День 4 липня. Пам’ятні дати та події

День Військово-Морських Сил Збройних Сил та День працівників морського та річкового флоту встановлені згідно з Указами Президента від 12 червня 2015 року.

Вперше День ВМС України був відзначений у Севастополі 1 серпня 1997 року. В цей день на колишніх кораблях Чорноморського флоту ВМФ СРСР, що перейшли до складу ВМС України, були урочисто підняті військово-морські прапори України.

День ВМС ЗС України був установлений на прохання Військової Ради Військово-Морських Сил, на честь перших широкомасштабних навчань українського військового флоту «Море-96» (30 липня – 1 серпня 1996), Указом Президента від 17 серпня 1996 року.

Святкування дня ВМС стало всенародним оглядом бойової готовності українського флоту і визначенням його авторитету як у Севастополі, так і в Україні в цілому. Крім того, воно засвідчило перемогу не лише військових моряків, а всього українського народу у виснажливій боротьбі за флот, за право України бути морською державою.

Згодом, згідно з указом президента Ющенка від 24 березня 2006 року День Військово-морських Сил Збройних Сил України відзначався щорічно в першу неділю липня. З 2012 року почали відзначати в останню неділю липня.

У 2015 році ми знову повернулися до святкування Дня Військово-Морських Сил Збройних Сил України в першу неділю липня. Прикметно, що на липень припадають найзначущі дати в історії українського військового флоту.

Так, 5 липня 1918 року був оприлюднений закон про уніформу для українського флоту; 18 липня 1918-го відбулось прийняття закону про Військово-морський прапор України; того ж таки липня 1918 було створено постійнодіюче з’єднання Військово-морського Флоту Української держави – бригада тральщиків.

21 липня 1992 року сторожовий корабель СКР-112 підняв український прапор і перейшов під юрисдикцію України, а 30 липня 1996 року відбулись перші оперативно-тактичні навчання ВМС України під прапором Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України «Море-96».

А якщо дивитися в зовсім сиву давнину, то не можна не згадати морський похід і блискучу перемогу київського князя Олега під Константинополем у червні – липні 907 року.

Нині, у зв’язку з російською окупацією Криму, штаб ВМС України знаходиться в Одесі.

Сьогодні ж в Україні відзначають День Національної поліції.

Свято встановлено згідно Указу Президента від 4 квітня 2018 року і відзначається щорічно цього дня.

Як відомо, після Революції Гідності в українському суспільстві виникла нагальна потреба у реформуванні силових структур, зокрема і в реформуванні правоохоронної системи.

Вже восени 2014 року було представлено концепцію реформи Міністерства внутрішніх справ, в якій передбачалось створення Національної поліції. Зрештою, 2 липня 2015 року Верховна Рада ухвалила закон «Про Національну поліцію». Відповідно до цього, основні завдання Нацполіціі – реалізація державної політики у сферах забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримки громадської безпеки і порядку, надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих, економічних, соціальних причин або через надзвичайні ситуації потребують такої допомоги.

4 липня 2015 року нова українська поліція склала присягу. Першим містом, у якому вона запрацювала, став Київ. Того дня на Софійській площі співробітники нової поліції склали присягу на вірність Україні. Майже місяць патрульна поліція Києва працювала в тестовому режимі і показала гарні результати своєї роботи.

Другим українським містом, де запрацювали поліцейські, став Львів, третім – Одеса.

Нині систему Національної поліції складають: Центральний орган управління поліцією, Міжрегіональні територіальні органи  та Територіальні органи.

До складу Міжрегіональних територіальних органів входять організаційно поєднані між собою структурні підрозділи, що забезпечують виконання покладених на Національну поліцію завдань.

Штатна чисельність українських поліцейських на 01 січня 2021 року становила 119 тисяч осіб.

Разом з тим, сьогодні в США відзначають День незалежності.

Це свято відзначається щорічно 4 липня на честь прийняття історичного документу – Декларації незалежності США від Великої Британії, яка стала одним з центральних моментів Американської революції 1775-1783 років.

Цікаво, що сам документ був укладений двома днями раніше – 2 липня, а цього дня представники 13-ти штатів на Другому Континентальному Конгресі прийняли Декларацію про незалежність, в якій вперше колонії іменувалися «Сполученими Штатами Америки» і проголошувалися самостійною державою.

Сама ж Декларація стала першим в історії документом, що проголосив принцип суверенітету як основи державного устрою. Водночас, в ній наголошувалося, що «всі люди створені рівними, що Творець наділив їх невід’ємними правами, з-поміж яких є право на життя, свободу і прагнення щастя». Головним укладачем документа став видатний діяч Американської революції, дипломат і філософ епохи Просвітництва (в майбутньому 3-й президент США у 1801-1809 роках) Томас Джефферсон.

Разом з ним, над документом працював ще один майбутній президент США Джон Адамс, а також Бенджамін Франклін, Роджер Шерман, Роберт Лівінгстон. Загалом під документом стоїть підпис 56 осіб. В американській історіографії автори та підписанти Декларації іменуються Батьками-засновниками, та, навіть нині, мають такий авторитет, що при виникненні спірних моментів у трактуванні Конституції США або законів, юристи беруть до уваги їх погляди, зафіксовані в рукописах, книгах і навіть в особистому листуванні.

Наразі оригінал Декларації незалежності США, що до грудня 1952 року зберігався в Бібліотеці конгресу, знаходиться в будівлі Національного архіву США у Вашингтоні поряд з оригіналами Конституції США та Білля про права і представлений для огляду у виставковій залі.

Як правило, цього дня в Сполучених Штатах проходять урочисті церемонії, яскраві паради, видовищні концерти та феєрверки.

Дати дня:

130 років від дня народження Петра Панча (справж. – Панченко; 1891–1978), українського письменника, одного з не багатьох, що вижили із покоління розстріляного Відродження.

Як зауважив Олесь Гончар, він «був одним із тих небагатьох фізично уцілілих, морально стероризованих, та все ж таких, що й далі залишаються вірні собі і, як можуть, в найскладніших умовах тоталітаризму підтримують ледь жевріюче життя української культури». Петро Панч створив понад шістдесят книг художньої прози.

Широкого визнання здобули його повісті і романи «Голубі ешелони», «Син Таращанського полку», «Гомоніла Україна», «На калиновім мості». Як і багато інших українських письменників, Петро Панч під час доби національно-визвольних змагань воював під українськими прапорами проти більшовиків – був петлюрівським офіцером.

Літературну діяльність розпочав у 20-х роках ХХ століття. У цей час він належав до літературних угруповань «Плуг», ВАПЛІТЕ, ВУСПП.

За радянських часів зазнавав критики, але репресій уник, тоді як його друзі, з якими він починав, стали жертвами сталінського терору – Григорій Епік, Майк Йогансен, Василь Вражливий та інші.

***

123 роки від дня народження Ірини Стешенко (1898-1987), української актриси, письменниці, перекладачки. Дочка Івана й Оксани Стешенків, онука Михайла Старицького.

Після закінчення Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка працювала в київських і харківських театрах, зокрема 1923–1934 рр. – в театрі «Березіль». Перекладала твори Мольєра, Гольдоні, Ст. Цвейга, Марка Твена, Стейнбека, Аполлінера. Автор спогадів про Леся Курбаса.

Саме завдяки Ірині Стешенко збереглися архіви Старицьких, Черняхівських, Стешенків (з роду Старицьких-Стешенків вона була єдиною, дивом уцілілою від молоху репресій).

Мешкала актриса у Києві, в будинку № 20 на вулиці Пушкінській, що навпроти театру Російської драми.

Її  квартира була справжнім культурним осередком: в гостину до Ірини Іванівни ходили Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Алла Горська, Сергій Параджанов, Михайлина Коцюбинська, Іван Драч – українським шістдесятникам була добре відома ця адреса.

94 роки від дня народження Джини Лоллобріджиди (1927), італійської кіноактриси, зірки екрана 50-60-х рр. минулого століття.

Її знімали такі відомі кінорежисери як Вітторіо Де Сіка (можна сказати, що саме він дав їй «путівку» у кінематограф), Луїджі Коменчіні, П’єтро Джермі, Рене Клер.

Однак, міжнародну славу Лоллобріджіді принесли ролі у фільмах «Фанфан-Тюльпан» (1952) режисера Крістіана-Жака і «Собор Паризької Богоматері» (1956) режисера Жана Деланнуа.

Народилась акторка в містечку Суб’яко в центрі Італії.

Після того, як батько втратив свої статки в результаті бомбардувань під час Другої світової війни, в 1945 році сім’я переїхала до Риму. Джина заробляла свої перші гроші як вулична художниця – малюванням карикатур і шаржів. У той же час вона брала уроки оперного вокалу і вчилася в театральному училищі.

З 1946 року Джина почала зніматися у кіно. Загалом у фільмографії актриси понад 60 кіноролей. Її акторська кар’єра завершилась у середині 70-х років. Джина вважала, що кожна наступна роль повинна бути краще попередньої, а це майже не можливо, так як сценарії, що їй пропонували були банальні.

Актриса зайнялась фотографією, скульптурою, навіть зняла документальний фільм. В липні 1996 року була в Києві, де презентувала свою книжку «Зачарування невинності». З середини 90-х пробувала займатись політикою, вона й нині співробітничає з ЮНЕСКО та ЮНІСЕФ.

В одному з останніх інтерв’ю Джина Лоллобріджида зізналася: «Я не відчуваю віку. Насправді здається, що мені тридцять до яких я додала ще тридцять, а потім ще тридцять».