“Мені дуже багато років… – повільно казала мені Леся Данилівна Хмельковська. Чи собі промовляла, чи мені, чи Всесвіту. – Я завжди любила землю. Коли садила город, співала. І чоловік називав мене «Богиня землі Гера»”…
Це лише одне із знайомств, які трапилися мені під час роботи запорізького Карітасу, один із проєктів якого допомагав людям відремонтувати пошкоджене російськими обстрілами житло.
Народилася Леся Данилівна на початку 1930-х. Виросла у Пологах. Має темно-вишневі очі. Сиве волосся підіймає у високу зачіску. І ходить, як королева, неквапно, тримаючи рівну поставу: “Ми українці, – каже, – з українського роду”.
Зустрічає нас на порозі свого дому. За спиною, у під’їзді – пейзаж на стіні, що колись намалював її сусід. Вдома ж – портрет Лесі Данилівни в овальній рамі призабутого вже автора, що півстоліття тому був вражений Лесиною неймовірною красою.
Стоїмо поруч, дивимося та довго шукаємо зачіпок у пам’яті – хто намалював портрет?
“Юрій Юхимович”, – згадує Леся. – “Хомаза?” – намагаюсь поєднати історію Запоріжжя (син запорізького робітника, вивчений у робітничій художній школі, входив до кола футуристів та працював разом із Олександром Довженком на Одеській кіностудії) – та історію Лесиного життя. Не поєднуються. Юрій Хомаза народився у 1909-му. Він старший за невідомого Юрія Юхимовича, що у брежневські часи захопився бажанням намалювати Лесин портрет. Портрет повезли у Канаду на виставку, присвячену Україні. А цей залишився у Лесі Данилівни.
Наразі його зняли та поклали на піаніно. Потім – на шафу. У квартирі безлад. Після прильоту російської ракети у кімнаті, де й піаніно у пилюці, й портрет, – розбилося вікно. Тому триває ремонт, який намагається стримати пані Леся на порозі квартири, зустрічаючи представників Caritas: “Я боюсь, що це зашкодить моєму сину. Він дуже хворий”.
У сина важкий ступінь хвороби Паркінсона. Сліпий. Йому 65. Він інженер, музикант та співак. Був колись. Нині це хвора та безпомічна дитина своєї матері. Родина сина поїхала із небезпечного Запоріжжя. Лишилися двоє. І собака Чак.
Леся знайомить мене із Ігорем.
– Ось, подивіться, яка гарна дитина. І чоловік такий був.
– Він на тата схожий?
– На свій рід. І я похожа на свій рід. Я на батька похожа. А син – трохи на всіх. І смуглий, як я.
Ігор на кухні їсть борщик із залізної миски. Поруч маленька пательня, у ній ковбаска, маленькі помідори.
Руки сина трусяться. Чуб сторчма, високе чоло, вузьке ітелігентне обличчя…
Впав більш ніж десять років тому, каже мені мати, коли їхав на велосипеді, вдарився головою, і з того часу має Паркінсон.
Зітхаємо, йдемо до кімнати.
– Життя у мене, звісно, важке. І вік такий серйозний. Я іншим разом сяду й плачу.
А тепер мені кажуть у Червоному Хресті: якби ви були самотня, не мали дітей, ми б вам допомогли. А я кажу: послухайте, так мені іще гірше, ніж якби я була самотня!
Я двічі народжувала, у мене було два сина, перший помер – то був нещасний випадок, хлопчик був цілковито здоровим.
Як другий син, Ігор – найздоровіший у палаті. Народився й кричить! Я говорю лікарю: “Ну чого мій син кричить голосніше за усіх?” – “То він розвиває голос. Співаком буде”. Й вгадав. Співаком став. Дуже здорових дітей я народжувала. І великих!
А тепер мені відповідають у Червоному Хресті: якби ви були одна… Та мені іще гірше, ніж якби я була самотня. У мене син тяжко хворий. Зрозумійте моє становище… Мені дуже багато років…
Так сказала я у Червоному Хресті. У нас багато чого робиться не так… – поважно говорить Леся Данилівна. Без образи, без скорботи. Скорбота у неї одна.
…Ігор Хмельковський не бачить мене. Та знає, що стою поруч. Питає, чи можу я знайти його Youtube-канал «Игорь Хмельковский. Артефакт».
Знаходжу, вмикаю: «Рок-баллада из альбома рок-группы Артефакт «Не предавай мечту». Музыка: И.Хмельковский, Ю.Тарасюк, стихи: И. Хмельковский». 2010-й рік. Хард-рок. І чую високий як небо голос: “Забываю, забываю свою боль…”.
Автор також слухає. Ані побачити кліп, ані повернутися до музики вже не може. І я знаю: якщо ніхто не повертатиметься до сторінки Ігоря Хмельковського в Youtube – слова та музика згинуть, поглинуті часом і забуттям.
Тим часом процес ремонту, який намагалася стримати Леся Данилівна, набирає обертів. Становище її родини таке, що є можливість допомогти більше, ніж просто замінити на нове розбите вікно. Працюють спеціалісти Caritas, проєкт малих та середніх ремонтів: “Шпаклювання стін у кімнаті, де вікно, плюс коридор. Ламінат на підлогу у кімнаті і в коридорі… Закладіть шпаклювання та най розмиють стелю та пофарбують. Ламінат на підлогу – у кімнаті та коридорі… Двері вхідні пошкоджені. Внутрішні перекосились. Зробити демонтаж та замінити…”
І, Лесі Данилівні: “Ми ще поспілкуємося, чим вам допомогти… За місяць сподіваємось розв’язати усі питання. Буде вікно, будете відчиняти, буде провітрюватися”.
“Добре, добре, я вам дякую…” – відповідає пані Леся. Складають та підписують папери.
Погодивши план, ми з Лесею Данилівною сидимо у темній кімнаті, де закрите дошками вікно та стоїть піаніно. Темне, чорне, старе.
– Хто грає?
– Чоловік грав. Син грав. Вони були інженери, були конструктора.
– А ви були гарна, як актриса.
– Була. Тепер я стара. До цієї квартири ми зайшли, коли Ігорю було 11 місяців.
І я все життя економно жила. Скромно, завжди скромно жили. У матері було вісім дітей. Я поїхала вчитися до Запоріжжя після війни, батьки хотіли, щоб я була вчителькою.
Та …проявився мій сильний характер. Я ж копійки від батьків не брала, як поїхала вчитися. І захворіла на туберкульоз. Лікувалася. Тоді у Запоріжжі відкрили залізничне медичне училище. І було відділення, де вчили на фельдшера-акушера – щоби працювали замість лікарів, на Північній залізниці. Я поступила й закінчила з однією четвіркою: за «организацію охорони здоров’я». Прийшла до здраввідділу, чекаю, коли мене викличуть та скажуть, куди йти працювати. А місць немає.
Сидить жінка така симпатична, і каже: а хто ж ви за спеціальністю, така юна? Відповідаю: фельдшер-акушер, закінчила училище, хочу отримати роботу.
Вона каже: ой, моя люба, а нащо ти пішла на таку спеціальність?
Я розповіла, що до медучилища пішла, бо важко перехворіла. І захотіла вміти лікувати людей так, щоб знати, що до чого… Та жінка на мене подивилася й каже: я вас беру.
Так я почала працювати акушеркою.
Потім була ще медсестрою, робила по дитячих закладах…
Чоловік був старший за мене, на шість з половиною років. Його призвали на війну у 17 років, відправили до Польщі, а там йшли страшні бої за кожен будинок. Прослужив він у армії вісім років. Тоді після війни не відпускали. І все його молоде життя минуло в армії…
А потім чоловік хворів дуже. Хіба вона легко далась, ця армія? Він мав за останні 20 років п’ять операцій.
Та я не жаліюсь. Нині держава почала на мене звертати увагу…
Після служби в армії мій пішов довчитися на денному відділенні, у школі – а йому вже 25 років було! І він перестрибнув із сьомого у десятий класс, бо був дуже здібний, талановитий. Грав прекрасно на піаніно, на акордеоні, на баяні.
Ми отримали цю квартиру через рік по закінченні інституту. Чоловік відразу пішов працювати конструктором. Його й на вищі посади брали, й давали чотирикімнатну квартиру, та я на захотіла. Мені добре тут. Правий берег дуже красивий. Поруч парк.
В цей час Ігор навпомацки виходить із кухні, дякує матері. Леся дивиться на свою дитину.
– Він був дуже натружений, працював, іще й музикант… Тепер лікуємося. Все, що було, попродавали, і гараж, і машину, все на ліки пішло. Тепер нічого у мене нема, грошей нема. Добре, що нам допоможуть зробити ремонт…
– Зроблять, – заспокоюю.
– Чоловік був хороший інженер. І син за фахом інженер. Я була при них. Не стала я вчителькою, працювала й у медицині, й у торгівлі… Мій син Ігор мало не вмер: хворобу Боткіна лікували як застуду. Я його врятувала, пояснила лікарям, що з сином.
– Звідки маєте таку медичну …чутливість?
– Я не медик. Я лікар санітарний. Та я …народилася така, з такими руками. Я любила та вміла робити маніпуляції. Найскладніші, найтонші. Навіть спинномозгову рідину вміла взяти. У дитинки, бува, тонюсінька веночка, а я все одно візьму пробу.
А от пологовий зал – то не моє. Хоча я п’ять років відпрацювала.
Під розмову собака забрав у меня булочку, що я принесла до столу. Леся Данилівна, вибачається за нього: “З вашого дозволу”.
Собака старенький.
– Не повірите, – каже Леся Данилівна. – Сиджу й недавно та й думаю: яка я нещасна! І вже плачу. І, знаєте, що Чак зробив? Він прийшов, поклав свою мордочку мені на плече, обійняв мене і так стояв поруч, хвилин десять. Потім подивився на мене та пішов. Він мені ніби сказав: ти не одна.
Собаку звати Чак. Йому 12 років. Він дає мені лапку. Дякує за булочку.
– Знаєте, – розмірковує Леся Данилівна. – Наші жінки зазвичай такі нещасливі, накидано на них завжди купу справ.
Та я себе нещасливою ніколи не відчувала. Чому? Я страшенно любила працювати. Як візьмуся, бува, – і як пішла! (Леся Данилівна видвинула підборіддя вперед – «их!» – авт.) Я любила свою роботу, єдине, не любила працювати в пологовому залі. Хоча там добре платили за нічні чергування та збір крові.
Головний лікар у нас був Родіон Михайлович Лазаревич, у нього всі жінки були закохані… Коли я написала заяву на звільнення, відмовив: ти мені потрібна.
Та я все одно пішла. І мене Родіон Михайлович знайшов й написав листа: безсовісна, я тебе хотів зробити головною акушеркою.
Ще я шити хотіла навчитися. Я любила вчитися. Це мій спосіб життя.
Тому я вже майже перед пенсією, вже працюючи у торгівлі, пішла вчитися на санітарного лікаря. Санітарию в медицині я знала. А у торгівлі абсолютно інша, харчова санітарія: треба знати, які продукти з якими покласти, як довго їх зберігати.
Та я хотіла вивчится й знайти. Бо – як прийде з перевіркою санітарний лікар, як насмикає тебе за чуба! Тож, я пішла, вивчилась, і потом санітарним лікарям здачі давала… У медицині така була …тютя, а в торгівле навчилась.
Приходить, наприклад, головний лікар і робить мені зауваження. Я мовчу, а потім скажу: щоб робити зауваження, які ви робите, треба, мабуть, знати санітарію. Та як вона схопилася, побігла до директора, там заплакала… Директор мене викликав, та як… засміється!
А що я такого сказала? Я сказала, що перевіряючий має знати краще за того, кого перевіряє.
– Звідки взялись Хмельковські?
– Є Лев Хмельковський, письменник – це двоюрідний брат мого чоловіка. Він жив у Одесі [нині ромадянин США, працює в газеті «Свобода», – Леся Данилівна й не знає про це, – І.А.].
Був у чоловіка рідний брат, Юлій Хмельковський. Ми назвали онука на честь нього.
А ми, Євсманські, – пологівські.
Тато мій був м’який, інтелігентний, дарма що сільський.
А мати міська, з високопоставленої родини, з Дніпропетровська, один брат – генерал в Москві, а другий – генеральний директор заводу. Мати була з характером. Батько їй казав: заспокойся, все буде так, як ти скажеш.
І у нашій родині був матріархат. Ось такий: я всім займалася.
У Пологах Євсманські знані. І всі мали таки імена… старовинні: Данило, Давид…
Я народилась у Херсоні. Батько, Євсманський Данило Іванович, був там секретар райкому. Та перед самою війною повіз нас на свою батьківщину, до Поліг. Там його брат – Давид Іванович Євсманський – був директором заводу. Тоді були заводи у Пологах – «Каолін» та «Коагулянт».
Ще один брат потрапив під репресії, був заарештований, з заслання не повернувся.
Почувши про репресованого татового брата, розумію, що не з доброї волі Данило Іванович повіз родину з Херсону до Поліг. Сховав.
Очі у Лесі Данилівні як вишеньки. Теплі та темні. Руки вправні, невтомні, красиві.
– У мене хворе сердце, – каже. – З того часу, як син захворів. Бо для мене це така травма…
Я ж усе життя на сина поклала. Все робила, що йому хотілося та що йому подобалося.
А чому так? Бо були у мене три брати, що вміли співати. І такі гарні були! Четвертий брат не співав. А троє співали.
І наспівує мені:
Де ти бродиш, моя доле?
Не докличусь я тебе!
Досі б можна дике поле
Пригорнути до себе!
«Де ти бродиш, моя доле» знацшла я на Youtube. Дует з опери «Вій» Марка Кропивницького. Слова Степана Писаревського (1780-1839).
Запис 1935 року. Співають Михайло Гришко та Олександр Коробейченко.:
…Ой змилуйся моя нене,
Та край мене хоч присядь,
Хоч постій ти біля мене,
То й тому я буду рад!
Співає й Леся Данилівна… І я думаю, що єдиний син Ігор, що вмів співати, – продовження пісні її братів, продовження роду, який обірвала війна. Брати з війни не повернулися. Дітей не залишили.
– Я ж росла у Пологах, а це дуже поючий край, співучий, там співали всі-всі.
У нас була компанія. І як зберемося, вони зразу мені: Леся, співай. Я стільки пісень знала! Я ж дуже співати любила. Не мала сильного голосу, та мала слух…
У нас в родині завжди були музика, пісни, платівок купа. І піаніно… І чоловік, і син грав також. Та як тільки батька Ігоря не стало, невістка Ігорю написала, мовляв, час позбутися піаніно. Кудись спродати. Мовляв, воно три копійки коштує. Я не дала.
Та, знаєте, як ми жили… Я восьма дитина. Стільки загиблих було в родині… Стільки горя випало матері. Вона рано стала хворіти…
…Сестра, що також була на фронті, з горя, що брати загинули, втратила зір.
Сестра, що осліпла на війні, давно померла. Її син живе нині у Москві. Він викладач, кандидат історичних наук. І вони, у Москві – мене так люблять. Хіба я могла утримувати Ігоря на свою пенсію? Він дуже маленьку пенсю має. І рідні мені кожні два-три місяці присилали по п’ять тисяч. Це мене рятувало. А теперь йде війна, і ми не спілкуємось. Коли це почалось, вони телефонували і дуже плакали. Вони зрозуміли.
Це щемний випадок збереження українського рідства на чужині… Нині на плечах у кожного війна, як ноша важка.
***
Картину намалював та повісив у під’їзді та лавочку біля під’їзду зробив сусід, Анатолій Афанасійович. Жив навпроти, був інженер. Він був із характером, та з витримкою. Вони дружили, двоє старих. Могли у вільний час посидіти на лавочці декілька годин.
Вони весною 2023-го поїхали від війни, і на новому місці він впав. Прооперували. А серце не витримало. Коли він помер, Леся ридала.
“Я теж впала недавно. Тут же безлад страшний. Я дуже забилась…”
***
Ремонт, організований Карітас Запоріжжя, робив Єгор.
“Я тут робочий тиждень працюю. Та вихідними я волонтер. Мотаюся. У мене там, на Гуляйпільському напрямку, всі друзі служать, і брат. Служити я не можу, у мене дитина півторарічна дуже хвора, тому я тут. Сім’я моя, було, виїхала, три місяці знаходилась у Польщі. І повернулися, дружина сказала: “Ні, ми не хочемо. Що б не діялося, що б тут не було, житимемо разом”.
Мене ж обережно відводить убік Леся Данилівна. “Єгору, його дитині, треба допомогти. Я знайду, до кого звернутися, у мене у Києві знайомі… Треба рятувати його дитину…”
“””
І я починаю сподіватися…
Колись до цієї оселі повернеться родина. Приїде онук. Правнучка.
І заграє на улюбленому піаніно одну з улюблених прабабусиних пісень, під які росла малою.
Де ти бродиш, моя доле? Повертайся додому.
Інеса АТАМАНЧУК. фото авторки та учасників проєкту ремонта житла Карітас Запоріжжя
