У важкі часи найкраще – мати поруч коло споріднених людей. Тут я згодна із журналісткою з окупованої Донеччини Світлани Ткаченко, яка зі сльозами сказала на недавній зустрічі у Вінниці: найболючіше – це втрата соціальних зв’язків.
І для мене безумовною цінністю є люди, до яких лише повернись – підтримають безумовно. Добре слово нині важить як діло. Бо тримає, впасти в розпач не дає.
Із Олександром Глуховим маю декілька перетинів на запорізьких життєвих дорогах. Перший – то Ірина Миколаївна Ласка, яка знала мистецтво та розуміла долю митців. Говорила: “Співчуваю художникам. Дав Бог талант – і живи з ним…”.
Років зо 15 тому, йдучи з нею на якусь мистецьку подію, перетнулися із Сашею, який ніс велику свою роботу [маршрути вже й не згадаю, роботу також…]. І я побачила ту ласку, з якою дивилася Ірина Миколаївна на свого колишнього учня [Ласка викладала історію мистецтв у Запорізькій художній школі та шостому училищі… Ото заздрю її учням, бо це вже неповторно, – авт.] Згадуючи нині часи свого навчання, Саша назвав ще декілька важливих для себе імен – це Микола Леля, Олександр Смородін, Антон Шеретов, Борис Чудновський… Потім, у кримські часи, до окупації, він брав уроки у Петра Столяренка, графіці вчився у Сергія Якутовича…
За цим я зрозуміла краще діапазон Сашиної творчості: це й великі картини, в які можеш чи не увійти – у нашому художньому салоні. Об’ємна за насиченістю деталями графіка запорізьких чорно-білих подвір’їв та вуличок. Й квіти, шо бризкають кольором та пахощами через рами – звичайно, якщо у майстра вистачило грошей не тільки на фарби та полотно.
Олександр Глухов – художник, син сталевара.
Та… дав Бог талант – і живи з ним…
Ще одна іпостась Сашиного сучасного життя – це уроки. У Центрі нейрокорекції, реабілітації, розвитку Sovenok він веде дитячу студію.
Його діти потребують корекції здоров’я. До повномасштабної війни, – малеча з діагнозом ДЦП та аутізм. Нині це що – нажахані бомбами, із порушенням сну та поведінки, травмовані війною діти.
Порозуміння із малечею триває через мистецтво, розповідає Олександр: “Природа аутизму така, що діти не можуть малювати конкретику, вони малюють абстракції… Такі діти перебувають ніби в одній ситуації, для них надважливо, щоб усі речі перебували на одному місці, а повторюючись, вони доводять до досконалості свої дії та той маленький куточок світу, який бачать… Це інопланетяни посеред людей, які зазвичай чудово розуміють одне одного та своїх батьків… До таких дітей можна дотягнутися через мистецтво. Коли вони малюють, формулюють щось важливе для себе, заспокоюються, посміхаються, наступає довіра та розуміння, най навіть недовге…”
Приходять на студію й діти, яких налякала та травмувала війна: “Ходила на заняття Аня. Її родина потрапила під бомбардування. Дівчинка була ніби скута страхом, мала закляклі руки, ноги, погано рухалась, боялась, що нікому не потрібна… Я запропонував помалювати янгола-охоронця, який буде її оберігати… Вже на другий урок Аня почала посміхатися, каже: «Знаю, що янгол мене не покине, завжди буде поруч». Стало легше за декілька уроків…”.
Діти у відновленні податливіші за дорослих. Реабілітація йде швидше.
Дівчинці із булімією він показав, що худнути – це не її бажання, вплив ззовні. Малювали павука, через якого вона ніби й втрачала вагу…
“Я дивлюсь на дитину, і відчуваю, що їй потрібно, – каже Олександр. – Мене втішає, що завдяки внутрішній енергії художника я може допомагати дітям”.
***
– Бути художником, мені, здається… це складно. Бідуєш, поневіряєшся… Поки не станеш популярним…
– Так у будь-якій професії. А у творчості – особливо, Сашо.
Олександр Глухов пише не тільки картини.
Він замальовує наші дійсність словами. Художникам це притамане.
Знаю це, пам’ятаю із розмов із старшими художниками: Іваном Конопкін, Олексієм Матюшенком, за якими маю тепер спадок спогадів… Та й сучасники наші – Анатолій Якімець, Олександр Жолудь, Микола Іолоп, Олександр Звєрєв – розповідають, як малюють.
І Саша так само.
Ось його замальовки – мовою та пензлем.
“Моя душа розривалася від туги за гармонією, яку не пояснити словами…
Безкінечні тривожні події не давали змоги зануритися у спокій та втихомиритися.
Я не знав, як і за що жити завтра.
Картини купували неквапно та недорого…
Хоча, у цьому й моя провина.
Я не вмів поставити пристойну ціну за свою творчість. Я жив одним днем…”
…Та я не впадав у відчай та радів цьому сонячному дню.
Я любив гуляти старими подвір’ями на Металургів.
Ці невеликі будівлі, обплетені виноградом, потріскані, вкриті пилом та облуплені до цегли, давали мені спокій.
Я не знаю, чому, та моя голова відпочівала від різних проблем воєнного часу.
Я дуже любив заходити до пекарні, що на зупинці, як їхати у спальний район міста.
Там продавали не найсмачніші булки у світі. Та однією чи двома можна було вповні наїстися, не поспішаючи запиваючи чаєм із цукром уприкуску…
Там працювали яскраві продавчині Настя та Аміна.
Пекарня була ніби недорога їдальня: велике вікно з виглядом на місто й зупинку із метушливими людьми.
Силуети людей змінювалися з великою швидкістю, і сидячи за єдиним столиком у цій пекарні, можна було споглядати за різноманітним людом.
Тут були й вродливиці у яскравих спідницях, бабусі із торбами, волоцюги та наркомани. Заходили й військові.
Горлопань …кричав хрипло: “…їдемо, їдемо, ще є вільні місця… Мадам, проходьте”, – звертався до огрядної жінки у панамці, з важелезними сумками…
Сонячний серпень прожарював місто, від асфальту підіймався пар.
Та коли художник прилаштувався зручненько із чашкою чаю, розпочався літній дощ, що швидко став зливою.
Він розігнав народ, нечисленні люди залишилися під навісом зупинки.
І через декілька хвилин машини попливли по величезним калюжам, в яких відбивалося небо та будинки…”
”Степовий вітер гнав хмари, моторошно билося гілля та останній промінь сонця палахкотів на древньому чаро-камені.
Над болотом стояв зелений туман.
Латаття закривало усю поверхню води, старі верби схилилися над водою, шукаючи своє відображення.
Віяло болотяним холодом, тьмяно блищали світляки.
З глибини ставка, із заростів чувся чийсь спів…
Козак йшов болотом по пояс у воді.
На нього, не мигаючи, яскраво-зеленими очима дивилася дівчина із зеленим волоссям, в якому заплуталася болотна тина”.
***
Мала можливість відчути, наскільки сильним є сяйво живопису Олесандра Зверєва.
Його роботи енергетичні, потужні самою своєю щирою присутністю поруч.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Олександра ГЛУХОВА