Тетяна Тіпакова до повномасштабної війни була досить відомою в Бердянську бізнес-леді. У неї був свій продуктовий магазин, невеликий готель і туристичне агентство. За словами підприємиці, ні громадським життям, ні тим паче політикою вона не цікавилася і не займалася. Просто спокійно жила, розвивала свій бізнес і подорожувала світом.
Але після окупації Бердянська все змінилося. Саме Тетяна стала організатором у своєму місті проукраїнських мітингів. За це її двічі заарештовували, піддавали тортурам і приниженням, схиляли до співпраці. Але відважна жінка змогла перехитрити російських катів і виїхати разом із донькою-студенткою з окупованої території. А згодом, уже в Запоріжжі, створила громадську організацію “Рідна стежка”, щоб допомагати ЗСУ та своїм землякам-бердянцям – тим, хто залишився в окупації, й тим, хто, як вимушені переселенці, тимчасово проживає в різних куточках України.
З моменту виїзду Тетяни Тіпакової з окупованого Бердянська минуло вже понад рік. Але навіть зараз згадувати про жахи російських катівень дуже важко. І все-таки вона погодилася розповісти про це – щоб якомога більше людей дізналися справжнє обличчя “русского мира”.
Протестувати проти окупантів вийшло близько 5000 бердянців
За словами Тетяни, вночі 24 лютого минулого року вона саме повернулася з відрядження. А о четвертій ранку їй зателефонували знайомі з Київа і повідомили, що почалася війна. Ще за півгодини і в Бердянську стало чутно звуки вибухів.
– Російські війська зайшли в Бердянськ 27 лютого, – каже Тетяна. – А вранці 28-го я вийшла до будівлі міськради на мітинг. Нас того дня зібралося небагато – осіб 12. Наступного дня я знову прийшла, але більше нікого не було. Думаю, люди в той момент просто були розгублені, не розуміли, що відбувається. Тим паче, що в.о. мера Бердянська Олександр Свідлов, відколи все це почалося, лише двічі звертався до бердянців – і то онлайн, а потім і зовсім зник, його ніхто не бачив і не чув.
Каталізатором до початку громадянського опору окупантам став російський гумконвой, який заїхав спочатку до Мелітополя, а потім і до Бердянська. Тетяна через соцмережі закликала бердянців “не ганьбитися, і не брати подачки у росіян”. Але 5 березня деякі городяни все ж стояли в черзі за дармовою гуманітаркою. Тоді вона написала в соцмережах, що запрошує всіх наступного ранку, 6 березня, взяти участь у марші свободи: Виходьте, покажемо всім, що ми – українці і не хочемо їхнього «русского мира»!
І люди відгукнулися. На проукраїнський мітинг вийшло близько 5000 осіб. Також до Тетяни підійшли двоє чоловіків – Віталій Шевченко та Володимир Сушко, і запропонували допомогу в організації мітингів (пізніше до них приєднався ще один активіст, Андрій Влад).
Тетяна пошила прапор України довжиною 65 метрів. Щоранку мітингувальники розгортали його і йшли мирною ходою вздовж Азовського проспекту, вигукували антивоєнні гасла, співали українських пісень. Так тривало кілька днів. Протестувальників окупанти спочатку не чіпали, тільки спостерігали за ними. Але потім у натовпі стали з’являтися незнайомці-провокатори, які казали, що росія нічого поганого українцям не бажає і не зробить. Це було “дзвіночком”. До того ж стало відомо, що в Херсоні вже розганяли мітинги і затримували протестувальників.
У Бердянську окупанти почали з активістів. Першим 15 березня заарештували Віталія Шевченка. Через два дні затримали Володимира Сушка. А 20 березня прийшли за Тетяною Тіпаковою. Обшукали будинок, відібрали паспорт, телефон, наділи мішок на голову і вивезли – як пізніше з’ясувалося, до 77-ї колонії.
“Слоник” і “крокодильчики” від росгвардійців
Тетяна згадує, що помістили її в маленьку одномісну камеру. Вона там перебувала одна. Умови були нелюдськими – прикручені до підлоги нари, на яких тільки матрац, геть мокрий. Вікно відчинене, хоча на вулиці – мінусова температура. У камері, відповідно, теж дуже холодно. Але на спробу закрити вікно арештантку жорстко зупинили: “Закриєш – наллємо воду на підлогу, і будеш стояти у воді…”
На допити виводили кожні півтори-дві години. Зв’язували руки і коридором вели з мішком на голові. Спочатку не били, тільки тиснули морально. Запитували, хіба погано жилося за Радянського Союзу? І чим Росія не подобається? Тетяна відповідала, що вона українка, живе в незалежній державі, побудувала тут свій бізнес, може вільно їздити по всьому світу і жодного “освобождения” не потребує. Але такі відповіді лише дратували росгвардійців, які вели допит. Тому дуже скоро вони змінили тактику. Перейшли до принижень, залякування і тортур. Ось що розповіла Тетяна:
«Заходять у камеру, наказують повернутися обличчям до стіни і б’ють кийком або палицею під коліна. Ти падаєш, а вони б’ють по спині, по голові, по нирках. Або беруть дві книжки і б’ють по вухах із двох боків. Б’ють і запитують: ну що, ти українка? Б’ють і знову запитують: ну як, ти все ще українка? Потім приносять ДНРівську газету і змушують читати вголос “політінформацію” – про те, які там “високі досягнення”: відремонтували шматок дороги і встановили телефонну будку з міжнародним зв’язком… Під ранок знову приходять, надягають мішок на голову, виводять у якусь кімнату. Знімають мішок (але руки весь час залишаються зв’язаними), і ти бачиш перед собою на столі набір пристосувань для тортур. Це страшно… Так я дізналася, що таке “слоник”. Це коли надягають на голову протигаз і перекривають доступ повітря… Змушують покласти руки на стіл і б’ють по пальцях. І продовжують постійно тиснути морально, принижувати. Наприклад, запитують щось, я намагаюся відповісти, а вони зі словами “кто тебе позволил рот открывать?!” б’ють по обличчю – не дуже сильно, щоб явних слідів не лишилося, бо мають зі мною відеоролик записати “з покаянням”.
А ще там була одна невинна на вигляд коробочка, а в ній виявилися дроти з “крокодильчиками” на кінцях. Спочатку вони причепили їх на мої пальці й пустили струм. Я кричу, звісно, плачу. Потім приєднали дроти до мочок вух. Коли ввімкнули струм, мені здалося, що верхня частина голови відокремилася і полетіла кудись угору.
Трохи прийшовши до тями, я вирішила, що не помру в їхній катівні – так, що і могили ніхто не знайде, обов’язково виберуся. Для цього погодилася на запис відеоролика. Тим паче, що в цьому відеозверненні я нікого не зраджувала, про свою країну нічого поганого не говорила, тільки мала сказати, що “росія – це не зло”. Також мені повідомили, що якщо я змогла вивести людей на проукраїнські мітинги, то в майбутньому теж маю організовувати мітинги – тільки вже з російськими прапорами… Я не суперечила. У той момент для мене головним було – вирватися від них живою і знайти спосіб виїхати з Бердянська…»
Після запису відеоролика Тетяну випустили з в’язниці. Але й тут окупанти діяли з витонченим цинізмом.
Вони знову зв’язали активістці руки, надягли мішок на голову, посадили в машину і кудись повезли, нічого не пояснюючи. Коли машина зупинилася, їй наказали йти, доки не упреться в цегляну стіну, а потім рахувати до ста.
– Це було навіть страшніше за тортури, – каже Тетяна. – Я була майже впевнена, що мене привезли на розстріл. Один, два, три… двадцять… тридцять п’ять… Рахую, а машина не від’їжджає, і все чекаю пострілу. Час ніби зупинився. Нарешті почула, як автомобіль поїхав. Але до ста все-таки дорахувала. Тільки потім зняла мішок, розв’язала руки й пішла додому…
“Мы тебе вправим мозги… Где деньги?!”
Вдома її зустріла донька-студентка, яка мала перебувати в Польщі, де навчалася. Але повернулася в окуповане місто, щоб рятувати матір.
За словами Тетяни, одразу ж покинути Бердянськ вони не змогли. Потрібно було залагодити деякі справи і насамперед надійно заховати документацію з особистими даними клієнтів турагентства, щоб вона не потрапила до рук росіян.
Також Таня написала в соцмережах, щоб люди більше не виходили на мітинги заради власної безпеки і подякувала їм за підтримку.
Це було помилкою. Її знову заарештували. Добре хоч доньку не чіпали – Тетяна видала її за свою сусідку, яка принесла продукти.
Цього разу в крихітній одномісній камері-карцері, крім Тетяни, було ще дві українки, зовсім молоді. Між собою арештантки практично не розмовляли, побоювалися, що їх прослуховують. Про подальшу долю цих двох жінок Таня нічого не знає.
Сама вона пробула за ґратами кілька днів і знову пройшла через тортури і приниження. “Мы тебе вправим мозги”, – заявляли кати. Але найбільше випитували, де банківська картка з грошима. Ти ж, мовляв, написала “спасибі всім за підтримку”, то де гроші?
З’ясувалося, що для них “підтримка” – це винятково гроші, тому що в росії всі мітинги проплачені, інших не буває.
Через чотири дні Тетяну доставили додому, на косу. Заразом вивезли з її магазину всі продукти, які там ще залишалися. А з дому забрали колекцію елітних вин (“Я побувала в 64 країнах, з кожної привозила по одній пляшці елітного спиртного”). Наостанок наказали: завтра з 11.00 до 12.00 прийдеш із документами в будівлю міськради.
– Речі в нас із дочкою були зібрані, ми розклали їх у сміттєві пакети, обв’язавши клаптями білої тканини таким чином, ніби це гуманітарна допомога для біженців із Маріуполя, – каже Тетяна. – Наступного ранку забрали нашу машину, яку до цього надійно ховали, і поїхали разом з евакуаційною колоною з Бердянська. Нам дуже пощастило, ми змогли пройти всі 23 російські блокпости, які були на шляху евакуації. І ввечері вже були в Запоріжжі…
Активісти, які допомагали Тетяні з організацією проукраїнських мітингів, теж змогли покинути Бердянськ.
Віталія Шевченка, власника турагентства “Темеринда”, колишнього учасника АТО і захисника донецького аеропорту, заарештували 15 березня 2022 р. і кілька днів катували. Після того, як відпустили, він довго лікувався. Зумів виїхати з Бердянська і пішов на фронт – сапером. На жаль, у липні цього року Віталій загинув.
Володимир Сушко, якому вже за шістдесят, від тортур у російських катівнях постраждав більше за інших. Його обмотували скотчем, щоб не міг ворушитися, і били палицями. В’язницю покинув на каталці, не міг ходити. Він досі лікується за кордоном. Але відвідує всі проукраїнські мітинги, які там відбуваються.
“Рідна стежка” – для бердянської громади
Тетяна Тіпакова з донькою, яка спеціально оформила академвідпустку в польському виші, залишилися в Запоріжжі. Вони створили громадську організацію “Рідна стежка” (з ними працюють ще троє біженців із Бердянська). Головна мета ГО – допомога ЗСУ, а також бердянцям, які залишилися в окупації або після евакуації тимчасово проживають у різних містах України.
– Спочатку ми допомагали грошима тим бердянцям, які залишалися в окупації, – розповідає Тетяна. – Пізніше відмовилися від цього і стали передавати в Бердянськ посилки з продуктами і ліками. Півтори тисячі сімей отримали такі набори, останні відправили 29 грудня 2022 року. Потім стало неможливо хоч щось передавати на окуповану територію. Паралельно ми допомагаємо землякам, які виїхали з Бердянська, – продуктовими наборами, засобами гігієни, медзасобами та пристосуваннями, наприклад ходунками, милицями тощо. Зокрема, 800 посилок відправили вже після 20 березня цього року, а крім того, передали близько двох десятків інвалідних візків. Біженці з Бердянська проживають наразі по всій Україні. У нас у Запоріжжі 1500 сімей, у Києві – 400, у Дніпрі – 187, у Львові – 54 тощо. Вони до нас звертаються, і ми, за можливості, допомагаємо.
Загалом у базі даних ГО “Рідна стежка” вже понад 3000 звернень від представників бердянської громади з різних міст.
Також у Запоріжжі на базі ГО організовано низку різноманітних проєктів. Зокрема, надається безоплатна юридична допомога, проводяться зустрічі з психологом. Завдяки гранту “Простір єдності і допомоги жінкам”, з червня до серпня включно проводяться курси англійської мови, заняття з арт-терапії; працює група здоров’я тощо.
А ще Тетяна Тіпакова має намір свідчити в Гаазі про злочини російських військових проти цивільного населення України. Рано чи пізно такий суд неодмінно відбудеться, і кати, які знущалися з Тетяни та тисяч інших мирних українців, відповідатимуть за свої звірства.
Телефон для довідок ГО “Рідна стежка”: 096 621-14-41.
Світлана ШКАРУПА,
фото авторки та з відкритих джерел
*Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів