У 2014 – 2015 роках Руслан, сержант гірсько-штурмового підрозділу, вже воював у 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді. Тримав позиції в Станиці Луганській та Щасті, виходив із бригадою з Дебальцевого. Після демобілізації повернувся до цивільного життя, працював біля Києва, а на другий день після вторгнення рашистів зібрав речі й виїхав у свій підрозділ – навіть не заходив у військкомат.
Як уточнили побратими сержанта, 27 лютого 2022 року він уже був на передових позиціях і стримував ворога за Оріховим на Запорізькому напрямку.
У складі свого підрозділу штурмовик пройшов найгарячіші напрямки, отримав кілька контузій і поранень. І щоразу після лікування повертався назад:
– На Херсонщині ми штурмували ворожі посадки й зачищали населені пункти. Після прориву лінії оборони росіяни здебільшого тікали, але часто доводилося вести й ближні бої, на відстані 30-40 метрів. Під час одного штурму нашу «мотолигу» (гусеничний броньований тягач) обстріляли, мене відкинуло на дорогу – отримав контузію й травму спини. Після лікування повернувся в підрозділ і знову потрапив під обстріл. Осколок влетів у голову, але на щастя, зачепив тільки дотично, тому обійшлося без важких наслідків… Бахмутський напрямок я пройшов без поранень, хоча дуже важко було – і фізично, й морально. А під час звільнення сіл на Запоріжжі знову отримав контузію. Росіяни за будь-яку ціну намагалися втримати територію, проти нас працювало все – арта, танки, дрони… Кілька людей із мого відділення загинули, але ми виконали бойове завдання.
До речі помітити, дома, на Хмельниччині, Руслана чекають дружина з донькою.
– Звичайно, вони б хотіли, щоб я повернувся. Але я не можу – йде війна, тому мушу бути тут.
*
Фото: 128 окрема гірсько-штурмова бригада
