Другого грудня народилася відома українська поетеса Марина Брацило. Сьогодні. у цю дату, маємо дізнатися результати Всеукраїнського конкурсу молодої української поезії й авторської пісні «Хортицькі дзвони» її імені.
“Але вже одинадцять років ми відначаємо її день народження без неї. Вшановуємо її, згадуємо, читаємо вірші, упродовж дести років проводимо Всеукраїнський конкурсу молодої української поезії й авторської пісні «Хортицькі дзвони» імені Марини Брацило. Поет живе стільки, скільки його поезія живе в душах людей, скільки його читають і знають”, – впевнена Ольга Стадніченко, голова Запорізького обласного осередку Національної спілки письменників України.
У день народження нашої талановитої землячки на своїй сторінці у ФБ пані Ольга представила творчу роботу про Марину Брацило юної запоріжанки Вікторії Сеньків, з якою вона виборола призове місце на Всеукраїнському конкурсі “От де, люде, наша слава, слава України!”
Вікторія Сеньків
«Хортичаночка» Марина Брацило: Запоріжжя, дев’яності, загадкова смерть
Розкажи мені сон чарівний,
Розкажи про мою Україну,
Про ясне розмаїття весни,
І про білії шати калини.
(Тут і далі цитати з творів М.А. Брацило)
Запорізький край яскраво представлений в історії української літератури. Ще від «Енеїди» Котляревського та «Тараса Бульби» Гоголя до наших сучасників – Василя Шкляра з його «Трощею» чи Павла Вольвача з романами «Кляса» й «Сни неофіта». Навіть у творах Тараса Шевченка топоніми «Запорожжя», «запорожець», «запорізький» трапляються понад сімдесят разів, а слово «Січ» — двадцять три. Я ж вирішила написати про свою землячку: поетесу й піснярку Марину Брацило. Її надихали дніпрові схили та велич козацького краю. Навіть Петро Ребро ніжно називав Марину Анатоліївну «хортичаночкою» та зазначав: «Відчувається, що її вчителі — великі поетеси від Лесі до Ліни, її колиску гойдали хортицькі вітри, її слово живе і наснажується в “зеленому дзвінкому пантеоні” над Дніпром». Чому ж я звернулася саме до мотивів цієї поетеси? Бо це особливе задоволення – читати та уявляти, як моя краянка ходила тими ж стежками, що і я. Спостерігала за могутнім Дніпром, стоячи на таких знайомих мені берегах. Пані Марина була нашою сучасницею, поки її життя не обірвалося трагічно та загадково – вона випала з вікна знімної квартири. Поетесі було всього тридцять шість років. Це трапилося у 2013-му, тому дерева й вулички, про які вона писала, все ще пам’ятають цю замислену молоду жінку.
Руслами вулиць в крестовім поході
в небо іду безпорадно:
Це не монета, це щит Господень,
вкритий емблемою зради.
Темний провулок пульсує луною.
Кроки дрібочуть панічно.
Місто. Тривога. І десь наді мною
Місяць таврує Вічність.
Марина Брацило була наймолодшою серед так званих дев’ятдесятників – покоління літераторів, що почали друкувати свої твори у 1990-х, об’єднавшись навколо видавництва «Смолоскип». За словами прозаїка та есеїста Володимира Єшкілєва, для цієї генерації творців типовими були такі риси, як контркультурність, епатажність, загальне натхнення рок-музикою та рок-культурою. Важко не погодитись з цим визначенням, враховуючи, що чи не найяскравішим представником цього руху є Сергій Вікторович Жадан – не тільки літературна зірка, але й помітний рок-виконавець. Проте Марина Брацило не писала «брудної» або маргінальної поезії. Навпаки, її метафори були піднесеними та щемкими, ніби свідомість літераторки не зачепив нігілізм 1990-х. Так, наприклад, образ лебедя, що фігурує у тексті «Мамо! Лебеді вічні. Вони повертаються знову…», поетеса веде діалог зі своїми попередниками – шістдесятниками.
Мамо! Лебеді будуть, якщо навіть не буде нічого.
Якщо навіть не буде буяння первісних дощів,
Біле серце пташине так само будитиме груди:
Є ще зоряний лебідь. І лебідь твоєї душі.
Лебідь душі… Чи не натяк це на ті самі крила з творів Ліни Костенко, що складаються з пісні, надії, поезії, мрії? Тобто – на внутрішній стрижень, натхнення до життя. Не даремно ж Петро Ребро відзначав спадковість між Ліною Костенко та Мариною Брацило. А фігура матері, з якою лірична героїня веде розмову про вічне, ніби відсилає до вірша «Лебеді материнства» Василя Симоненка. Можна дійти висновку, що талант Марини Анатоліївни був вирощений та виплеканий на класичній українській літературі. Красномовним прикладом тут слугує текст «Лицарю минулого», у якому поетеса мовби листується з чоловіком, що жив п’ять століть тому. Вони могли б кохати одне одного, але не мали шансу зустрітися. Таким чином, літераторка зізнається у прихильності до далеких часів. Вони її приваблюють та кличуть, але доля склалася інакше, і замість лицарських часів Марині Брацило випало творити у 1990-х.
Ми поєднанi вiчнiстю,
та роз’єднанi часом,
Причарованi iншими –
не закоханi ми.
I зiрки не сплiтаються
в миготливi прикраси,
Щоб звiнчати поєднання
iз весною – зими.
Бо мiж нами стiною –
п’ять сторiч iз печалi.
Видно, нас розмiстили
у вiках навмання…
I я бачу крiзь сльози:
ти вiдводиш все далi
По гарячому степу
вороного коня.
«Поєднані вічністю», – місткий та красномовний образ, у якому ніби зійшлася вся складна доля України. Так, ми поєднані з лицарями минулого – козаками, повстанцями, дисидентами – але поєднані чим? Нескінченною боротьбою, жагою жити незалежно. Марина Брацило, як і велика кількість патріотів, зазнала переслідувань за свою проукраїнську позицію. У 2011 році поетесу та її чоловіка Юрія Ногу звинуватили в підриві погруддя Йосипа Сталіна в Запоріжжі. Подружжя зізнавалось, що не має навіть здогадок, чому їх запідозрили у руйнуванні пам’ятника.
«За нами постійно стежать. Під вікнами квартири цілодобово чергують дві машини — синій “опель” і “рено” кольору кави з молоком. Ми вже скоро до них вітатися почнемо. Риються в нашому непотребі. За 35 метрів від будинку стоїть бак. Коли Юрко йде викидати сміття, одна з машин вирушає слідом за ним. А потім чоловік з авто витягає пакет і перевіряє його», – так пані Марина описала поведінку спецслужб. Також розповідала про обшуки у квартирі: її з Юрієм розбудили о шостій ранку, а сусідів взяли понятими. Представники органів позабирали всі носії інформації – телефони, жорсткі диски, записники та блокноти з віршами. Поетеса ділилась, що неочікувані гості вирвали кактус з горщика, бо обшукували кожен куточок.
Це і був початок кінця. Через рік, 10 квітня 2012 року, чоловік поетеси Юрій Нога трагічно відійшов у 38-річному віці. І хоча офіційною версією вважається серцевий напад, обставини його смерті до кінця залишаються невідомими. Ще дивнішим та загадковішим виявився випадок, коли пані Марина випала з вікна. Ніхто не очікував такої розв’язки. Хоча вона й тяжко переживала втрату свого коханого, але друзі літераторки не повірили в суїцид. «На самогубство це не схоже. Люди, які до того йдуть, помітні. А в неї справи пішли вгору», розповів письменник Сергій Пантюк, близький друг Марини Брацило. «Пів року як влаштувалася на роботу хорошу – працювала у видавничій агенції “Наш Формат” заступником головного редактора».
Поховали поетесу на острові Хортиця. Після себе вона залишила десять збірок, чотири з яких видані посмертно.
Я не молюсь. Я зроду тут живу
В зеленому, дзвiнкому пантеонi.
В сторiччями цiлованих долонях
Я кроками розхитую траву.
Щороку, як весна розкриє браму,
Над нею свiтло тьмарять журавлi.
Iх стiльки припадало до землi,
Що вся вона вцiлована сльозами.
За матеріалами відкритих Інтернет-джерел
