Алла зі своєю онукою Поліною – студенткою одного із запорізьких вишів, змогли вибратися з Енергодара, який був окупований рашистами в перші ж дні повномасштабної війни, лише у вересні минулого року. Відтоді живуть у Запоріжжі, у студентському гуртожитку. Але в місті енергетиків залишилися їхні близькі, яким так і не вдалося виїхати. Саме тому Алла попросила не називати її прізвище і навіть виш онуки. Але вона погодилася розповісти “МИГу” про те, як виживала в окупації, що давало сили витримати колосальний пресинг ненависних “асвабадителей”, і чому Енергодар – це Україна.
Алла прожила в Енергодарі понад сорок років. Свого часу саме вона організувала й очолила редакцію радіо на Запорізькій атомній електростанції, а потім стала редактором місцевої багатотиражної газети “Енергія”. У 2008 році вийшла на пенсію і присвятила себе вихованню онуки. Але зв’язку з “атомкою” не втрачала. Практично всі жителі Енергодара так чи інакше пов’язані із ЗАЕС. Не дарма ж його називають містом атомників. Навіть після виходу на пенсію в Алли на ЗАЕС залишилося багато хороших знайомих, а в останні роки там же працювали її син із невісткою.
– Російські війська підійшли впритул до Енергодара в перші ж дні повномасштабного вторгнення, – розповідає Алла. – Поблизу не було великих українських військових частин, лише на в’їзді в місто – блокпост тероборони. Також наш мер Дмитро Орлов зі своїм заступником Іваном Самойдюком організували групи з активістів. Коли до міста наблизилася танкова колона рф, вони разом із містянами вийшли до блокпосту, щоб не пропустити ворожу техніку. Це були тисячі простих беззбройних людей, з прапорами України в руках проти автоматів і танків окупантів. Кілька днів їм вдавалося утримувати наступ ворога. Я думаю, ще й тому, що росіяни не очікували такого неприйняття і опору. Оскільки була поширена думка, ніби Енергодар – це місто переважно з проросійськими настроями. Але рашисти прорахувалися. А коли зрозуміли це, то відкинули навіть видимість дипломатії і показали своє справжнє звіряче нутро. І все ж таки ми до останнього сподівалися, що хоча б із почуття самозбереження вони не стрілятимуть по найбільшому ядерному об’єкту Європи. Адже наслідки могли бути жахливими, набагато серйознішими, ніж під час чорнобильської катастрофи. Однак їх ніщо не зупинило. У ніч на 4 березня ми почули звуки потужних вибухів, автоматні черги і зрозуміли, що росіяни зайшли в місто…
За словами Алли, це була страшна ніч. Ніхто не спав. По телевізору та системі екстреного оповіщення безперервно лунав сигнал тривоги. І було зрозуміло, що це не навчальна тривога, які досить часто й раніше бували в місті атомників. Уже близько першої години ночі повідомили, що російські війська атакували АЕС, є загиблі та поранені серед захисників станції. Також сказали, що було кілька влучань снарядів в один із ректорів і в будівлю навчально-тренувального центру, почалася сильна пожежа. А вже на ранок стало відомо, що і атомна станція, і саме місто Енергодар захоплені російськими військами.
Алла прожила в окупації півроку – у постійному стресі, страху за життя близьких і зростаючій ненависті до окупантів.
– Вони були скрізь, ходили вулицями міста, як господарі, з автоматами напоготові. На це було огидно дивитися, – згадує Алла. – А який цинізм! Коли з магазинів майже зникли продукти, окупанти зрідка стали роздавати гуманітарку. При цьому гуманітарні вантажі вони відбирали в наших же волонтерів – про це було всім відомо. Частину привласнювали, а залишки вже від свого імені роздавали зголоднілим людям…
Багатогодинні черги були повсюди і за всім – за продуктами, ліками, за готівкою [поки ще працювали два відділення одного з українських банків]. Якось раз за єдиною булкою хліба [більше однієї в руки не давали] довелося стояти близько чотирьох годин. І чим довше тривала окупація, тим нестерпнішим ставало, оскільки окупанти вводили все нові обмеження і заборони, а також практикували тотальний контроль за людьми. Зупиняли на вулиці, перевіряли телефони, обшукували, і за найменшого натяку на проукраїнську позицію, могли відправити “на підвал”. Але енергодарців вони так і не зломили. Городяни навіть в окупації давали зрозуміти, що Енергодар – це Україна! Ось лише кілька фактів, які запам’яталися Аллі:
– Недалеко від мого будинку була школа. А поруч – прекрасна кленова алея. Якось раз на дереві я помітила прив’язану жовто-блакитну стрічку. Це була така неочікувана радість! Я щодня ходила до цього дерева, щоб перевірити, чи стрічка ще на місці. Але потім сусідка мені сказала, щоб я більше не ходила в цю алею, бо російські військові зайняли школу, а сусідні клени спиляли…
…А ось дивовижний випадок. У травні, у День вишиванки, на набережній майже на всіх деревах з’явилися вишиті українські рушники ручної роботи. І цілих три дні окупанти їх не чіпали. Не знаю, чому. Можливо, провокували нас. Але люди все одно ходили на набережну, щоб помилуватися такою красою. На четвертий день рушники зникли…
…Якось я почула, як з вулиці лунають українські пісні, зокрема “Ой, у лузі червона калина”. І так голосно! Вийшла подивитися. І побачила, як хлопчаки-підлітки на сусідньому полі ганяють у футбол. А поруч вони поклали увімкнений на повну гучність аудіоплеєр із записом українських пісень…
…Енергодарці завжди галасливо і весело відзначали День незалежності України. А торік цього дня в окупованому місті було особливо тихо й сумно. Аж раптом із відчиненого вікна звичайної багатоповерхівки пролунав спів. Я глянула на вікно і побачила трьох жіночок, які дуже гарно і чисто виводили на три голоси гімн України. Це було найкращим подарунком до Дня незалежності…
До кінця серпня перебування в окупованому Енергодарі стало майже нестерпним. Гривню повністю заборонили, закрилося останнє відділення українського банку. Почастішали провокації на атомній – періодично росіяни підривали частину боєприпасів на майданчику ЗАЕС, обстрілювали станцію та місто.
Крім того, Поліні пора було повертатися до навчання. І Алла з онукою вирішили спробувати виїхати з Енергодара до Запоріжжя:
– Ми змогли виїхати 16 вересня. Я, Поліна та наша собачка Кнопка породи чихуахуа. За проїзд довелося віддати десять тисяч гривень. Але нас обіцяли довезти до Запоріжжя протягом доби. А багато хто проводив у дорозі, яка до війни займала півтори години, декілька днів. Перед поїздкою ми почистили наші смартфони – знали, що перевірятимуть. Проте нам пощастило – у нас обшукали лише речі у сумках. Також боялася за свою Кнопку. Одна моя знайома трохи раніше теж виїжджала із собачкою. Так рашист на блокпосту навів на неї автомат і сказав: якщо твоя псина хоч пікне, я її одразу пристрелю. Бідний песик не зронив ні звуку, але так злякався, що обмочився. А моя Кнопка норовлива, може й загавкати на незнайомця. Але й тут пощастило. Два головні блокпости ми минули спокійно. Лише при виїзді з Василівки сталася затримка. Один бородатий пасажир на фотографії у паспорті був без бороди, і його відвели до «тарілки» (колишній пост ДАІ) розбиратися. На щастя, за 15 хвилин він повернувся. Коли ми вже від’їхали, хтось із знайомих цього бороданя зауважив: добре, що вони ще кепку з нього не зняли, бо побачили б там такий гарний оселедець! Ця фраза якось одразу розрядила обстановку, всі засміялися і зітхнули з полегшенням.
Неможливо описати почуття, коли нарешті ми під’їхали до блокпосту, над яким майорів український прапор. Двері відчинилися, і статний усміхнений хлопець у камуфляжі сказав чистою українською мовою: «Вас вітає Україна». Уся маршрутка вибухнула криком «Ура!». А пасажири – російськомовні, до речі, як і більшість енергодарців – несподівано для себе навперебій заговорили українською…
Зараз у Алли та Поліни все відносно добре. Відносно, тому що в Запоріжжі теж не зовсім безпечно. Доводиться жити в маленькій кімнаті в місті, яке знаходиться поруч із фронтом і постійно піддається ракетним обстрілам. Проте, за словами Алли, це вже не так важливо. Нині вона має лише одну мрію – щоб якнайшвидше звільнили від рашистської нечисті її рідний Енергодар, а потім і всю Україну.
Світлана ШКАРУПА,
фото авторки, з архіву Алли та з відкритих джерел
Матеріал підготовлено в рамках проєкту “Слово правди – наша зброя”
