…Щойно шанувальники української фортепіанної класики налаштували долоні, аби оплесками привітати на сцені камерної зали Запорізької обласної філармонії нашу землячку, нині відому в Європі піаністку й музикознавицю Віоліну Петриченко, як оголосили повітряну тривогу. Довелося спуститися в укриття.
На щастя, тривога тривала недовго, і за півгодини слухачі повернулися до зали й мали величезне задоволення від концерту «Мрії», на якому лунали твори Миколи Лисенка, Якова Степового, Левка Ревуцького та Валентина Сильвестрова.
Загалом у репертуарі Віоліни Петриченко – не лише українська музика. Серед улюблених композиторів – Бетховен, Шопен, Шуман, Шуберт, Брамс. Рахманінов і Скрябін зараз на паузі – не лише у виконанні, а навіть у слуханні. Пані Віоліні важко насолоджуватися російською музикою через асоціації з країною-агресором. На її думку, багатьох композиторів, особливо Рахманінова, неможливо поєднувати з цим жахливим режимом, але… російські інтонації у їхніх творах не викликають добрих почуттів…
“Твори українських композиторів завжди були в моїх програмах, але складали невелику їх частину. За рік до вторгнення я активно грала 5 симфонію Бетховена в обробці Ліста, «Прелюдію, фугу і варіації» Франка, твори Рахманінова і Віктора Косенка… Коли почалося вторгнення, у мене не було сумніву, що треба грати лише українське”, – сказала пані Віоліна глядачам.
Піаністка не тільки блискуче виконувала не надто відомі, та могутні за енергетикою п’єси, прелюди, фантазії, а й розповідала про нелегку долю й творчі випробування титанів української класики.
Після концерту кореспондентка «МИГа» поспілкувалася з Віоліною Петриченко про її власний шлях до виконавчої майстерності та популяризації української музики за кордоном.
Що буває, коли телевізор під забороною
Однак перше питання було, звісно, про те, чому концерт відбувся саме тут і саме зараз.
“Я давно хотіла приїхати до батьків. Останній раз була у Запоріжжі чотири роки тому, тоді був ювілей тата. А потім почався ковід, потім широкомасштабна війна… Батьки взагалі не хотіли чути, щоб я сюди їхала. Я ж сподівалася, що вони до мене переберуться. Мама приїздила, побула два місяці і повернулася до Запоріжжя. А тато і не приїздив. Він у мене патріот і вважає, що не можна залишати країну в такому стані.
Нинішній концерт присвячено мамі, у якої в цей день був день народження. Були присутні і мої вчителі, перед якими я начебто знову складала іспит…”
Пані Віоліна – з сім’ї музикантів, викладачів Запорізького музичного училища імені Платона Майбороди. Мама Вікторія Терещенко – теоретик музики, тато Анатолій Петриченко – баяніст, керівник оркестру народних інструментів. Музика завжди була поруч, тож за фортепіано дівчина вперше сіла у шість років, а потім пішла до дитячої музичної школи. Коли їй було 12, вона стала лавреаткою міжнародного конкурсу імені Сергія Прокоф’єва. І виявляла цікавість до теоріїї музики.
“Я дуже любила читати. Телевізор вдома був заборонений, а мама викладала музичну літературу, тож я перечитала дуже багато книжок про композиторів, їхні твори. Мама їздила на конференції, і для однієї з них я теж щось написала і навіть приз якийсь виграла”, – посміхається Віоліна.
Тоді юнка вважала свої вправи не більше, ніж захопленням: “Після закінчення музичної школи, як усі підлітки, сказала, що музика – це не модно, «корочка» є, і добре, а професійно займатися музикою ніколи не буду. Проте минуло кілька місяців, і я відчула, що мені її не вистачає…”
Віоліна вступила до Запорізького музичного училища на теоретичний факультет. За рік зрозуміла, що хоче більше грати – і вступила ще й на фортепіанний факультет. Навчатися паралельно за двома спеціальностями – можна лише уявити, скільки сил треба було докласти. Натхнення додавала викладачка з класу фортепіано Ада Арутюновна Казарян, до якої піаністка досі відчуває величезну вдячність.
Далі була Київська консерваторія імені Чайковського. Але перші два роки навчання Віоліну дещо розчарували: “Після майже материнського ставлення Ади Арутюновни (це геніальна вчителька, вона увесь час жила і живе музикою) було складно… З одного боку, консерваторія – це інший рівень… А з іншого – там від тебе чекають, що ти усе вмієш і зробиш самостійно… Я не була впевнена, чи потрібно там далі навчатися… Довідалася, що у Франції та Німеччині у молодих музикантів досить великі перспективи, і вирішила спробувати”.
Країна, приязна до молодих музикантів
Вибір молода піаністка зупинила на Німеччині (там гарна підтримка музикантів, система навчання, можна було сподіватися виграти стипендію). Тож склала план її завоювання).
Мови Віоліна тоді добре не знала, але пішла на курси і багато вправлялася за інструментом. Вже пізніше дівчина дізналася, що можна було подавати заяви хоч у десять «Hochschule» (вища школа) і чекати, де пройдеш. “Я ж подалася лише до університету музики “Франц Ліст” у місті Ваймер. І так, виграла стипендію. Для батьків це був… деякий шок, я до останнього їм нічого не казала. Щоправда, стипендію надають лише на один семестр, а потім довелося її подовжувати”, – згадує Віоліна.
За два з половиною роки Віоліна Петриченко переїхала до Кьольна, де у вищій школі музики і танцю отримала диплом і магістерський ступінь з фортепіано в професора Якоба Льойшнера. Згодом в Ессені в Університеті мистецтв Фолькванг здобула ще один магістерський диплом з камерної музики. Але жити залишилася у Кьольні: “Це дуже зручне місто і для життя, і для музикантів, по менталітету дуже відкрите”.
Спочатку піаністка багато викладала у музичній школі, що давало гроші і впевненість у майбутньому. Та поступово Віоліну захопила концертна діяльність.
Ризики й сюрпризи знайомства з «незнайомцями»
Це тільки на словах легко. Бо треба і програму підготувати, і мейли написати, і телефонні дзвінки зробити. “Добре, коли є агент, але він має розбиратися в тому, чим ти займаєшся. Мені поки що не пощастило знайти такого). Тож усе роблю сама. Важко, але знаєш, що розраховуєш лише на себе”.
Ще під час навчання Віоліна Петриченко помітила, що у Німеччині ніхто не знає української музики. Це було сумно, і їй спало на думку потихеньку знайомити європейську публіку з українськими композиторами і їхніми творами.
“Я виграла концертну стипендію, яка надавала можливість самій вибирати програму. Мені хотілося зіграти щось українське. Але в Європі немає ні нот українських митців, ані нормальних записів. Нічого немає.
Почала спочатку грати Віктора Косенка, його творчість дуже припала мені до душі. А потім зробила програму «Скрябін-Косенко». Скрябін російський композитор, але вони в чомусь схожі. Обидва писали мазурки, поеми, сонати. Я записала перший диск і виступала з такою ж концертною програмою. Німецькій публіці сподобалися твори Косенка…”
Через деякий час піаністка вирішила зробити альбом, присвячений тільки українській музиці в усій її різноманітності. В альбом «Українські настрої», окрім творів Косенка, увійшли мініатюри Левка Ревуцького, Миколи Колесси, Ігоря та Юрія Шамо. Це був великий ризик. І справді. У преси альбом користувався увагою, але на презентаційні концерти людей приходило дуже мало.
“Я почала знову комбінувати, намагаючись у програмі додавати до творів європейських композиторів усе більше української музики. Шукала і по крихтах знаходила відомості про інших наших творців. У цих пошуках відкрила для себе багато нового. Насамперед – творчість Василя Барвінського, про якого я чула, але зовсім не знала його долі”.
Василя Барвінського (1888-1963) як «іноземного агента» 1948 року було на 10 років заслано до мордовських таборів просто за те, що він був щирим українцем, створив першу українську сюїту, українську симфонію, українську увертюру. Перед засланням з композитора познущалися, примусивши підписати документ, що він дає «згоду» на те, аби його рукописи знищили… І їх спалили. Коли
Барвінський повернувся із заслання, навіть чернеток його творів не лишилося, він намагався хоч щось відновити по пам’яті… Композитора реабілітували посмертно. А його ноти ентузіасти в уже незалежній Україні шукали по всьому світу, в архівах і в музикантів, які виїхали за кордон ще до другої світової війни. Концерт для фортепіано з оркестром віднайшли аж в Аргентині…
Віоліна Петриченко грала цей концерт у Львові, Лондоні, Палєрмо. “Італійське місто мені особливо запам’яталося, бо в тамтешньому оркестрі був тільки струнний склад. І обробку для струнних зробив мій батько. А до 130-річчя з дня народження композитора я записала диск
“Мовчазний голос Василя Барвінського”.
“Після вторгнення не було сумнівів: треба грати лише українську музику”
Проте останнього року пані Віоліна, чиє ім’я як популяризаторки нашої класики та прекрасної виконавиці вже широко відоме, дала в Європі 78 концертів винятково української музики.
“Так, зараз ситуація змінилася, – пояснює Віоліна Петриченко. – Усі колеги кажуть, що після ковіду у них порожні зали. У мене, навпаки, завжди аншлаг. Тішить, що є така цікавість. З іншого боку, розумієш, чому… Це, звичайно, жест підтримки України. Але це й інтерес до нашої культури, нашої історії. Сподіваюся, що він залишиться і після нашої перемоги”.
Цього року піаністка записала черговий диск «Мрії – українська надія», до якого увійшли твори Миколи Лисенка, Левка Ревуцького, Якова Степового, Алоїза Єдлічки.
“Степовий займає на цьому диску центральну позицію, бо його записів взагалі нема. Ноти теж, до речі, знайшла випадково. Мені дуже пощастило, коли я відшукала сайт «Раритети класичної музики», і там якась добра людина виклала ноти у pdf- файлах. Я заплатила 12 євро, і у мене з’явилося усе! Музика ж просто потужна, особливо прелюд «Присвята Шевченку».
А Єдлічка – композитор чеського походження, який усе життя прожив у Полтаві. Його творчість – унікальне явище, про яке дуже мало хто знає. Він збирав український фольклор. Я дивом знайшла його ноти – фантазія на три українські народні пісні. Цей твір просто хіт. Зазвичай українська музика меланхолійна, з елементом суму, а Єдлічка зробив, як каже молодь, дуже прикольну обробку”.
Навіщо потрібні «архаїчні» диски?
Під час нашої розмови мене не полишала думка: запис дисків – справа важка, витратна і, здається, вже не дуже актуальна. Усе поглинає Інтернет з соцмережами. Власне, у пані Віоліни прекрасний сайт, а сама вона дуже активна у Фейсбуці. Тож навіщо диски, які вона записувала переважно власним коштом (лише на «Мрії – українська надія» отримала грант)?
“Почасти ви праві: коли 2014 року я робила перший диск, це був популярний формат, який зараз, скажімо так, вмирає. Старші люди диски не слухають, для них це й досі замодно, а для молоді це вже архаїка, – міркує Віоліна Петриченко. – Проте щоб музика з’явилася в соцмережі, треба спочатку зробити якісний запис.
Дуже важливо мати гарний продукт. Це просто потреба, яку не зовсім розуміють багато наших виконавців. Бо в Європі лише деякі твори є у гарному записі, наприклад, Миколи Лисенка… І коли наші північні «сусіди» починають розповідати, що немає української культури, а перше, що вони роблять, це ламають сайт з українськими нотами… треба якось цьому протистояти. Робити записи, щоб українська культура в прямому сенсі голосно могла сказати: “Я є, я красива і маю право на життя”.
До того ж, на дисках, які в Європі таки купляють, є ще інформація про композиторів німецькою, англійською, українською. Це також популяризація. А для наших переселенців – доторк до Батьківщини”.
Тому пані Віоліна не зупиняється і має ідею зробити ще один диск української музики разом зі скрипалькою і сподівається знайти на це грантові кошти, бо підтримка нашої культури зараз велика.
Не “Щедриком” єдиним)
Ще один доказ цього – Віоліна Петриченко у вересні організує в Кьольні фестиваль «Слід звуків України», на частину якого теж виграла грант. На чотириденному фестивалі звучатиме інструментальна, вокальна, фортепіанна музика у виконанні українських музикантів. Це буде дебют піаністки й педагога ще й у якості арт-менеджерки. “Роботи дуже багато, але мені це дуже цікаво. Там не тільки програму треба зробити і зіграти, а й створити сайт, запустити рекламу… Подивимося, як це буде”, – посміхається пані Віоліна.
А ще вона готує новий різдвяний проєкт. Бо хоча «Щедрик» Леонтовича і всесвітньо відомий, складається враження, що нічого різдвяного у нас більше немає. Віоліна Петриченко хоче довести, що це не так. “Я знайшла колядки в обробці Барвінського, вони дуже цікаві, але не дуже концертні. Сподіваюся знайти інші маловідомі, або й зовсім невідомі твори. Мені здається, це було б цікаво”.
І, звичайно, Віоліна Петриченко багато виступає на європейських майданчиках. На концерти багато приходить переселенців, це для них якийсь зв’язок з Україною. І хоча відчувають підтримку – сумують, звичайно. Коли ж чують українську музику, це дає їм надію…
“Тож треба стукати й казати, що концерти, фестивалі, диски української музики – це потрібно. Не можна зупинятися. Поки з боку європейців є інтерес, треба хоча б так допомагати Україні”, – впевнена Віоліна Петриченко.
Дякуємо! І хай щастить!
ДОВІДКОВО
17 квітня альбом Віоліни Петриченко «MRII – УКРАЇНСЬКА НАДІЯ» (романтична фортепіанна музика ХІХ-ХХ століть, 17 п’єс, більшість із яких записані вперше) визнано альбомом тижня на Rbb (Rundfunk Berlin-Brandenburg є спільним державним мовником земель Берлін і Бранденбург).
Ганна ЧУПРИНА, фото з сайту Віоліни Петриченко та її сторінки у Фейсбуці
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
