О том, что историк и знаток запорожской старины Дмитрий Яворницкий совершил переход через днепровские пороги буквально перед самым их затоплением, что случилось после запуска Днепрогэса, мне было известно. Как и о том, что во время того памятного перехода Дмитрий Иванович угостил его участников невероятной выдержки горилкой, добытой из могил запорожских козаков. А вот как все это происходило, я узнал из воспоминаний журналиста и писателя Василия Сокола, уроженца села Гусарка Александровского уезда Екатеринославской губернии [ныне это село входит в состав Бильмакского района Запорожской области], младшего брата выдающейся украинской оперной певицы Марии Сокол, о не простой судьбе которой мы поговорим чуть позже [вчера, к слову, была 22-я годовщина со дня ее смерти]. Книга воспоминаний запорожца, творившего под псевдонимами Андрей Шпичка и Макар Дуда, и завершившего свою жизнь, как и его сестра, в эмиграции, была издана в 1987 году в Канаде. В Украине она никогда не издавалась. Переход через днепровские пороги в составе экспедиции Дмитрия Яворницкого ее автор подробно описал в главе «Козацким ходом». Слушаем его интересный рассказ:
«Реве та стогне Дніпр широкий… Б’ють пороги… Можливо, мені одному з небагатьох випала нагода востанне почути, як б’ють пороги та як реве та стогне Дніпр широкий. А сталось це так. Уже живучи в Харкові, я одержав запрошення від Дмитра Івановича Яворницькоrо ввійти в групу обраних ним наукових працівників та студентів для «походу на дубах – як він писав, – за старовинним звичаем через дніпрові пороги» перед затопленням їх водою після побудови греблі. 3 великою радістю прийняв я запрошення і в призначений день був у професора в Катеринославі. Ще приємніше було дізнатися, що в складі цих «козаків-запорожців» я побачив своїх друзів по ІНО, зокрема, Короткого і Шудрика та ще декого з журналістів. З інформації Дмитра Івановича, яку він зробив на зборах групи, виразно лунали нотки жалю і туги за втратою видатного пам’ятника давньої іcтopії України і настійне прохання вченого, щоб ми, молоді, розповіли нащадкам про красу і велич цього чуда природи. «Пізніш, – казав він засмучено, – ніхто вже цього не побачить…» Експедиція була організована професором ідеально. Дмитро Іванович, можна сказати, знав кожен камінчик на всіх дев’яти порогах, сам неодноразово проходив їх «козацьким ходом», мав не просто знайомство, а дружбу з усіма відомими на ті часи лоцманами та майстрами будівництва дубів запорізького зразка, пристосованих до виключних умов проходження через кам’яні лави. В останнє літо перед затопленням ми вирушили на дубі в таку цікаву і небезпечну подорож. Дуб наш мав сажнів п’ять у довжину, а шириною трохи більше сажня, цілком достатнього «тоннажу», щоб нас, душ десятеро з двома старими лоцманами, розмістилося на ньому. Вирушали ми від берега біля Старого Кодаку перед першим порогом, Кодацьким.
Кодацький поріг один з найбільших на Дніпрі. Довгий майже на пів кілометра, він поділявся на чотири лави або тераси, по яких спадала вода. Висота перепаду в кінці порога сягала майже два метри, а швидкість течії понад чотири метри на секунду. Похід наш дотримувався суворих правил Січі, – дуби проходили тільки козацьким ходом через кам’яні лави. Відомо, що майже на всіх порогах для зручности плавання були пороблені канави. Розпочали їх робити ще за часів Катерини, а остаточно були закінчені вони за Миколи Першого 1854 року. Цими канавами ніколи не ходили справжні запорожці, та ми на такому дубі почували себе геройськими нащадками славних лицарів України. Відважно ми довірились своїм лоцманам, які вправно маневрувanи серед бушуючих валів, – дуб наш здавався не раз нікчемною тріскою, яка то вистрибувала вгору, то провалювалась у прірву серед каміння. Але це був лише перший пopіг, і не такий, як той, що нас чекав далі. За Кодацьким легко пройшли коротенький Сурський, історично цікавий тим, що біля нього є велике село, створене виведеними запоріжцями 1770 року з дунайських країв волохами. Таку назву воно і придбало – Волоське. Третій Лоханський пopіг не такий безпечний, бо мав понад триста метрів довжини з трьома перепадами. Благополучно й його пройшли в супроводі підбадьорюючих вигуків «головного нашого лоцмана» Дмитра Івановича. Усю дорогу він тримався на диво настільки молодечо, що більшість з нас не могли з ним зрівнятися. Співав пісень, розповідав різні приповідки з того чи іншого приводу. А мав він тоді далеко за сімдесят.
Недалеко від Лоханського лежав Звонецький nopіг. Він не такий стрімкий, хоч і мав чотири лави. Коли пропливали його, Дмитро Іванович нагадав, що назва його, занотована Костянтином Багрянородним ще в Х столітті, походить від особливого його звучання, дзвінкого стогону, як висловився грецький письменник. Цього дзвону ми, на жаль, не почули, хоч і пильно прислухались. Певна річ, треба було слухати nopіг з берега, а не в клекоті води. Найбільшим випробуванням мужности і лоцманської майстерности був найбільший і найвеличніший nopiг на Дніпрі – Ненаситецький. Це дійсно надзвичайне явище природи: на протязі майже 850 метрів вода з швидкістю до шести метрів на секунду спадала через 12 лав, хаотично розташованих, на п’ять з половиною метрів з верхньої до нижньої точки. Простий підрахунок свідчить, що майже кілометр дуб пролітав за дві хвилини і двадцять п’ять секунд. Але ж які це секунди! Кожної миті здавалося, що перед дубом непрохідна стіна каміння, і потрібно було щоразу лоцманові знайти єдино можливий шлях, щоб не розбитись. Стрімка течія з диким ревом просто таки рвала каміння, пінилася, кипіла, здіймала фонтани бризок, утворюючи справжнє пекло. Саме «пеклом» і зветься місце пopoгa під Манастирською скелею, де вода спадала з височини двох з половиною метрів пінявим водоспадом. Немало за свої тисячоліття поховав людей у пекельних бурунах ненажерливий Ненаситець. Звідси й походить одне пояснення назви порога. А ще в народних переказах звуть його Дідом. Очевидно, за свій постійний пінявосивуватий вигляд від бризків води.
Вся наша мандрівка супроводжувалась розповідями, по суті лекціями професора, який весь час повторював: «Для вас це, може, й не новина, хлопці, але я вас прошу, – дивіться, слухайте і не забудьте розказати людям про те, чого вони вже ніколи в житті не побачать. Скажете їм, що ми з вами востанне бачили цю красу і велич, неповторний пам’ятник вічної іcтopії нашої землі». Нагадав він нам про те, що з Манастирської скелі на Ненаситця дивилася Катерина «Вторая», котра «доконала вдову-сиротину». А царські підлизи не знали вже як вознести її, то знайшли на тій скелі заглибини, які назвали «ногами цариці». Ще нагадав Дмитро Іванович, що до останніх днів можна було на Манастирській скелі побачити чавунну дошку, прибиту Архівною комісією з написом, що на Дніпрових порогах 972 року поліг у бою з печенігами київський князь Святослав.
За Ненаситцем проф. Яворницький звелів зупинитися на острові Зміїному, на якому ще й тоді водилося немало змій. «Запорожці, – казав він, – нічого в світі не боялись, – ні чорта, ні змій, бо мали проти них імунітет: пили оковиту. Тому ніякий біс їх не брав». Хтось з жалем сказав, що ніхто з нас не додумався проти змій прихопити бодай пляшку горілки. Професор хитро посміхнувся і розпорядився варити кашу. Цю справу так само готували за професоровим, тобто, стародавнім рецептом, – не тільки з пшоном та салом, але й з якимись одному йому відомими травами, що тут же, на Зміїному острові він знайшов. Наварили каші у великому казані на тринозі. Дбайливий батько роздав дітям ложки, і тут він сказав: «Стривайте, лишень. Покладіть ложки…» Ми, зацікавлені, поклали кожен біля себе ложку і стали чекати, що ж далі буде. Професор пішов до човна і за хвилину повернувся з чимсь загорнутим у ряднинку чи мішок. Поволі розмотав і ми побачили… Ні, спершу почули, як він промовив урочисто і вагомо: «Оце ж вам, хлопці, ліки й захист проти всяких чортів та змій, що водяться на цьому острові». Він витяг з тої ряднини чотиригранний високий штоф темнозеленого кольору товстого скла. «Вип’ємо ж, братці, справжньої запорізької оковитої! Таких пляшок я з могил викопав кілька. Три з них лежать на стенді в музеї. А ця була в запаснику. Значить, добре я знав про який запас вона зберігалась». Затамувавши дихання, слухали ми його, а перед очима бачили запорізького козака Дмитра Явора, який появився до нас з глибини віків.
Розкубрив він засмолену пляшку і нaлив нам з неї кілька-столlть-давньої запорізької оковитої. Чарок не було, то налив усім у ложки. Промовив: «За славу наших предків!» і жартома додав: «Пийте, тільки не кривіться!» Пригадую, в ложці було щось густе і чорне, наче смола. Хтось таке й сказав, на що Дмитро Іванович вигукнув: «Запорожець не боявся пити і смолу!» Все це лишилось у моїй пам’яті як неймовірна, просто фантастична подія. Запорізька оковита! Скільки віків пролежала в землі! І от, ми куштуємо її! То ж не мало жодного значення, що оковита була вже не до пиття, перетворилася в густу темнокоричневу масу солодкавого смаку і ледь відчутного градуса хмільности. На це Дмитро Іванович зауважив: «Техніка самогоноваріння в Запоріжжі була на дуже низькому рівні. Відомо, що запорожець одним духом випивав ківш горілки. Гадаєте, такий був міцний той козак? Горілка була слабенька, всього не більше двадцяти градусів. Ото ж вони й були такі герої-випивохи, по півлітри відразу ковтали і не закусювали…» Певна річ, і серед нас ніхто не сп’янів від тої оковитої. Зате всі почували себе безмежно щасливими, що покуштували унікального напою. Дмитро Іванович з цієї нагоди розповів про зустріч з Нестором Махном під час його перебування в Катеринославі. Якось завітав Махно до музею. Дмитро Іванович водив, показував зібрані пам’ятки матеріяльної культури Запорізького краю. Махно з зацікавленням вислухав ycі пояснення професора і наостанку звернув увагу на зелений штоф на стенді, запитав, що то є. Директор музею пояснив і додав, що цей штоф він особисто розшукав при археологічних розкопках у Таврійських степах. Махно вигукнув: «То в тій пляшці, мабуть, гopілка за стільки років так вистоялась, що напевне спиртом стала? А чи дасте попробувать?» Сказано це було так, що важко було відмовити. Дмитро Іванович відкрив засклений стенд і віддав пляшку Махнові: «Пийте, – сказав, – на здоров’я». Махно взяв пляшку, навіть nодякував: написав охоронну грамоту на музей і квартиру професора Яворницького. Дмитро Іванович наприкінці згадки про цей випадок, хитро підморгуючи, сказав: «Виходить, таки справді запорізька оковита страхує від усяких чортів та гадів…»
Переночували на Зміїному острові, поснідали ще раз звареною кашею і рушили далі. Наступні три пороги, Вовнігський, Будилівський та Лишній менш цікаві і досить зручні для проходу. Минули їх без пригод. Останній, Вільний поріг, каверзний, довший за Ненаситця і не менш небезпечний за нього. В цьому місці Дніпро, прориваючись через вісім кам’яних лав, ніби востаннє забажав виявити гнів і лютість. Поріг кипів, пінився і стугонів далеко навкруги. Проминувши пороги, Дніпро недалеко від Вільного починав різко вужчати і стискуватись у скелястих берегах, які з обох боків піднімалися до 70 метрів угору і утворювали так зване Вовче горло довжиною понад два кілометри. Тут річка мала всього біля 170 метрів ширини і до 30 метрів глибини. На цій вузькій протоці перекинуто прямо з одного бepeгa на другий залізничний Кічкаський міст. В далеку старовину тут існувала Крарійська переправа, а за часів козацтва перевіз, уже тоді званий Кічкас, від татарської назви слова «перевіз». Через цей перевіз пролягав чумацький шлях на Крим.
Все це зараз у минулому. Нема ні порогів, ні славетних островів на Дніпрі, ні високих скелястих берегів, – уся ця минувшина покрилася сорокаметровою товщею води з своїми невідданими скарбами. Часу лишалося занадто мало, щоб археологи до початку робіт на Дніпробуді були спроможні провести глибокі дослідження території, що мала бути затопленою. Про це нам з великим жалем говорив Дмитро Іванович, який сам намагався зробити все можливе, щоб урятувати історичні реліквії. Державним указом було створено спеціяльну історико-археологічну комісію, але функції її обмежувалися лише наглядом за територією, де будувалась сама гідроелектростанція. 1932 року Дніпрельстан дав перший струм».
Фото Димитрия Яворницкого из открытых Интернет-источников
