Наявність або – що найчастіше – відсутність у гардеробі жителів нашої місцини такого автентичного предмету, як вишиванка, має декілька пояснень.
Вагоме – історичне. У подорожі недалекої давнини до одного з сіл Запорізької області разом із співробітниками нашого художнього музею, ми запитали літню пані 1930 року народження, чи збереглися у неї вишиванки? Чи вишивала за її пам’яті мати?
– Е, – зітхнула жінка. – Коли мамі було вишивати, якщо вона мала працювати у колгоспі за трудодні? Нічого немає… Ані рушників, ані вишиванок.
До речі, не мала вишиванки моя бабуся на Миколаївщині, не було її у мого тата, не було у мене. Була хіба що стрічечка на кишені купленої в магазині лляної сорочки, вишита, хоча й не вручну, та українським орнаментом. І тато її любив.
А для нас, дітей створеного у післявоєнні роки як зразкове радянське місто Нова Каховка, вишиванка була присутня хіба що на сцені місцевого Палацу культури. Та – чесно кажучи, здебільшого народні колективи співали у російській традиції, віночків та вишиванок було менше. Навіть до міста-побратима в Угорщині, Надьканіжа, нас вивезли на концерт у традиційних сарафанах та важких братніх кокошніках на голові…
Тож, і не всі робітники Карітас Запоріжжя мають власну вишиванку – ті, хто мав, купили вже за наших часів, за власними вподобаннями та бажанням. Купила і я. І ще одну подарували мені. А у когось вона лишилась на окупованій росіянами території – є серед співробітників Карітасу ті, хто вимушено покинув рідний дім.
Тому свято Вишиванки стало більш символічним: хто не мав вишиванки, отримали стрічечку, що символізує орнамент.
І зробили фото – як воно має бути.
І буде.
Треба починати вишивати стрічечку та шукати своєї сорочки.
Інеса АТАМАНЧУК, фото автора
