Минулого року Запорізька область відсвяткувала 80-річчя. Але днями Запорізький обласний краєзнавчий музей із Науковим товариством імені Якова Новицького провели конференцію, яка засвідчила, що регіон [майже в сучасних територіальних межах] може претендувати на 100-річчя.
Бо 8 липня 1920 року Президія Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету прийняла Постанову «Про виділення Олександрівської губернії». 23 березня 1921 року Олександрівська губернія була перейменована на Запорізьку, залишивши губернським центром Олександрівськ. 25 жовтня 1922 року центральний орган української виконавчої більшовицької влади прийняв постанову «Про ліквідацію Запорізької губернії», а вже 1 грудня 1922 р. відбувся об’єднавчий з’їзд Рад Катеринославської та Запорізької губерній.
Тобто перша на наших теренах самостійна губернська [по-сучасному, обласна] одиниця проіснувала лише два з половиною роки.
Нащо більшовикам у розпал громадянської війни було перейматися створенням Олександрівської/Запорізької губернії?
На конференції історики дали відповідь на це питання.
Від козацьких паланок до «Січі» з «Запоріжжям»
Кандидат історичних наук, доцент ЗНУ Сергій Білівненко нагадав, що вперше унормований адміністративно-територіальний поділ був впроваджений на території Запорізької області у першій половині XVIII сторіччя у вигляді запорозьких паланок. Під час панування на наших землях Російської імперії Олександрівський повіт підпорядковувався Катеринославській губернії, а Бердянський і Мелітопольський входили до складу Таврійської губернії.
Але вже на початку ХХ століття науковці почали піднімати питання, що історично все це – Запорожжя. І коли після падіння царату постала Українська Народна республіка, Центральна Рада 6 березня 1918 року ухвалила «Закон про поділ України на землі», згідно з яким на мапі мали з’явитися землі «Січа» з центром в Катеринославі та «Запоріжжя» з центром у… Бердянську.
Мешканці не встигли подивуватися такій новації (де Бердянськ, а де пороги?), бо гетьман України Павло Скоропадський, що прийшов до влади після перевороту 29 квітня 1918 року, скасував закони Центральної Ради і повернув старий губернський поділ часів Російської імперії.
По тому майже два роки наша територія була ареною боїв між більшовиками, білогвардійцями та махновцями. До речі, у грудні 2019 року Олександрівськ визволили від білих саме махновці, а зовсім не червона армія. На жаль, батько Махно, захворівши на тиф, передав місто червоним, якщо можна так висловитися, в оперативне управління.
Управляти = придушити селян
Проте в більшовиків були інші плани. Аби послабити селянський рух, командування наказало махновцям рушати на польський фронт. Селяни не схотіли йти воювати бозна-куди. Тож більшовики оголосили махновців поза законом, і в січні 2020 року міцно взяли владу в Олександрівську до своїх рук (побратими ледве встигли вивезти хворого батька Махна до Гуляйполя). Й одразу взялися за адміністративне впорядкування.
Як розповів на конференції кандидат історичних наук, доцент ЗНУ Руслан Шиханов, причин для такого поспіху було кілька.
По-перше, близькість трьох згаданих повітів за економічним розвитком [наявність підприємств машинобудування сільсько-господарського призначення, аграрна промисловість, орієнтація на експорт].
Друга – неможливість управляти територією за своїм розсудом. Бо Катеринославщина контролювалася Махном, а південні повіти разом з Кримом Таврійської губернії – денікінцями.
А управління більшовики розглядали як насадження радянської влади з конфіскацією продовольства, з чим місцеві мешканці були категорично незгодні й піднімали повстання. Для їхнього придушення й потрібно було згрупувати повіти, аби ефективно приборкати незадоволених.
До речі, тоді ж тимчасово з’явилася Кременчуцька губернія – там об’єктом пильної уваги стали повстанці Холодного Яру.
Нікопольщина могла бути в нашому складі
Тож ще в грудні 1919 року в межуючих з театром бойових дій повітах та волостях почали створюватися ревкоми. Першому голові Олександрівського ревкому Харченку не дуже вдавалося наведення «революційного порядку». У квітні 1920 р. більшовики з метою посилення боротьби з “бандитизмом” створили Управління тилу Південно-Західного фронту. Наприкінці травня 1920 р. до м. Олександрівська прибуває Політсекція тилу на чолі із Володимиром Затонським, яка констатувала застій у роботі повітового ревкому і призначила новий склад цього органу влади – переважно кадри, що приїхали з Політсекцією з Росії.
22-23 травня 1920 року в Олександрівську відбувся з’їзд уповноважених представників п’яти ревкомів, які прийняли резолюцію щодо необхідності створення нової губернії з центром у м. Олександрівськ [на той момент пропонувалися також назви «Приазовська» або «Південна»].
Протягом місяця тривали переговори щодо територій, які мають остаточно увійти до цієї адміністративної одиниці. Наприклад, частиною Олександрівської губернії був не проти стати Нікопольський повіт, а Хортицька волость, навпаки, більш тяжіла до Катеринослава. Більшовицькі владці Катеринославської губернії були не в захваті від того, щоб втратити такий ласий шматок, але начальство не взяло ці протести до уваги і 8 липня 1920 року ухвалило Постанову “Про виділення Олександрівської губернії”, у якій, зокрема, сказано:
“Затвердити утворення Олександрівської губ. у складі наступних повітів: Бердянського, Олександрівського та Мелітопольського та волостей Хортицької та Кічкаської.
Питання щодо цілого Нікопольського повіту залишити поки відкритим…”
Шість керівників за два роки з гаком
Протягом двох з половиною років в Олександрівській/Запорізькій губернії змінилося шість керівників. Троє очільників губвиконкому і троє секретарів губернської парторганізації КПбУ [такі «тандеми» працювали аж до скону радянської влади].
Усі вони після перебування на наших теренах зробили кар’єру, але до пенсійного віку дожили лише двоє.
Серед голів губвиконкомів пощастило Олександру Черв’якову, який у 1917 році був обраний міським головою Луганська, пережив другу світову війну, після якої до 1966 року викладав у Москві історію. (Фото з газети “Червоне Запоріжжя” за 1922 рік).
А от перший голова губвиконкому Микола Пахомов, який з 1934-го чотири роки був наркомом водного транспорту СРСР, у 1938 році був звинувачений у шпигунстві і розстріляний.
Така ж доля спіткала і третього голову виконкому Григорія Колоса. Один із перших керівників сумнозвісного НКВС [1920 рік], у 1921 році він спеціалізувався на боротьбі з «бандитизмом» на Запоріжжі, а в 30-ті роки працював керуючим тресту «Мосстройдеталь». 1936 року звинувачений в участі в контрреволюційній терористичній організації, розстріляний.
Перший парткерівник губернії Сергій Бєліков відзначався неабияким темпераментом. Під час партійних чисток у 1921 році був не просто знятий з посади, а й виключений з партії “за особисту нестриманість”. Хоча соратники вважали його неабияким надбанням, і поновили членство у КПбУ. Пізніше Сергія Бєлікова ще двічі виключали з партії, у 1936 році він був засуджений до таборів, але зумів вижити, і вже 1967 року опублікував у газеті «Індустріальне Запоріжжя» мемуарну статтю «Тревожные будни губкома».
Наступник Сергія Бєлікова на посаді парторга чекіст Давид Гуревич у 1923 році був призначений першим секретарем комсомолу України, пізніше працював на керівних посадах у Пензі та Самарі, у 1934-1936 роках був заступником завідувача сільськогосподарського відділу ЦК ВКП(б) у Москві, а до вересня 1937 року — заступником завідувача Планово-фінансово-торгового відділу ЦК ВКП(б). Звинувачений у шпигунстві, розстріляний.
Завершує цю галерею Андрій Гриневич, який до призначення на Запоріжжя працював продовольчим комісаром у Воронежі, Вінниці, Миколаєві і Чернігові. З 1931 по 1938 рік був народним комісаром у земельних справах СРСР і заступником голови Верховного суду СРСР. Високі посади не врятували: розстріляний.
Наостанок запорізькі науковці зазначили, що перейменування Олександрівської губернії на Запорізьку [1921 рік] відбулося в період, коли більшовики задля зміцнення влади пішли на деякі поступки щодо історичної спадщини. Водночас губернського центра зміна назви не торкнулася. Але губвиконком прийняв «волюнтаристське» рішення, і Олександрівськ став Запоріжжям. Коли за рік Запорізьку губернію було скасовано, назва «Запоріжжя» за містом залишилася.
Ганна Чуприна, фото з відкритих джерел
