Думки вголосНамальована книжкова полиця та розповідь сержанта ЗСУ про життя після смерті
Затримавшись у цієї незвичайної – намальованої, як вогнище у комірчині у тата Карло, книжкової полиці, а вона знаходиться в одному симпатичному містечку неподалік Києва, я вирішив згадати, які книги справили на мене найбільше враження. Ну, якщо не за все життя – таких книг набралося б дуже багато, то останнім часом – за останні місяці, скажімо, які я якраз і провів у симпатичному містечку під Києвом, де є незвичайна – намальована, книжкова полиця. І першою я назвав книгу Валерія Маркуса «Сліди на дорозі», яку я для себе назвав трохи інакше: «Шлях воїна».
Я прочитав її не відриваючись. А читання закінчував при свічці – після чергового обстрілу України російськими фашистами у містечку другої доби не було світла, а у квартирі – тепла: опалення бо в ній пов’язане з наявністю електрики. На годиннику було дві ночі. Я зачинив книгу і замислився: що ж я прочитав? І зрозумів, що: розповідь мертвої людини, людини, убитої на війні.
Цитую останній розділ книги – її фінальну частину:
«Я намагаюся впертися руками в землю і відштовхнутися на спині назад, до дороги, яка була за моєю спиною в декількох метрах.
– АААААА! — крикнув я від різкого болю в попереку.
Я знову намагаюсь повторити свої дії. Але не виходить. Бракує сил.
«Що ж… залишається просто лежати, – подумав я. – Ноги – хєрня. Мордочка немовби ціла, значить, дівчинка не дуже засмутиться, – намагаюся підбадьорювати себе. – Чого я взагалі хвилююсь, я ж безсмертний. І медаль… мене чекає моя медаль… або навіть орден». Від болю у мене постійно напружуються м’язи, які, на щастя, мене ще слухаються. Я стогну крізь зуби, видавлюючи через них слину з кров’ю.
Від знеболювального уколу чи ні, але раптом біль почав відступати. Відчуваю, як серце почало заспокоюватись. Я лежу, дивлюся в небо, там ні хмаринки. Не знаю, скільки часу я вже лежу…
За мною прийшли. Два хлопці підійшли до мене і втупилися зверху. Я їх знаю, це були хлопці з мого взводу, але з іншої машини. Вони стоять, дивляться на мене. Один щось сказав іншому спокійним тоном. Той, що праворуч, завів автомат за спину, нахилився наді мною й акуратно, провівши долонею по моєму обличчю, закрив мої очі».
Мурашки по шкірі. Але не від холоду, а від прочитаного. Намагаючись не заважати мирно спавшим дружині та кішці, я, погасивши свічку, підійшов до темного вікна, в яке зазирала якась холодна, як посмішка Снігової Королеви, зірка. Захотілося закурити.
Курити однак не було чого – я не курю вже дев’ять років. Але можна було приготувати хорошу каву: газ, слава Богу, у нас був.
Обпалюючись кавою, я почав згадувати, хто ще писав, скажімо так, про життя після смерті. І таки згадав: граф Лев Толстой – у «Севастопольських оповіданнях» він наводить роздуми вбитого осколком ротмістра Праскухіна, та нобелівський лауреат Ернест Хемінгуей, який у «Снігах Кіліманджаро» описує почуття… померлої людини. І ось – Валерій Маркус, який у свої неповні тридцять років (нар. 14 липня 1993 р.) дістався рівня Ернеста Хемінгуея.
До речі, як мені підказала всезнаюча Вікіпедія, Валерій зараз – головний майстер-сержант однієї з бригад ЗСУ.
Володимир ШАК
*
Від автора.
Моя чергова глава фотощоденника «Навколо та біля Києва» вийшла з одним знімком)
