Виставка «Так було», яка має відкритися у перший день осені у Запорізькому обласному художньому музеї, має декілька рівнів осмислення.
Повернутися у юність
Один із них – це відкриття десять років тому у Новокаховській картинній галереї виставки під назвою «Поїздка в юність». У подорож до міста, свідком народження якого він був, із Запоріжжя вирушив Григорій Олександрович Соколенко із рідними та колегами із нашого художнього музею. Експозиція вперше у такій повноті була оприлюднена у місті, де молодий художник мав практику від Ризької Академії мистецтв [вчився з 1949-го по 1955-й]. Чотири літа провів молодий художник у Новій Каховці. Місто має за дату народження 28 лютого 1952 року. 18 жовтня 1955 року була запущена в експлуатацію Каховська ГЕС. Тож, Григорій Соколенко став свідком будівництва гідроелектростанції, що замкнула плотиною величезне Каховське водосховище та виникненню міста на березі Дніпра, де раніше були хати та виноградники. Відкриття виставки у картинній галереї зібрало 13 вересня 2013 року велику кількість зацікавлених подією новокаховчан. Виставка тривала чотири місяці. На жаль, художник не побачив тих, чиї портрети малював на будівництві. Та чи могли вони розказати правду, як саме це відбувалося?
Того ж року до Запоріжжя прийшов лист… На адресу «художній музей імені Соколенка» написала з Нової Каховки жінка на ім’я Поліна.
У 1952 році вона працювала в їдальні. Молодий художник написав тоді її портрет. А вона берегла спогади про цю подію, впевнена, що музей у нашому місті має носити його ім’я. Ми зустрілися з нею у Новій Каховці, посеред іншої вже виставки, і вона розповідала, як йшла працювати на будівництво вціліла після війни, окупації та післявоєнного голоду сільська молодь. Бо ж – можна було долучитися до «перетворення природи», мати заробіток. І – аж раптом, потрапити на око художнику, і – на папір, картон чи навіть полотно.
Художники Каховки
До речі, практика портретування учасників великого соціалістичного будівництва має у Запоріжжі свою традицію. Учасників Дніпробуду та післявоєнної відбудови Дніпрогесу завзято малювали художники. Маємо збірки портретів у фондах запорізьких музеїв.
Тому, коли я у новокаховській картинній галереї побачила список художників, що малювали Нову Каховку [Альбін Гавдзинський, Юрій Сагайдак, Борис Піаніда, Леонід Чичкан, Тетяна Хвостенко, Віктор Севець, Олексій Попов, Іван Ботько.…] – дописала до нього й Григорія Соколенка. Після виставки родина Соколенків подарувала декілька робіт Новій Каховці, серед яких – доречні для відновлення пам’яток архітектури. Передали ми й надруковані спогади художника часів будівництва та мистецтвознавчі враження музейників, оформлені власним коштом у каталог – на добру пам’ять про виставку.
Вкрадена історія
До речі, де цей каталог, ці картини нині? Скільки музейних колекцій після повномасштабного вторгнення у 2022-му були «врятовані» традиційним для окупантів методом: вивезені на «безпечну» територію.
І це робить нинішню виставку у Запорізькому художньому музеї літописом минулого, і свідоцтвом сучасного життя. За кожною замальовкою, за обличчями та постатями, за пейзажами, постає реальність. Тачка і екскаватор, наметове містечко і вишукане оздоблення Палацу культури… Хата та рештки селянського побуту поруч із гучним будівництвом.
Що ж знаємо ми?
Нова Каховка [точніше – селище гідробудівників Каховської ГЕС] побудована на руїнах села Ключове, яке було знищено бульдозерами під час будівництва нових будинків. Там були виноградники Штоллерів та інших колоністів. Поруч – Основа і Основські хутори, де виноробство започаткували швейцарці Гехлери [винсовхоз «Таврія», якщо він цілий, став їхнім спадкоємцем, і не завжди згадуваним]. “Назви «Ключевая» не існувало до революції, – розповів мені ново-каховський краєзнавець Анатолій Неділько. – У 1891 році тут були економії німця Вурстера, голандця Мільбоуна тощо, які називались іменами власників. Одне з перших назв села часів Катерини – Никольское. А власники часто змінювалися. Назва «Ключевая» [разом з назвами «Судаки», «Луговая»] з’явилися із появою червоноармійців-великоросів, які не володіли українською і які з дозволу Херсонського окрвику захопили кращі будинки колишніх власників…”
Що було до них?
Це було важко розгледіти вже й Олександру Петровичу Довженку, який писав під час будівництва «Поему про море».
Та й він, збираючи сюжет, задумався над тим, як оформлювати гідротехнічні споруди у каховсько-запорізьких степах: не забути про палеоліт, скіфів-вершників, Святослава, вершника запоріжців… І хоча додав до списку весь пафос громадянської та вітчизняної воєн та цитати золотом від керівників партії, раптом описав диспут… з приводу проєкту оформлення міста: “Як перелякались запорожців. Мовляв, доповідник під маркою палеоліта, скіфів і прочого хоче протягти націоналізм…”
Та і сам письменник і кінорежисер, емоційно та конструктивно причетний до зведення міста Нової Каховки, був майже невідомий навіть нам, школярам радянських часів. Коли до середньої школи №1 привезли важелезну зліплену голову, щоб поставити у фоє на постамент та надати школі ім’я Довженка, ми не могли згадати, що вчили по програмі української літератури. Навряд чи щиру «Зачаровану Десну». Мабуть, щось міцно патріотичне.
Тим сумніше виглядає обурення письменника, який добре знав свої часи: “Коли б у художників України вистачило розуму, слід би було уже розпочати зараз написати серію великих пейзажів з тими хоча би селами, що підуть під воду великого водосховища. …щоб люди колись знали, як воно було в старовину і який вигляд мали старі села, де вікували їх діди, прадіди і прапрадіди”.
Хто б їм дав малювати те, від чого збиралися позбавитися? Сумнівів щодо необхідності такого жорстокого втручання у природу та історію Олександр Петрович, на жаль, не мав. [До речі, скільки болючих радянських казенних слів мені довелося прочитати у щоденнику Олександра Довженка, шукаючи перли його безстрашних думок для статті! – авт.]
Художник, іменем якого названа ново каховська картинна галерея, розповідав мені тоді ж, у 2013-му, що ставлення до природи під час будівництва було варварське. Змінювалися контури берегів, йшли під воду зелені острови, де жили тисячі птахів, екскаваторами, насосами була порушена гармонія величезного природного середовища.
Каховська трагедія як можливість переомислення
Сумніви щодо доречності великого будівництва тривають і нині – в обговоренні вченого та й простого люду питання, що робити із зруйнованою Каховською ГЕС, яка стала жертвою російсько-української війни.
Вони звучали й раніше. Згадаймо Андріана Кащенка «Зруйноване гніздо». І дослухаємось до сучасників. “Список наруг над Україною та її довкіллям, неповторних втрат, в останні два століття досить великий, – писав нікопольський еколог В’ячеслав Андрійович Сандул у статті «Про море… прозою» ще на початку XXІ сторіччя. – Великий Луг – Кінські та Базавлуцькі плавні – на час їх знищення та затоплення у 1956 році були унікальним природним ландшафтом. Написання з великої літери назв – Дике Поле, Степ виводить сприйняття навколишнього середовища нашими предками далеко за межі забезпечення умов існування у духовну площину.
…Дніпровські «моря», гірські кар’єри корисних [у багатьох випадках марних зі шкідливими наслідками для народу] копалин, відвали та терикони невпинно і невідворотно спотворювали та спотворюють рідну землю. Наслідки словами поета – держава є, немає Вітчизни, немає Дніпра – вода залишилася…”
Живу воду Дніпра ще застав художник Григорій Соколенко. Нині умовно жива вода тече вздовж Запоріжжя, не замкнена Каховською греблею.
Культура впливає більше, ніж історія
Григорій Соколенко, знаючи історію своєї країни за досвідом власного життя, за стосунками із непересічними людьми, які йому подарувала доля [Олександр Довженко, письменник, та Григорій Довженко, художник школи Бойчука, завдяки якому у нашому музеї з’явилась неповторна колекція бойчукістів, Григорій Ткаченко, митець, що надихнув художника взяти в руки бандуру…], мабуть тому й набував з часом все більше української автентики.
У 2015 році його робота була подарована Запорізькому військовому шпиталю: «Ой, на горі та й женці жнуть…»
Він дивився вглиб свого козацького походження, пам’ятаючи скриню у батьківській хаті у селі Веселий Кут, в якій берегли козацьку шаблю…
Сприйняття тяглості історії, і тих часів, коли наші рідні були частиною російської, і радянської імперії, не як невідворотності, а як досвіду, робить нас сильніше навіть зараз, коли постколоніальна імперія виє під нашими вікнами, намагаючись знищити.
Запорізький історик Валерій Стойчев вчить нас дивитись на об’єкти та події минулого не з точки зору імперії – будь якої, до речі, а вимивати замулені штампи баченням причин, витісняти аналітичним знанням історії.
Нищення радянського минулого – теж неправильне рішення зараз, бо витягти його з нашого минулого неможливо. Тут є свої парадокси: у Новій Каховці практично окупанти знищили не тільки ГЕС, а й електромашинобудівний завод, майже ровесник міста. Та при цьому витягли захованого Леніна на постамент.
Бо ж культура впливає більше, ніж історія – маємо підтвердження цьому і на виставці «Так було». Читаймо між рядків, шукаймо справжнього у нашій історії та спираймось на наші традицію та культуру.
Інеса АТАМАНЧУК, фото автора, Сергія ТОМКА та з архіву Андрія СОКОЛЕНКА
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
