Дівчина, імені якої не назвемо, розповіла моїй колезі про свій досвід. До Швеції вона потрапила із родиною два роки тому, ще до війни.
Потрапила із свого сьомого українського класу до п’ятого шведського, в якому з різних адаптаційних причин навчалися діти різного віку.
З подивом дізналася, що перші п’ять класів учні шведської школи не отримують жодних оцінок, тому не мають відчуття, що навчання то серйозна справа, та мають стрес, коли їхні знання починають оцінювати. Наш український досвід вберіг дівчину від такого стресу.
Та опинившись одною-однісінькою на всю школу, де ніхто не знав української та російської мови, відчувала себе дуже одинокою. Рятувала музика. Маючи навушники як постійний свій аксесуар, слухала музику – рок, металік, за мелодикою обирала 1970-2000 роки, з сучасного любить італійську группу Maneskin, яка перемогла у 2021-му на Євробаченні…
Про музику як важливий аспект свого життя, каже: “Я навіть пишу шкільні роботи під музику. Тому що без музики нічого робити не можу…”
Любить фентезі, тож писала файфіки про своє життя, маленькі історії про особисте, у стилі Гаррі Поттера. “П’ять робіт написала, зробила файтіфікум, та перестала.
Я довго була одна. Мені було скучно та одиноко”.
Хоча зізнається, що тут, із із шведськими вчителями, легші стосунки, ніж були вдома: “Вчителя з нами на ти. Нема такого: Лариса Олександрівна. Наталя Василівна… Тут, до речі, нема звернення на ви, взагалі.
І вчителя поводяться як друзі. У нашій школі, на жаль, я жодному вчителю не могла довіритись, навіть шкільному психологу, тому що не мали довіри. Тут є соціальні педагоги. Із ними можна як із друзями розмовляти. Під час перерви чи не кожного питають, як справи. Може кулачок подать, щоб привітатися, або «дай п’ять», може про футбол поговорити…”
Нині дівчина навчається у восьмому класі, хоча дома була б у дев’ятому.
За чим сумує, згадуючи українську школу?
Любила публічні виступи: “Щоправда, мене дуже рідко запрошували. Та як тільки до класу заходила вчителька, і заносила листочки зі словами, я кричала: «Можна мені?!»
Ніхто не хотів виступати, я хотіла. Та у класі були інші дівчата, за якими всі повторювали. Як-от, усі дівчата пофарбували у чорний колір волосся… Вони не вожаки, вони самі по собі, але люди вважають, що ці люди круті.
Хлопці такого не робили. І мені було легше з хлопцями”.
На питання, що б хотілося змінити у шведській школі: мовляв, якби ти була директором, що б зробила? – відповіла, що хотіла б, щоб на уроках музики була можливість грати не лише на клавішних інструментах, а й на гітарі, на барабанах, на басі. Все це є, і вона не розуміє обмежень.
“Музика – один урок на тиждень. І було б цікаво, щоб на уроках навчали грі на гітарі…”
І ще – тут немає уроків літератури: “Ось у нас є українська література та зарубіжна література. І я цей предмет дуже любила, особливо українську, бое мені подобалась вчителька. Тут немає літератури, є предмет, до якого входить економіка, історія, релігія, ще щось, а літератури як такої немає….”
Ще по-дитячому невдоволена, що за фізкультуру та за малювання ставлять оцінки. А, може, й по-серйозному?
Ось: “Вважаю, що у кожного різні можливості – у малюванні, у спорті. Різні параметри. У музиці, математиці – із оцінюванням я згодна. Але там, де у людей різні здібності… Я не можу, наприклад, утриматися на канаті, плавати не вмію, і у мене погано виходить вчитися плавати. А якщо не навчишся, буде незалік з фізкультури за весь рік. І мені дуже не подобається ультиматум…
Малювати не вмяю, і сумую, що цей предмет оцінюють.
Бо краса – це абстрактне поняття. Тому що для кожної людини вона своя”.
Приємні відчуття, і у Швеції, і вдома, в Україні [та чи повернеться додому, ось у чому сум] – друзі.
Наразі у школі шестеро українців, яких щоп’ятниці збирають на урок української мови.
“Я, два хлопця у восьмому класі, двоє у сьомих класах – Соломія і Юра, і один хлопчик у шостому класі. І ми всі товаришуємо, не важливо, з якого хто класу. У нас є вчителька, на жаль, найгірша, яку я мала у житті. Це сумно, бо я любила українську мову…
Зараз безумно весело у нас, постійно сміємось. Компанія! Звичайно, ми не всі друзі близькі, але ми … свої. Тому що шведи. на жаль, навіть гумору нашого не розуміють, нам важко його пояснити”.
Що ж, кожен висновки зробить сам.
Що ми маємо, що втрачаємо, що треба намагатись вберегти.
Записала Інеса АТАМАНЧУК, фото з відкритих Інтернет-джерел