Вірш поетки Олени Ющук [нині перебуває у Чехії та чи не щодня пише про наше життя], співзвучний із фото Дмитра Смольєнка, який поруч із запорізькими рятувальниками фіксує наше страшне сьогодення.
А в пам’яті – осінь торішня…
В свідомості – щастя макет…
Палає моє Запоріжжя
Від чорних російських ракет.
Нагадує світ задзеркалля.
Біблійний спотворено зміст.
Будинки з наскрізним проваллям,
Як душі зруйнованих міст!
Цей обстріл жовтневого ранку
Згорьоване серце вража!
А біля уламків, на ґанку –
Забуте дітьми, ведмежа…
Вони намагались радіти.
Пече нині: – Мамо, за що?
Та вже не прокинуться діти:
Могилою став хмарочос…
Мовчу. І немає нічого:
Ні гніву, ні люті, ні сліз.
В мені – від жахіття нічного –
Чуттєво – психічний надріз!
І ллється з кривавої рани
Потоком ріка звукова!
Крізь плазму, ядро і мембрани:
Із крові і віри слова!
За кожне життя, що забрали –
Не вистачить вам же вінків!
Ви, нелюди, битву програли!
Вам осуд – на віки віків!
І шлях ваш тепер – бездоріжжя!
Майбутнє – в незнаній глуші!
Палає моє Запоріжжя…
І мука нестерпна в душі…
