“Ми повинні змінитися”

Хочу вдихнути повітря Запоріжжя.

«Солодкий дим Вітчизни»? 

Ех, я-то знаю, що він зовсім не «солодкий». 

Особливо у порівнянні зі сосновими пахощами вільнюського передмістя.

Ялинка в оренду

Ми вважаємо Запоріжжя зеленим, та насправді… Років 15-20 тому я брала інтерв’ю у головного архітектора Олександрівського району. Йшлося про те, що наше місто поступово втрачає зелене вбрання. Чиновниця поклялася: ні за що не дозволить забудовувати зелені зони у найстарішому районі Запоріжжя. А невдовзі «виросли» ресторани у сквері біля Малого ринку та на перехресті проспекту Соборного з вулицею Фортечною. Зелені насадження, які рятують легені запоріжців від промислового пилу, пішли під сокиру.

Натомість у Вільнюсі в пріоритеті дерева, а не ресторани. Соснові ліси [саме ліси, а не сквери чи парки] щільно оточують місто, а подекуди ростуть просто посеред житлових районів. “Місто в лісі і ліс у місті”, – написала я колись про Вільнюс. Щоразу переконуюся, що це щира правда.

Узимку уздовж багатьох вулиць над бордюрами встановили бортики висотою сантиметрів тридцять. Від снігу й ожеледиці проїжджу частину посипають хімічними речовинами, бризки з-під коліс летять на всі боки – тож, ці бортики мають уберегти коріння дерев від отрути.

Більше того, у Вільнюсі входить у моду… оренда живих ялинок. Містяни замовляють деревця у великих вазонах, а після свят повертають назад. До наступного Різдва. Оренда ялинок обходиться від п’яти євро і більше. Доставка у вказане місце і встановлення – дев’ять євро. Вивезення – ще п’ять євро. Звісно на перевезеннях можна зекономити, якщо зробити це самостійно.

На подвір’ї вільнюського Будинку вчителя понад 30 років поспіль у січні відбувається театралізоване свято прощання з ялинками. Батьки з дітьми приносять туди вже не потрібні зелені красуні й урочисто з ними прощаються. Такий елемент екологічного виховання. Цієї зими зі святкового двору вивезли дві вантажівки ялинок. До речі, саме ялинок, а не сосонок. Литовці на зимові свята не прикрашають сосни.

У нас буде не гірше?

Від будинку, де я зараз мешкаю, до лісу… метрів десять. Навколо житлові квартали. Люди постійно ходять стежками через цей лісок. Але там напрочуд чисто. Лише один раз я побачила під кущем «склад» скляних пляшок. А пластикових не видно взагалі. Як мені сказала господарка будинку пані Броніслава, така чистота була не завжди. Сміття зникло після того, як біля магазинів встановили автомати для прийому пластикових пляшок. Біля нашого супермаркету Maxima – акуратна будка, відкрита з 8.00 до 20.00. Усередині тепло навіть у мороз. Порожню пляшку треба засунути в отвір, автомат її ковтає, а на табло з’являється ціна: десять центів. Десяток пляшок – уже євро. Зрештою, автомат видає чек, який можна «отоварити» у найближчому магазині.

Але приймають не всі пляшки. З-під «Карпатської джерельної», приміром, автомат виштовхнув назад: на пляшці не було позначки, що вона піддається «рециклінгу». Довелося тут же викинути її у великий кошик для некондиції.

Додам ще пару спостережень щодо екології. Знайома литовка поскаржилася: за її автівку на дизельному паливі невдовзі доведеться платити дуже високий податок. Чому? Бо дизельне пальне забруднює повітря більше, ніж бензин. Колись автівки з такими двигунами купували охоче, бо вони давали змогу економити. Та тепер дизельне пальне у Литві дорожче за бензин. Днями я поглянула на світлове табло найближчої бензозаправки: тут найкращий бензин А-95 – 1,499 євро за літр, дизельне пальне – 1,599.

Я вже писала, що у вільнюських автобусах і тролейбусах є монітори, де періодично показують соціальну рекламу. Найчастіше – кумедні анімаційні сюжети про правила поведінки в громадському транспорті. Та ще одна популярна тема – реновація. Зокрема, ролик про трьох поросят: один утепляв будинок соломою, інший – деревиною, а третій потратився на реновацію. І, звісно, саме його будинок виявився найнадійнішим і дозволив заощадити кошти на опаленні, коли вовк влаштував буревій.

Що таке «реновація»? Йдеться про утеплення і кардинальне зовнішнє оновлення старих будинків [у тому числі «хрущовок»]. Частину коштів надає держава, частину вкладають жильці. Так Вільнюс прощається з «радянським обличчям» і набуває рис сучасного європейського міста. А заодно зберігає дорогоцінне тепло, на яке доводиться витрачати так багато газу або електрики. Хоча й досі в ньому існує район, де знімали художній фільм про Чорнобильську аварію: бо він дуже схожий на українське місто Прип’ять. Цей район іноді демонструють іноземцям як туристичний об’єкт.

У розмові зі знайомою литовкою я зізналася, що заздрю тому, як у Вільнюсі турбуються про екологію. А вона відповіла: “Так було не завжди. Зачекай, от вступить України до Євросоюзу – і також, хоч-не-хоч, займеться екологією. У вас буде не гірше!”

Пані Тетяна із Сумщини

А тепер спробую виконати давню обіцянку. Ще у грудні хотіла познайомити читачів із Тетяною – постійною учасницею щотижневих понеділкових мітингів на підтримку України біля пам’ятника князю Гедеміну. Розповісти про українців у Литві мені порадили мої литовські друзі: “Це буде цікаво твоїм землякам”. Але виявилося, що нам із пані Тетяною не так просто зустрітися. Адже у неї дуже жвавий дворічний онук Андрійко, якого вона доглядає, поки його батьки працюють. Тому, хоча ми часто зустрічаємося на мітингах, спокійно поговорити змогли тільки по телефону.

Тетяна із Сумщини. “У 1986 році, закінчивши медичний вуз, із червоним дипломом, поїхала працювати в село Червоне”, – усміхається вона. Зараз колишня лікарка уже на пенсії.

Із тугою вона згадує домівку – будинок із садом у передмісті Сум. Її селу не так давно повернули історичну назву: Старе. Воно справді старовинне, бо засноване навіть раніше Сум. І хоча село не обстрілюють, повернутися туди Тетяна не може. По-перше, щодня гримлять вибухи у прикордонних населених пунктах Сумщини. А по-друге, як покинути дітей, котрим потрібна її допомога?

У 2021 році дочка і зять пані Тетяни мешкали в Москві, де в їхньої сім’ї багато родичів. Вона поїхала до них, аби доглядати новонародженого онука. Але у квітні 2022-го родині довелося тікати із країни-агресора.

Приїхавши до Вільнюса, Тетяна стала відвідувати по понеділках мітинги на підтримку України: “Відчуваю потребу”. Влітку приходила з онуком: “Він у мене маленький мітингар”. Але восени, взимку, та й на початку весни, коли часто доводилося стояти під дощем і снігом, малюка з собою вже не брала. Комунікабельна жінка завела на мітингах чимало знайомств. Приміром, із Катериною та її дочкою Лізою з Полтави… Із Зоєю з Києва, чий хлопчик Іванко хворіє на дитячий церебральний параліч… З Яромиром із полку «Азов», який був у Вільнюсі на лікуванні та вже повернувся на Батьківщину… З Наталкою з Білорусі… З організатором мітингів Аркадіюсом Вінокурасом і його дружиною… “Аркадіюс зізнався: “Мені Україна болить!” – каже пані Тетяна.

У її родині вдома розмовляють українською. Але онучок півдня проводить у російськомовному дитячому садку. А крім того, вже трошки знає литовську. Раз на тиждень Тетяна водить малюка у групу при школі в районі Антакалніс, яку організувала для українських дітей литовка, музикант за фахом, пані Ліна. Вона навчає малюків ритміці. Дворічний Андрійко – найстарший у групі. Разом із ним тут діти з Києва, Донецької та Луганської областей, сім’ї яких залишилися без даху над головою. Заняття тривають годину раз на тиждень. “Щоразу ми йдемо туди, як на свято, – говорить Тетяна. – Стільки доброти, ніжності, сердечності!”

Серце навпіл

У Вільнюській муніципальній бібліотеці на вулиці Жірмуну, 6 часто проводять заходи для українських дітлахів [наприклад, днями презентували українсько-литовську настільну гру «Memo»]. Тетяна із захопленням розповідає про співробітників і волонтерів цієї бібліотеки. Особливо про маму чотирьох дітей Йовіту, котра допомогла майже 50-ти сім’ям з України!

Саме через бібліотеку Тетяна знайшла однодумців [литовок й українок], з якими разом плела маскувальні сітки та в’язала шкарпетки для солдатів. А напередодні різдвяних свят вив’язала крихітні лялечки-мотанки і сердечки, котрі усім – литовцям, українцям, білорусам – дарувала на передсвятковому мітингу.

“То символ. Ми серцем пов’язані. Століттями були й будемо разом. Треба нам переходити до гармонії та взаєморозуміння”, – вважає пані Тетяна.

Утім, мені здалося, що в самої Тетяни серце розривають біль і тривога. Навпіл. Адже… “Моя мама зі Слобожанщини. А тато був військовим – родом з-під Самари. Від кого в мені більше? Коли я отримувала паспорт, то в графі «Національність» [тоді вона існувала в документах, що посвідчують особистість] написала: «Українка»”, – ділиться пані Тетяна.

Але ж там, за лінією фронту, в неї багато родичів. Дехто з них тепер навіть не бажає знати, чи не загинула, чи жива українська рідня. “Дуже боляче це, – зітхає пані Тетяна. – У нас є ненависть до нелюдів. Та коли йдеться про близьких людей… Дуже боляче ”.

У пані Тетяни немає жодних сумнівів: Україна переможе. “Ось тільки потрібен план, щоб після війни вона не залишилася такою, якою була раніше, – вважає жінка. – Нехай справедливі закони не дадуть ходу корупції, крадіжкам, гризні. Ми повинні змінитися”.

Віталіна МОСКОВЦЕВА-ДОРОШЕНКО 

[Вільнюс – Запоріжжя]