У далекому 1884 році дід Василь Нагірний з Олександрівська розповідав Якову Новицькому: “На Хортиці багато кладів, тільки всі вони закляті. Від того заклята й уся земля на острові”. Меноніти ж, які тоді жили на Хортиці, сприймали її геть по-іншому. Проте й вони одного разу опинилися в полоні “темних забобонів”…
Щасливі Гільдебранди
Якоб Хьоппнер був впливовим «депутатом», одним з керівників переселення менонітів з Прусії в Україну в 1789 р. Його друг Петер Гільдебранд, який тільки нещодавно перейшов з лютеран у меноніти, був бідним сиротою з села Ладекоп біля Данцига, але людиною здібною. Дружба чоловіків виявилася міцною, тому, як тільки красуня-донька Хьоппнера Хелена досягла 17 років, вона вийшла заміж за Петера. Той був старший за неї більше ніж удвічі. Загалом в них народилося дев’ять дітей. І жили вони тоді в селі Острів Хортиця.
Навесні 1819 року сюди завітав англійський пастор-квакер Вільям Аллен, який залишив цікаві подробиці з життя родини Гільдебрандів: “Побожний пастор зустрів нас з невеликою групою; нас вразив їхній лагідний та простий вигляд. Коли ми наблизилися до входу в будинок, то побачили стежку, вкриту бузковими квітами, кімнати теж були ними прикрашені; у всьому відчувалися ознаки чистоти й комфорту. Хазяйка будинку, імовірно, дуже здібна жінка, вчила своїх дітей арифметиці та іншим наукам. Подружжя має п’ять або шість дітей, деякі з них майже дорослі; ми були раді зустріти цю істинно християнську родину, з якою мали релігійну бесіду”.
Таємниче зникнення
Ніхто тоді й подумати не міг, як трагічно й загадково закінчиться життя Хелени Гільдебранд через 14 років. В ніч з 18 на 19 червня 1833 року, абсолютно несподівано, Хелена вислизнула зі свого дому й зникла. Вранці на піщаному березі ріки побачили її сліди, що вели на південь. Вони кінчалися біля Великого Каменю [Grosse Stein], що висувався у Дніпро, мов мис. ( Українська назва тої скелі – Думна). Отже, Хелена, знаходячись, імовірно, в сомнамбулічному стані [лунатизм], піднялася на скелю, послизнулася, впала у водяний вир і загинула.
Так фатальна Думна скеля виглядала у 1904 році
По обіді двоюрідний брат Хелени, Якоб Хьоппнер-молодший, рибалив біля гирла річки Середня Хортиця – поряд із сучасним Солов’їним гаєм. Зустрічні українські рибалки сказали йому, що в урочищі Bütendick, на узбережжі плавневої частини острова з боку Нового Дніпра, бачили якогось втопленого єврея.
Якоб не звернув на їх слова жодної уваги, а згадав тільки тоді, коли повернувся додому й дізнався, що Хелена щезла. Негайно на місце вирушила пошукова партія, і на мілині знайшла тіло нещасної. На ній була біла сорочка та чорний нічний ковпак. Саме через нього рибалки здалеку прийняли жінку за єврея…
Фантоми на вулицях
Незабаром по селу поповзли зловісні чутки про неймовірні речі, схожі на сюжети гоголівських творів. Спочатку сусідка Гільдебрандів, пані Дік, згадала, як страшно вив уночі їхній собака. Підвівшись, вона виглянула з вікна й побачила три вдягнених у біле фігури, які пройшли повз будинок. Охоплена жахом жінка вмить загасила лампу, стрибнула у ліжко до сплячого чоловіка й сховалася під ковдру…
Інший сусіда, Петер Вінс, розповідав таке. Повернувшись з риболовлі на заході сонця, він залишив човен та улов на пляжі, бо дружина покликала їсти. Після вечері вони удвох пішли за човном та сомом і раптом побачили на Дніпрі інший човен з двома людьми. Хоча жоден з них не веслував, човен стрімко наближався до берега проти течії, не залишаючи сліду за собою…
Вінс здивовано спостерігав, як незнайомці виходять на берег, йдуть по вулиці, «просочуються», як привиди, через паркан і прямують у сад Гільдебрандів. “Певно, хочуть вибрати шовковицю”, – подумав Петер, але замість прогнати «крадіїв», затурбувався про їхній човен.
“Витягніть човен на берег, а то віднесе!” – закричав дивак спершу на платдойч [розмовна мова менонітів], а потім українською. Не дочекавшись реакції, Петер сам кинувся до човна, але той розтанув.
Тим часом, покоївка-українка нібито теж бачила двох «привидів» у будинку сина Петера та Хелени – Якоба. Сам він якраз повертався на коні зі степу дорогою між сучасною школою № 43 та балкою Ганівка – повз кладовище. Раптом кінь став, як укопаний. Підвівши очі, чоловік побачив дві вдягнені в біле фігури. “Це, певно, пан та пані Нойфельд, двійко алкоголіків. Знов прийшли на кладовище розважатись”, – подумав Якоб, але привітався. Не відповівши ні слова, фігури зникли. А Якоб, прийшовши додому, почув погані вісті…
Далекий відгомін
Через кілька днів Хелену поховали. Про її смерть особливо не бажали розповсюджуватися, або вважаючи ганебним для християнки самогубством, або підозрюючи якусь темну таємницю.
Впевненості декому додавала дивна поведінка удівця. Дуже скоро після смерті Хелени, 80-річний [!] Петер Гільдебранд знов побрався з набагато молодшою за себе вдовою Аганетою Фрізен. Їй було 53 й вона вже виховувала трьох неповнолітніх хлопчиків. Цікаво, що старша дочка Аганети Катарина була дружиною Петерового сина. Таким чином, вийшовши за Петера, Аганета стала одночасно й матір’ю, і свекрухою своєї дочки, а Петер – і батьком, і тестем свого сина! І, до речі, такі чудернацькі родинні кульбіти не були чимось таким аж незвичним серед менонітів.
Щодо привидів – нічого подібного більше ніколи не повторювалося. Для менонітів – людей дуже прагматичних і водночас ревних християн – віра у примар та іншу нечисть зовсім не характерна. Тому мешканці решти сіл Хортицької колонії ще довго глузували з острів’ян. А випадок 1833 року пояснювали аж занадто тісними контактами з українцями сусідньої Вознесенівки, які вірили в нечисту силу як тоді, так і пізніше…
Сьогодні на залишках Думної скелі розташований санаторій “Дніпроспецсталь”. Фото Олега Власова
Ось що розповідала жителька острова Хортиця К. Алєксандрова: “Окна моей комнаты выходили к скале и по ночам часто слышен был жалобный женский плач, такой заунывный и тягучий. Однажды я решила подсмотреть: в лунную осеннюю ночь я вышла из дому. Над моей головой пролетела черная птица и диким криком напугала меня. Эту скалу старожилы считают плохим, нечистым местом со времен запорожцев. Говорили, что до сих пор там каждую ночь бродит прозрачный женский силуэт…”.
Розповідь була записана у січні 1934 року, а «старожили» могли почути це від менонітів, останні з яких покинули острів у 1919-му. Сьогодні ж про примару на скелі Думній вже забули.
Олег Власов