У процесі відновлення пошкодженого житла, який ведеться у Запоріжжі з першого року повномасштабного російського вторгнення та територію України, вбачається вольовий спротив людей та незламне бажання залишатися вдома, бути в своїй оселі, жити так, як звикли, попри страшні обставини війни.
Одне з приємних вражень під час недавньої поїздки із спеціалістами Карітас Запоріжжя за адресами, де нині ведуться малі та середні ремонти за проектом «Ремонти домогосподарств у Дніпропетровській, Херсонській, Миколаївській, Запорізькій і Житомирській областях» – люди дружні, гуртуються, допомагають один одному. Відповідальні: турбуються, що через тимчасову негерметичність квартир вода у розбиті вікна під час дощу заливає квартири сусідів під ними. Тож, шукають можливості залагодити діри у панелях. А відчувши вагому допомогу, самі, своїм коштом, доповнюють ремонт, профінансований Карітас, заново склять те ремонтують лоджії.
Як-от, дружні сусіди, Юрій та Олег, які живуть у будинку за адресою Запорізька, 2. Чудове місце, в якому їхні родини прожили молодий період життя, виростили дітей, дочекались онуків… Навпроти вікон – Хортиця та Дніпро, чудовий пейзаж у будь-яку пору року. Під вікнами – широка зелена прогулянкова зона перед Набережною та дитячий майданчик.
Саме туди, на Хортицю та Дніпро, дивився під час обстрілу з лоджії своєї квартири Олег, заворожений видовищем: ракета С300 впала спочатку на територію острова, наступна вгвинтилася у води Дніпра, піднявши шалений стовп води…
А третя – Олег не встиг відійти, лише пригнувся – влучила у сусідній будинок, Запорізька, 2а, зчесавши частину балконів, вирвавши рами, меблі та розкидавши людський побут та мирне людське життя…
Травмований – посічений уламками скла, був не тільки Олег, а й батько сусідів, 93-річний Михайло Якович, який був на кухні своєї квартири. Їх обох – а також ще десятки переляканих та поранених людей вивели із будинків. Олега та «діда Мішу» на «швидкій» доставили до п’ятої лікарні, де зробили перев’язку та надали хірургічну допомогу.
Відновлюються квартири, заживають рани
…За місяці потому – повернулася рівновага, рани загоїлись. Дивом везіння здається одне з поранень: уламок скла ввійшов трохи нижче брови, не ушкодивши око! Олег мацає загоєне місце та розповідає, як справжній житель дніпровських берегів: “Був перший вибух на Хортиці, потім другий – у Дніпро, за супермаркетом, і останній отут. Все летіло. І вікна, і речі. Я ж якраз дивився епіцентрівську камеру. Тону риби потім зібрали рибаки. Ще б пак – оглушило її вибухом”.
Розуміючи ситуацію, посміхаємося. Дивимося на квартиру: в ній залишки побуту колишньої комуналки [жили на Шостому селищі], молодих років мами, вцілілий посуд у серванті. Мама, їй 84 роки – дивом неушкоджена після обстрілу 22 березня, стояла в коридорі. Зараз чекає на повернення додому – як тільки закінчиться ремонт.
Як і сусід, Михайло Якович, який питає щодня своїх дітей, Юрія та Аню: “А коли ж додому?”
Вже скоро. В квартирі – новісінькі трикамерні вікна та балконний блок. Відкоси мають зробити на початку серпня, за домовленістю із підрядником. До речі, сусіди взяли за партнерів одну й ту саму організацію, яка й будматеріали надала, й виконає відновлювальні роботи. Порадились, порахували та й погодили рішення.
Лоджії оплатили із власних коштів. В родині Олега мама виділила з пенсії. За умовами фінансування малих та середніх ремонтів [фінансуються вже й великі ремонти], які виконуються коштом ООН УВКБ [Управління Верховного комісара ООН у справах біженців] – виконуються роботи, які гарантують збереження тепла в оселі. Це, по-перше, якісні вікна, вхідні двері тощо.
“Взялися до роботи, як тільки гроші від Карітас прийшли, – розповідає пан Юрій. – Наступного тижня закінчимо робити відкоси. Потім двері полагодимо”.
Штори лежать на меблях. “Ми вже нові замовили, бо карниз зірвало й покрутило”, – розповідають.
«Музей руйнації» поступово стає житлом
Дружина Анна перед моєю «фотосесією» прибирає сміття. Бачимо травмовані квіти: “Так, вони ж були на балконі, коли прилетіло. Та виживуть. А як красиво стало з новими вікнами! Повернувся знайомий улюблений краєвид”, – говорить Анна.
І дихати завжди було чим, поруч ріка. Добре тут було ростити дітей! Поруч із будинками, куди повернулися родини, – відновлений дитячий майданчик.
– Наші діточки розбіглися. Родина сина із трьома онуками за кордоном та, дякувати Богу, в безпеці. Бо ж, малявки. Ми спочатку сумували з чоловіком. Та що робити? Тут бомблять, діти не сплять, і спокою за них нема. Безпечного місця в Україні зараз не знайти. Ми ж наче за цей час звикли. Та я говорю: люди привикають до всього, але це погана звичка, – розмірковує Анна.
Та відразу, до діла. Як закінчать ремонтні роботи в оселі, відразу беруться залагодити діри в панелях будинку. “Шви треба заробити. Чекаємо на висотників. Сусід під нами замовив роботи з утеплення, і разом з ними загерметизуємо“, – тож, мають добру звичку дружніх стосунків із сусідами, відповідального ставлення до життя.
Проводжаючи співробітників Карітас, тиснуть руки, дякують за допомогу. “Без вас би не впорались із бідою”.
За рідні стіни тримаються навіть коти
У сусідньому будинку заплановані серйозні будівні роботи. Половина першого під’їзду розібрана, мають відбудовувати квартири наново. Це вже міська програма допомоги запоріжцям.
А у сусідньому під’їзді ми відвідали родину Жанни. Двоє дітей спали, а до нас вийшов огрядний котик.
“В однокімнатній ми всі тут. Заїхали тимчасово двадцять років тому, виявилося – назавжди”, – розповідає господиня Жанна..
У ніч 22 березня вона ставила на провітрювання кухонне вікно, і коли «прилетіло» у ліве крило будинку, ледь встигла відійти від нього. Дивом не травмована уламками. Бо “вікно стало все покручене”, – розповідає вона.
У тому, в чому були, й вибігли з будинку… Деякий час, поки не отримали гроші від Карітас, жили у бабусі.
“Чоловік більше ніж два дні разом із ДСНС-никами кота шукав. А він заліз на верхні полиці та не озивався звідти!”.
“Не хотів йти із свого дому, мабуть”, – шуткуємо.
Нині ж замінені вікно, балконний блок. Повернувся затишок. Всі вдома.
Роблю фото, кличу кота. Жанна посміхається.
“За допомогу вдячні, за можливість жити вдома – вдячні. Не знаємо, як би й пережили оце самі… Та головне, щоб нічого подібного більше не було. Тільки за це тривога”, – прощаючись, говорить Жанна.
Проводжає нас, дякує.
Ще б потиснути руку підтримки, яку надає нам світ.
Інеса АТАМАНЧУК, фото автора та Миколи БАРИШЕВА
“Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів”