Давно помітив: мені щастить на незвичайних людей і на незвичайні фрукти. Щоправда, якщо з людьми все більш-менш зрозуміло – завдяки професії журналіста, якій я присвятив 42 роки свого життя, я часто й багато спілкуюсь. І життя нерідко організовує мені зустрічі із дивовижними людьми, спілкування з якими запам’ятовується надовго. З фруктами ж справа дещо складніша. Втім, на фрукти мені щастить, мабуть тому, що в дитинстві я їх майже не бачив. І, звісно, майже не їв.
Вони просто не ростуть на моїй батьківщині – на найдальшому Далекому Сході, в одному з райцентрів Приморського краю, де, якщо влітку прислухатися до ночі, можна було вловити далекий, проте чітко помітний шум Тихого океану.
Потім мені пояснили, що це не океан шумить, а річка, яка протікає за райцентром. Я не повірив і залишився на своїй думці. Що ж до зими, то мороз під мінус 50 градусів для того райцентру, заснованого, до речі, українцями, вихідцями з Харківської губернії – міста Чугуєва, – звичайне явище. І сніг там часто лежав до початку квітня. Холодно та суворо у місцях, де можна почути шум океану. Обжити їх змогли лише українці. Адже вони здатні на все: і котлован під Чорне море викопати, і природу приручити.
У дитинстві нам, чугуївським пацанам, фрукти замінював… фруктовий пресований плитковий чай. За кольором він був схожий на гудрон, мав гіркуватий смак, але вибирати нам не було з чого: гризли його із задоволенням. Ще можна було купити у нас китайські яблука. Причому винятково взимку.
Чому взимку їх продавали, досі зрозуміти не можу. А коли я переїхав до України, на батьківщину батька та матері, той, хто над нами і хто знає всі наші сподівання, вирішив скрасити моє життя, додавши до нього фруктову різноманітність.
Але яблука залишилися для мене головним фруктом. У Запоріжжі я перепробував їх… ну, якщо не всі, то майже все. І вибрав для себе два сорти: Семеренко та Слава переможцям. Вони на смак схожі: кисло-солодкі, як спогади з дитинства.
А нинішньої восени, що неквапливо прийшла до Запоріжжя, я відкрив для себе ще один сорт кисло-солодких яблук. Причому яблук особливих, про які я лише читав. Зовні ці яблука темно-бордові, а всередині у них червона м’якоть. Як вогонь згасаючого багаття. На ринку мені їх запропонували, ніби здогадавшись, що яблука – моя фруктова любов.
Прийшовши додому, я обережно розрізав найбільше яблуко і показав його дружині. Побачивши захований у яблуко уривок вогню, моя Лариса здивувалася так само, як і я. зраділа. А це дуже приємно – тішити людей, хай навіть маленькими радощами.
Піднімаючись до небес, ці радості складаються у веселку, щоб вся земля раділа. Якщо ж люди мало радіють – мало радують одне одного, небеса затягуються сірими хмарами. Так я в дитинстві думав, коли жив десь далеко-далеко – на краю світу, де ночами маняче шумить океан.
Що ж до яблук із червоною м’якоттю, то всі вони – а в Європі їх з десяток сортів налічується, походить від яблуні Недзвецького, яку в передгір’ях Тань-Шаню наприкінці позаминулого століття виявив натураліст Владислав Недзвецький. Його прізвище з того часу і носять ці особливі яблука, що ховають усередині – як маленьку радість, уривки вогню.
Володимир ШАК
Фото автора
