День 6 вересня. Пам’ятні дати та події

Михайло Юліанович Брайчевський (1924–2001) був людиною кола Олени Апанович, Івана Дзюби, Віктора Некрасова, Ліни Костенко, Олександра Білецького та багатьох інших представників української науки і культури, чия присутність у тогочасному українсько-радянському соціумі робила життя правдивішим і більш справжнім. Без них, тих, хто наважувався не лише думати але й висловлювати власні думки, сумніви – брежнєвська дійсність перетворилася б на погану пародію якоїсь із антиутопій – чи то Орвелла, Гакслі, чи Замятіна.

Михайло Брайчевський дивом уник трагічної долі Василя Стуса та Івана Світличного. Натомість упродовж десятиліть учений був викреслений з офіційної науки і став безробітним.

Його запрошували до Гарвардського університету (США), але на еміграцію він не спокусився. Він був легендарною постаттю, представником старої київської духовної еліти, послідовником і продовжувачем високої культурної традиції Володимира Антоновича і Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського і Миколи Василенка, Сергія Єфремова і Агатангела Кримського, Олександра Олеся і Миколи Зерова.

Михайло Брайчевський – автор понад 500 друкованих праць, 10 монографій.

Він був єдиним з істориків радянської доби, хто порушив догматичні тези ЦК КПРС «До 300-річчя возз’єднання України з Росією» і написав науково-публіцистичну статтю «Приєднання чи возз’єднання?». Праця була підготовлена для «Українського історичного журналу», але так і не була надрукована – хрущовська відлига виявилася скороминущою, а видати її за брежнєвських часів виявилося марною справою. Натомість стаття активно поширювалася у самвидаві, була відома за кордоном. У ній ідеться про те, як змінювався погляд радянської історіографії на Переяславську угоду 1654 року.

Спочатку, до 30-х років, домінувала думка про те, що тоді об’єдналися одні феодали з іншими, задля закабалення українського народу. Але з 1937 року з’являється нова версія (сталінська) – російський царат «врятував» українців від зазіхань шляхетської Польщі. Мовляв, це все одно було меншим злом. А вже з 1947 року була запроваджена сумнозвісна теорія «російського старшого брата». Як іронічно зауважує Михайло Брайчевський, «Україна нібито стає ґудзиком на російському віцмундирі».

У 1968 році вчений підписав лист 139 українців до Леоніда Брежнєва на захист засуджених інтелектуалів України і Росії.

І вже в новітній час, за часів незалежності, одним із перших виступив на захист державної мови в Україні («Відкритий лист до Президента України Леоніда Кучми» 2000 року).

Він був одним із засновників Товариства охорони пам’яток історії та культури України; його енергією було врятовано архітектурний комплекс Києво-Могилянської академії, низку культових споруд та інших пам’яток історії та архітектури України. Брайчевський першим підняв і питання про відбудову Михайлівського та Успенського соборів. Учений відомий також і як поет та живописець.

«У другій половині ХХ століття Михайло Брайчевський став символом не тільки всього найліпшого, що було в українській історичній думці, але й живим утіленням таких напівзабутих «старорежимних» понять, як честь, совість і бездоганна порядність», – написав філософ, історик Юрій Павленко.

ПОДІЇ ДНЯ

Цього дня у 1522 році завершилася навколосвітня подорож Фернана Магеллана, яка тривала 1081 день.

З п’яти кораблів Магеллана лише один – «Вікторія» – обігнув земну кулю, а з усього екіпажу в 265 чоловік на батьківщину повернулися тільки 18 моряків. У березні 1521 року на Філіппінських островах загинув і сам Магеллан.

Його плавання поклало кінець суперечкам щодо форми нашої планети, а вчені отримали можливість встановити справжні розміри Землі.

***

6 вересня у 1891 році перші українські емігранти прибули до Канади.

Відомі навіть прізвища українців – це були галичани Іван Пилипів і Василь Єлиняк із села Небилів (Рожнятівського району Івано-Франківської області). Вони прибули до Канади пароплавом «Орегон» 6 вересня 1891 року.

Загалом було п’ять хвиль української еміграції до Канади. За даними останнього перепису населення у Канаді, нині там проживає близько 1,4 млн українців. Найбільше наших колишніх співвітчизників мешкає у провінціях Альберта, Манітоба і Онтаріо. Серед найвідоміших: Петро Яцик, Роман Гнатишин, Лео Мол, Христя Фріланд, Євген Мельник, Едвард Стельмах, Роберта Бондар та багато інших.

У ЦЕЙ ДЕНЬ НАРОДИЛИСЯ

Іван Микитенко (1897-1937), письменник.

Навчався в Одеському медичному інституті, у 1927 році закінчив Харківський медичний інститут.

В Одесі був членом літературного об’єднання «Потоки Октября», згодом очолював філію «Гарту», завідував літературною частиною Одеської державної драми.

У 1926 переїхав до Харкова, був одним з керівників ВОАППу, Міжнародного об’єднання революційних письменників, секретарем правління СПУ.

Автор численних поетичних, прозових і публіцистичних творів. Серед них – книги оповідань, повістей, нарисів «На сонячних гонах», «Брати», «Вуркагани», роман «Ранок». Найвагоміше виявив себе в драматургії. Увагу багатьох театрів привернула його соціальна драма «Диктатура». Крім того, є автором п’єс «Кадри», «Справа честі», «Бастилія божої матері», «Як сходило сонце» та ін.

Восени 1937 року письменник став черговою жертвою цькувань і наклепів, спрямованих проти діячів української літератури. Пішовши 4 жовтня 1937 року з дому в НКВС здавати особисту зброю, Микитенко додому більше не повернувся. На запит до Прокуратури УРСР дружина письменника одержала відповідь лише у 1956 році, що 18 жовтня 1937 року тіло Микитенка з вогнестрільною раною було знайдено на околиці Києва.

***

Феодосій Гуменюк (1941), художник-нонконформіст , який перейнявся національним змістом мистецтва ще у ті часи, коли це було не лише непопулярним, а й небезпечним.

Народився на Вінниччині. Навчався у Дніпропетровському художньому училищі, у найпрестижнішому у ті роки Ленінградському інституті живопису, скульптури і архітектури ім. І.Ю.Рєпіна.

По закінченні викладав у ленінградських навчальних мистецьких закладах, працював на художніх комбінатах Ленінграда.

Окрім живопису Гуменюк вивчає історію і традиції свого народу – студіює історію запорізького козацтва Яворницького, праці Грушевського, «Історію русів» Кониського.

У 1975 році на виставці нонконформістів були помічені його роботи з зображеннями козаків.

Художника звинуватили в націоналізмі і позбавили ленінградської прописки, тому він з родиною переїжджає до Дніпропетровська.

Наприкінці 80-х років його роботи експонувалися в залах Національного архіву Канади в Оттаві, в Українському музеї в Нью-Йорку, в культурному центрі Гранд-Пале в Парижі.

У 1992 році художник повертається в Україну. 1993 року йому була присуджена Національна премія імені Т. Шевченка в галузі образотворчого мистецтва.

Він працює у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури, очолює навчально-творчу майстерню історичного живопису, з 2000 року – професор кафедри живопису і композиції.