У День вишиванки, напередодні Дня героїв*, на Facebook-сторінці Інформаційно-виставкового Центру музею Майдану відбулася онлайн-дискусія про героїзацію та її сприйняття у сучасному світі. А також про роль держави у формуванні національної пам’яті. У ній взяли участь історик письменник, літературознавець, перекладач Ростислав Семків, літератор, офіцер, історик Роман Кулик, і політолог, директор Інституту світової політики Євген Магда. Модерувала дискусію історикиня, голова ГО «Експертний корпус» Тетяна Швидченко.
Пані Тетяна нагадала, що поняття героїзму визначено ще в античності. У середньовіччі герой став ідеалом духовного служіння. В епоху Відродження героїчною стала інтелектуальна праця. У 19-му столітті образ почав змінюватися. А в 20-му героїку поставили на службу тоталітарній пропаганді. Ми живемо на початку 21-го століття, в якому Україна знаходиться на постколоніальному етапі розвитку.
«Традиція відзначати День героїв започаткована на Другому великому зборі Організації українських націоналістів у 1941 року, який встановив дату – 23 травня. Травень було обрано для святкування у зв’язку з тим, що саме в цьому місяці пішли з життя лідери й ідеологи українського націоналістичного руху, такі як Микола Міхновський, Євген Коновалець, Симон Петлюра.
Звичай згадувати героїв, що присвятили своє життя будуванню державності, відродився після здобуття незалежності України. І сьогодні набуває особливої актуальності. В цей день ми вшановуємо героїв Небесної Сотні, які виступили які виступили за українську державу під час революції гідності. Пам’ятаємо також, що 26 травня відбувся перший бій за донецький аеропорт, в кому українське військо здобуло перемогу. Свято не є офіційним, але його вага сьогодні зростає. Тож поговоримо сьогодні про героїв та героїзм як фактори, що допоможуть Україні врешті деколонізуватися”, – задала тон бесіді пані Тетяна Швидченко.
Ростислав Семків протягнув нитку бесіди від давнини до сучасності: «Згадаємо поетику Аристотеля. Найважливіший на той час жанр трагедії базується на тому, що герой здійснює вчинок поза межами своїх можливостей. Співпереживаючи герою, глядач переживає катарсис і очищується. Питання: чи вважаємо ми зараз, що є люди кращі за нас? Які щось роблять з більшою потугою, талантом і вмінням? Вочевидь, що так. Хоча нині існує певний скепсис, бо постаті героїв за тоталітарного режиму були поставлені на службу низьким цілям. Пафос, емоційна напруга теж поставлена під питання. Але якщо багато з тих, про кого говорять, героями не є, чи можемо ставити під питання саме поняття? Вочевидь, що ні. Маємо розуміти, що в цьому випадку є маніпуляція довкола правди і злісне перекручування правди. Є речі, які компрометують факти героїзму, але не заперечують саме поняття.
І є подвійний погляд на одні історичні події. Наприклад, хто такі Ярема Вишневецький і Максим Кривоніс для українців і поляків? Для нас Кривоніс герой, а Вишневецький антигерой, а для поляків – навпаки».
Євген Магда відзначив, що в сучасному світі треба звертати увагу не лише на героїв, але і на спроби дегероїзації. «Для України це надзвичайно актуально. Ми живемо в державі, у народу якої за спиною століття бездержаного розвитку. І в той час, коли наші сусіди, так чи інакше створювали власних героїв, ми були змушені або сприймати їхніх героїв – часто через пропагандистський апарат. Я абсолютно погоджуюсь, що 20 століття, яке часто називають століттям пропаганди, закладало певні основи. Якщо ж згадаємо про українську державність 20-го століття , то ми розуміємо, що це дуже маленький шматочок.
Але я хочу застерегти всіх нас від меньшовартості. Поясню чому. Не лише тому, що без українських вояків складно уявити собі воюючі армії і першої, і другої світових війни. Не лише тому, що в приказці “Моя хата скраю”, її продовження: “… І першим ворогів зустрічаю” – випало під пропагандистським впливом. А ще і через те, що ми живемо на континенті, який має дуже гнучкі кордони. І наші сусіди теж мають власні проблеми з історією їхньої державності. За великим рахунком серед наших сусідів бездоганної історії тисячолітньої державності в принципі не має. На неї претендує певною мірою Російська федерація, претендує, звичайно, Туреччина. Але переважна більшість країн [візьмемо критерій членів ОБСЄ] мають проблеми з тривалістю своєї державності. Вони мали перерви , часи окупації, періоди бездержавного розвитку , як і ми. І не варто посипати весь час “голову попелом”.
Маємо усвідомлювати, що якщо здійснюються, наприклад, Росією зусилля з дискредитації Степана Бандери, Симона Петлюри, Романа Шухевича і інших, то, як казав Вінні-Пух, «це “жу-жу”– не просто так». Це абсолютно чіткий курс. І вже згадана польсько-українська дихотомія 17 століття далі накладаєтсья на наші подальші відносини. Ми маємо розуміти, що наші польські сусіди наприкінці 80-х на початку 90-х років 20 століття сформували власний історичний наратив, і його шматки нам не віддадуть. Ми опинилися умовах, коли нам потрібно буде будувати власний історичний наратив, просуваючи його креативно. Бо зарахунок сили, за рахунок роботи пропагандистської машини, так як вона виглядала в 20 столітті, – це насправді смішно.
Україна опинилася в ситуації, коли завдяки протистоянню з російською федерацією ми отримуємо новітніх героїв. Складно створити градацію, які герої кращі и гірші. Тоталітарний міф підкреслював служіння персонажа видатній ідеї. А в нашій ситуації в 21 столітті, я переконаний, ми маємо говорити, що Герої – це насправді часто пересічні люди, які тут і зараз опинилися вище обставин, вище власного інстинкту самозбереження, які зуміли подолати ті перепони, які перед ними існують.
Чи існує на сьогоднішній момент, до речі, державна політика героїзації? Навколо цього можна багато сперечатись і згадувати навіть те,що день Героїв не існує як офіційне свято. Але ж і День вишиванки – не офіційне свято. Проте це не заважає десяткам тисячам українців по всьому світу одягати вишиванки.
Сьогодні в Україні йде процес формування політичної нації, і герої є для нас конче необхідними. Їхні образи стають наріжними каменями нашої сучасної державності. Бо в 2014 році країна зуміла довести , що вона спроможна дати відсіч. До того ми жили в абсолютно “веганській” з геополітичної точки зору парадигмі , що ми мирна держава. І це, в принципі, значою мірою відповідало російському міфу про «правильних українців» – таких “маленьких гречкосіїв” , які навряд чи на щось спроможні . Але розвиток подій довів, що українці можуть дати відсіч.
Тому хочу наголосити, що герої нам потрібні. Також нам потрібен механізм практичної героїзації. Як я це собі бачу? У нас на сьогоднішній момент є проблеми із критичним мисленням не тільки на рівні суспільства, а й на рівні системи освіти, і часто є проблеми з патріотичним вихованням. Тому я переконаний, що, очевидно, в компетенції Міністерства у справах ветеранів потрібно створити двуєдину схему : поєднання поширення критичного мислення меред молоді з патріотичним вихованням. Я не вірю, що серед сотень тисяч людей , які пройшли через російсько-українську війну, не знайдеться сотні звичайних героїв, які можуть прийти у шкільні класи, в студентські аудиторії і розповісти, чому і як вони вчинили подвиг. Чому зуміли піднятись. І ця популяризація має рухати вперед патріотичне виховання і разом з тим критичне мислення. Бо гібрідна війна йде не за території , а за мізки.
Згоден, що нам потрібен пантеон. Але без понтів”.
Роман Кулик відзначив, що думка про неактуальність та начебто далекість героїзму від практики в корені невірна. «Це питання національної безпеки України.Нехай це прозвучить пафосно, але логіка дуже проста. Герої – складова ідентичності кожної нації. Починаючи від давнини і завершуючи відомими іменами сучасності. Людина не набуде патріотичності виключно на основі вишиванки чи народної пісні. Для молодих людей персональні приклади мають колосальне значення. Одна справа, коли міністр оборони виходить і говорить, що треба боронити країну, і зовсім інша, коли про це скаже, наприклад, хлопець з Чернігівщини, який у 2014 році знищив кілька танків. Очевидно, що ця людина має більший авторитет і для тих, хто живуть поруч, і для тих, хто побачив його в соцмережах чи по телевізору. Тому формування пантеону героїв і протидія спробам знищити будь-який сенс героїзму як такого в час українсько-російської війни – це зміцнення обороноспроможності України. Бо коли немає героїв, що надихають маси робити складний вибір, то і протистояти довго Росії ми не зможемо.
Ми тримаємося на плечах маленьких українців, які в час ікс стали героями. Це не якийсь недосяжний громовержець чи олімпієць, а людина, яка в певний момент свого життя робить правильний вибір. І завдяки цьому заслуговує на величезну шану свого народу.
Не так важливо, що далі зробить ця людина. Життя складне. Треба цінувати вчинок».
Співрозмовники говорили також про необхідність створення сакральних місць, що увічнюють спільний образ подвига солдата, борця за незалежність. Про те, що через знищення могил героїв і намагання радянської влади витравити їх з пам’яті народу ми більше тяжіємо до жалю і травми, ніж до мажорної героїчної історії. А треба відходити від драматичності. Герой – це не лише той, хто гине.
Учаснику дискусії дійшли згоди, що зміна свідомості – складний і тривалий процес. Аби держава мала чіткий план такої зміни, було б простіше. Поки ж наша держава надто квола, і є багато факторів, що протидіють цілісній політиці патріотичного виховання, не кажучи вже про креатив.
Проте і громадянське суспільство саме виконати це завдання не може. Потрібна масовість – гумус, на якому з часом виросте патріотизм. Міносвіти має бачити це як одну з місій.
Поза тим потрібна нормальна пропаганда. Цього слова не треба боятися. Це – боротьба твоїх цінностей проти чужих. Вона має бути креативною.
Ніщо так не відбиває цікавість до літератури, як читання в класі напам’ять учнів один за одним вірша, наприклад, Лесі Українки. Так само і у патріотичному вихованні. Коли підійти формально і заставляти кожного дня школярів співати повстанські пісні, це дасть протилежний ефект.
І без масової культури не обійтися. Треба виходити в YouTube та Інстаграм.
За словами Євгена Магди, поляки пропонують молоді не вибір між історією і смартфоном, а їх поєднання. Nj; lля популяризації і героїзації усі жанри є можливими. У тому числі й «снайперські постріли по масовій свідомості». Над цим завдання освітянам, медіа, діячам культури та державі ще працювати й працювати. Але початок покладено.
* День героїв встановлено на честь українських вояків – борців за волю України, передовсім, лицарів Київської Русі, козаків, повстанців, українських січових стрільців, вояків армії УНР, УПА та діячів ОУН.
