В легких сумерках потускнела/Теплых крыш киноварь»…
Улюбленим художником називає Миколу Миколайовича Людмила Брацило.
У пейзажах та натюрмортах Микола Іолоп поетизує природу, а поети поетизують його твори. Його творчість поетизує саме життя.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
