День 29 серпня. Пам’ятні дати та події

Саме на ці серпневі дні 2014 року припав пік Іловайської трагедії, коли в результаті протистояння російським військам українські збройні підрозділи потрапили у вороже оточення.

В ніч з 23 на 24 серпня 2014 року відбулось наймасштабніше пряме вторгнення збройних сил країни-агресора на територію України. У плани Москви не входило здавати важливий стратегічний пункт, тому вона кинула проти українців свої регулярні війська.

На момент вторгнення сили ЗС РФ складалися з дев’яти батальйонно-тактичних груп: 3500 осіб особового складу, до 60 танків, до 320 БМД (БМП), до 60 гармат, до 45 мінометів та 5 протитанкових ракетних комплексів.

Вже 24-25 серпня батальйони МВС України «Дніпро-1», «Миротворець», «Світязь», «Херсон», «Івано-Франківськ», Нацгвардії «Донбас» і сили сектору «Б» потрапили в оточення ворога.

28 серпня становище наших військових стало критичним. Між керівництвом АТО та Генштабом ЗС РФ відбулися переговори щодо надання гарантій безпечних гуманітарних коридорів для виходу з оточення українських військових за узгодженими маршрутами.

Граючи роль миротворця, президент Росії Володимир Путін, 29 серпня запропонував підконтрольним Росії незаконним збройним формуванням відкрити для українських військових гуманітарний коридор, яким би вони могли вийти з оточення. Насправді путінський «зелений коридор» став для наших військових справжньою дорогою смерті, адже тоді загинуло чимало українських військових.

За офіційними даними, під час Іловайської операції і подальшого розстрілу в так званому «зеленому коридорі» 366 українських воїнів загинуло, 429 – отримали поранення різного ступеню тяжкості, 300 – потрапили у полон.

У ЦЕЙ ДЕНЬ НАРОДИЛИСЯ

Людмила Старицька-Черняхівська (1868-1941), письменниця, літературний критик, громадський діячка.

Народилась в сім’ї відомого письменника і громадського діяча Михайла Старицького та Софії Лисенко – рідної сестри композитора Миколи Лисенка.

Перу Старицької-Черняхівської належать поезії, оповідання, драматичні твори, зокрема «Останній сніп», «Милость божа», «Каїн і Авель», «Напередодні», «Розбійник Кармелюк», історичний роман «Перед бурею». Численні праці письменниці присвячені творчості Коцюбинського, Лесі Українки, Садовського.

Була членом Центральної ради, однією з організаторок Спілки українок, учасницею Собору української автокефальної православної церкви 1921 року. У 1929–1930 рр. розпочався політичний процес «Спілки визволення України», сфабрикований з метою знекровлювання української інтелігенції.

До слідства було притягнуто й Людмилу Старицьку та її чоловіка. Майже півроку вони просиділи в Харківській в’язниці, очікуючи суду й вироку. У червні 1930 їх звільнили, засудивши «умовно». На початку 1938 року було заарештовано і розстріляно доньку письменниці – поетесу й перекладачку Вероніку (Рону) Черняхівську.

20 липня 1941 року, коли вже під Києвом стояли німецькі дивізії, 73-річну письменницю знову було заарештовано. Разом із сестрою Оксаною Стешенко, академіком Агатангелом Кримським та ще кількома київськими інтелігентами її вивезли до Харкова, далі етапом у Валуйки, а звідти, вкинувши в товарняк, повезли за Волгу.

Десь дорогою до Казахстану й обірвався життєвий шлях Людмили Старицької-Черняхівської.

***

Дмитро Донцов (1883-1973), публіцист, політичний діяч, ідеолог українського націоналізму, одна з найяскравіших і найсуперечливіших постатей української політичної думки ХХ ст.

Народився Дмитро Донцов на півдні України, у Мелітополі (тепер Запорізька область). Називав цей край «нашою Америкою» – за мішанину мов і національностей. Як сам зізнавався, українцем його зробили твори Гоголя, Шевченка, Куліша, Стороженка.

Освіту здобував у Петербурзькому і Віденському університетах. Двічі піддавався арешту.

У 1913 році, виступаючи на другому всестудентському з’їзді у Львові, накреслив програму побудови Української незалежної держави. В 1914-1918 роках – голова й активний член Союзу Визволення України. В період Гетьманату Донцов – блискучий і переконливий оратор – очолював Українське телеграфне агентство (нині Укрінформ). В 1919-1921 роках – керівник Українського пресового бюро в Берліні.

З 1922 року перебував у Львові, де виступив засновником Української партії національної роботи, керував двотижневиком «Заграва» та редакцією «Літературно-наукового вісника».

З 1939 року жив в еміграції (Німеччина, Чехо-Словаччина, Франція). Після війни оселився в Канаді, де викладав українську літературу в Монреальському університеті. Донцов – автор багатьох публіцистичних праць, в яких обґрунтував необхідність політичної незалежності України і розробив ідейні основи українського націоналізму.

Серед найважливіших праць Донцова – «Модерне москвофільство», «З приводу однієї єресі», «Історія розвитку української державницької ідеї», «Націоналізм», «Де шукати українських традицій» тощо. Погляди Донцова еволюціонували від соціалізму до беззастережного його заперечення, від войовничого матеріалізму до ортодоксального християнства. Він послідовно обстоював ідею державної самостійності України та її духовно-культурної орієнтації на Захід.

Радикалізм, акцентована безкомпромісність позицій й пристрасність стилю роблять постать Донцова контроверсійною та неоднозначною, «рівнозначно звеличуваною і засуджуваною» і по сьогодні.

***

Лонгин Цегельський (1875-1950), громадський і політичний діяч, дипломат, адвокат, журналіст, видавець.

Народився на Галичині в сім’ї церковного і громадського діяча (майбутнього генерального вікарія митрополита Андрея Шептицького). Навчався на юридичному факультеті Львівського університету. Під час навчання брав найактивнішу участь у національному русі, був одним з організаторів студентських виступів у Львівському університеті (1901) і селянських страйків (1902) в Галичині. Лонгин Цегельський входив до складу бойової управи Українських Січових Стрільців, обирався депутатом австрійського парламенту (1910-1918) і галицького сейму (1913-1914).

З листопада 1918 року – член Української Національної Ради – вищого органу влади новоутвореної Західно-Української Народної Республіки, державний секретар (міністр) внутрішніх справ і заступник державного секретаря закордонних справ ЗУНР. 1 грудня 1918 року він разом з Левицьким від імені уряду ЗУНР підписав попередню угоду з Директорією УНР про об’єднання двох українських держав у єдину соборну Українську Народну Республіку.

У 1919-1920 роках Цегельський був керуючим справами державного секретаріату зовнішніх справ Західної Області УНР і одночасно – заступником міністра закордонних справ УНР. У 1920-1921 роках був послом ЗУНР у США, де й залишився згодом в еміграції.

Протягом багатьох років працював у часописі «Америка» (Філадельфія), з 1943 року був її редактором. Залишив ряд історичних праць і мемуарів, деякі з них («Спогади» та «Від легенди до правди») є цінним мемуарним джерелом вивчення історії зовнішньої політики УНР і ЗУНР.

***

Микола Шехонін (1882-1970), архітектор, автор багатьох споруд у Києві, зокрема Театру для дітей та юнацтва театру на Контрактовій площі та Ліцею ім. Івана Богуна.

За походженням Микола Шехонін – росіянин, народився у Санкт-Петербурзі. Фахову освіту отримав у Петербурзькому Інституті цивільних інженерів. Після вишу 1908 року оселився у Києві.

Викладав у різних освітніх закладах, зокрема у КПІ та Київському художньому інституті. З 1932 року – керівник Другої архітектурної мистецької майстерні в Києві. Під час німецької окупації залишився у Києві, а восени 1943 року виїхав за межі СРСР.

До Першої світової війни проектував переважно прибуткові будинки, що розташовані в центральній частині міста. Ці роботи витримані переважно у стилі модерн, окремі споруди – в стилі український модерн.

За проєктом Шехоніна збудовано військово-інженерне училище ім. цесаревича Олексія на бульварі Лесі Українки, 25. Нині у цій будівлі розмістився Київський військовий ліцей імені Івана Богуна.

За совєтів спроектував клуб «Харчовик» на Контрактовій площі (1931–1932), нині тут розташований Театр для дітей і юнацтва, а також будівлю школи на вул. Володимирській, 1/15 (1939).

***

Ілля Чичкан (1967), епатажний митець, один із найвідоміших поза межами Україні і «найдорожчих» українських художників.

Народився у Києві, онук знаного українського художника Леоніда Чичкана, син Аркадія Чичкана – художника-нонконформіста, учасника легендарної «Виставки 13-ти» (1979). Син Іллі – художник Давид Чичкан – перевершив батька у скандальності і епатажі.

Наприкінці 80-х Ілля Чичкан брав участь в арт-групі «Паризька Комуна» (Олександр Гнилицький, Максим Мамсиков, Василь Цаголов, Валерія Трубіна, Юрій Соломко, Ілля Ісупов), за назвою вулиці, де розташовувався сквот художників.

У 1990-х роках ім’я Чичкана було пов’язано з художнім рухом «Нова хвиля», яке з’явилося як український прояв мистецтва трансавангарду (один з напрямів в мистецтві раннього постмодернізму), а також як реакція на ключові зміни, які настали після перебудови.

На сьогодні Ілля Чичкан – один з найдорожчих українських художників у світі, що виставляються. Працює в різних жанрах: живопис, фотографія, інсталяція, відео.