Світлана Карпенко до початку повномасштабної війни працювала головним редактором оріхівської газети “Трудова слава”. Останній номер видання було надруковано на другий день російського вторгнення, 25 лютого 2022 року. Потім стало неможливо продовжувати роботу. А вже у квітні Світлана разом із сім’єю змушена була виїхати з рідного міста до Запоріжжя, рятуючись від ворожих обстрілів. Вона розповіла свою історію про те, як війна назавжди змінила її життя.
Від набірниці – до головного редактора
Світлана народилася та виросла в Оріхові. Після школи влаштувалася у друкарню, де її мама працювала метранпажем. Спочатку була в палітурному цеху, потім перейшла до набірного. Друкарня та редакція «Трудової слави» знаходилися в одній будівлі, і молодій набірниці запропонували спробувати попрацювати коректором. А невдовзі взяли до штату кореспондентом. Згодом Світлана Карпенко очолила відділ сільського господарства, потім перейшла на посаду відповідального секретаря і нарешті головного редактора.
Втім, не завжди все складалося просто. Особливо у взаєминах із місцевою владою, яка намагалася диктувати свої умови. Але Світлана незмінно відстоювала насамперед інтереси свого колективу та передплатників.
Конфлікт із районною радою, яка була засновником газети, досяг апогею після 2016 року, коли вийшов закон про роздержавлення преси. Місцеві депутати не хотіли просто так відпускати видання та втрачати свій вплив [нагадаю, що у 2015 р. головою Оріхівської райради стала Карина Дудніченко, обрана від проросійської та забороненої нині партії «Опозиційний блок», – ред.]. Вони звільнили Світлану з посади головного редактора. Але колектив газети її повністю підтримав та вирішив боротися за свої права.
Майже два роки тривала судова тяганина. Лише у 2018-му, за підтримки Спілки журналістів України, вдалося офіційно завершити процес роздержавлення газети «Трудова слава». І одразу після цього колектив редакції одноголосно обрав Світлану Бондаренко головним редактором.
– Було непросто, – згадує Світлана. – Фінансової підтримки вже ніхто не надавав. Але нас підтримали наші передплатники. Поступово все більш-менш налагодилося. Ми, як і раніше, випускали газету двічі на тиждень, і зароблених грошей вистачало і на друкарню, і на зарплату співробітникам. Навіть зробили ремонт у приміщеннях. Все йшло добре, і на 2022 рік у нас був такий самий рівень передплати, як на 2021-й. Якби не війна…
Дізналася про війну дорогою на роботу
За словами Світлани, вона дізналася про повномасштабне вторгнення російських військ на територію України в той момент, коли прямувала до редакції. То був четвер, день верстки чергового номера газети.
– Цілий день і всю ніч ми переверстували номер, – каже Світлана Карпенко. – Замість програми телебачення, яка стала вже неактуальною, поставили інформацію про повномасштабне вторгнення – все, що було відомо на той момент. У п’ятницю надрукували газету. Але трохи пізніше дізналися, що тираж доставили передплатникам лише в самому Оріхові, і то частково. А в селах свіжого номера ніхто не отримав – більша частина тиражу так і залишилася на пошті. Більше того, працівники пошти сказали, що не дають жодних гарантій, що й надалі зможуть доставляти передплатникам газету. Тому ми вирішили призупинити роботу редакції.
Ситуація в місті змінювалася дуже швидко – й не на краще. Почалися обстріли. Вже 3 березня були окуповані села Мирне, Копані та Нестерянка Оріхівської територіальної громади.
– Ми з чоловіком жили у багатоповерхівці на околиці Оріхова, у мікрорайоні, який у народі прозвали Черемушки, – розповідає Світлана Карпенко. – Село Нестерянка знаходиться всього за п’ять кілометрів від нас. З вікна нашої квартири на четвертому поверсі його добре видно. Ми чули не лише вибухи снарядів, що прилітали до міста, а й звуки бою, автоматні черги. Бачили згарища – все було у вогні. Особливо вночі на це страшно було дивитись. І просто неможливо повірити, що таке відбувається насправді. Наш мікрорайон перший потрапив «під роздачу», бо знаходився поряд із промзоною, яку бомбардували постійно. Хоча там не було жодних військових об’єктів, лише цивільні – кілька невеликих приватних підприємств та завод із виробництва сільгосптехніки. Разом із сусідами перечікували обстріли у підвалі, облаштували там тимчасовий притулок. Більшу частину доби перебували саме там. Незабаром почалися постійні перебої з електрикою та водою. Але в нас у квартирі на той момент хоча б газ був і тепло, а у багатьох навіть цього вже не було.
… Двічі на тиждень ходили провідувати мою 85-річну маму, яка мешкала у приватному будинку на іншому кінці міста. Ми їй допомагали по господарству та з продуктами – вже тоді став відчуватися дефіцит товарів, оскільки багато магазинів зачинилися. Пам’ятаю, йдемо ми до мами, і раптом почався обстріл. А сховатися нема де. Чоловік штовхнув мене, щоб я впала на землю. Так на холодній землі й пролежали близько години, доки трохи не вщухло. Потім – бігцем назад, у підвал…
Весь цей час Світлана також займалася волонтерством. Разом із п’ятьма іншими жінками готувала гарячі обіди для наших воїнів. Меню було різноманітне та цілком домашнє, каже вона. Це борщі, супи, м’ясні страви, салати – вінегрет та олів’є. І навіть десерти, наприклад, шарлотка з яблуками. Продукти частково привозили самі військові, а частково – волонтери. Коли лунав сигнал повітряної тривоги, йшли в укриття – у будівлю навпроти. Якось обстріл почався несподівано. Кухарі почули команду: швидко кидайте все, бігом у сховок! Бігти недалеко, але в ту хвилину здалося, що до заповітних дверей ніколи не дістатися. А довкола – вибухи, і крім цього гуркоту нічого більше не чути. Так, страшно. Але щойно канонада припинилась, жінки повернулися на кухню і продовжили свою роботу.
Переїзд до Запоріжжя
До кінця березня бомбардування та обстріли посилилися. Промзону поряд із житловим кварталом Черемушки росіяни майже повністю знищили. І Світлана з матір’ю та чоловіком вирішили поїхати – син наполіг. Він останні 15 років жив у Запоріжжі. Спочатку навчався в інженерній академії, а згодом працював. Коли одружився, молодій сім’ї у складчину придбали невелику трикімнатну квартиру у місті.
– На початку квітня ми переїхали до сина у Запоріжжя, – каже Світлана. – Трохи пізніше до цієї ж квартири приїхали батьки та бабуся невістки, які до цього теж жили в Оріхові. Було тісно. До того ж невістка була вже на останньому місяці вагітності. І ми знайшли собі орендовану квартиру. Наші свати також. Орендну плату з нас не брали, платили лише за комуналку. Але потім до цієї квартири переїхали батьки господаря. Довелося шукати нове житло. І тут нам допомогли наші нові сусіди. Вони взагалі прийняли нас, як своїх рідних, у всьому підтримували. Вони ж і квартиру знайшли. У тому самому будинку і на тих самих умовах – платити лише за комунальні послуги. Ось такі у нас чудові люди, небайдужі до чужої біди.
Життя триває…
З’ясувалося також, що Світлана з чоловіком та матір’ю дуже вчасно виїхали з Оріхова. Вже 27 квітня вони дізналися, що в їхню багатоповерхівку було пряме влучення снаряда. У будинку почалася пожежа. Потім туди прилітало ще двічі. Не вцілів і будинок матері – ракета пробила стіну кухні, де раніше більшу частину дня знаходилася господиня, і застряг у середині. Начебто, не розірвалася, але будь-якої миті може здетонувати.
Також без даху над головою залишилась половина працівників газети «Трудова слава». У квітні-травні минулого року місцеві газетярі теж евакуювалися до Запоріжжя.
– Ми влітку їздили до Оріхова, – ледь стримуючи сльози, продовжує розповідь Світлана Карпенко. – До своєї квартири ледь дісталися, оскільки сходи в під’їзді пошкоджені і відійшли від стіни. Штукатурку ніби лезом зчесали. У квартирі розбиті усі вікна з віконними рамами та балкон. До сусіднього під’їзду було пряме влучення, там взагалі немає даху. З іншого боку будинку – сліди ще одного влучення. Там частково зруйновано стіну. Постраждали й інші житлові будинки у нашому мікрорайоні, зокрема приватний сектор. З мешканців майже нікого не залишилося – усі виїхали. До маминої оселі, в якій застрягла ракета, ми взагалі не заходили – надто небезпечно. Тож нам тепер нема куди повертатися… А нещодавно я дізналася, що розбомбили також редакцію нашої газети. Будинок залишився без даху, без вікон та дверей. Ми стільки туди вклали! Зробили ремонт, газову котельню. А тепер нічого нема. Це дуже старовинний будинок, йому близько двохсот років. Пережив не одну війну. А росіяни його майже знищили…
Але життя продовжується. Незважаючи ні на що. Для сім’ї Карпенків, яка пережила стільки втрат та горя, справжнім порятунком та найбільшим щастям у розпал війни стало народження у червні минулого року довгоочікуваної онуки Софійки.
– Ми всі разом, усі живі. І це просто диво – народження Софійки. Вона стала нашою рятівницею та дала надію на краще майбутнє, – каже Світлана Карпенко.
Світлана Шкарупа
Фото із сімейного архіву Світлани Карпенко
Матеріал підготовлено в рамках проєкту “Слово правди – наша зброя”
