Мелітопольський міський голова Іван Федоров один із найактивніших мерів, який намагається привернути увагу всього світу до Мелітополя.
«Без деокупації Мелітополя неможливе звільнення півдня України». Ця фраза Івана Федорова звучить практично у всіх прямих ефірах центральних телеканалах. Чи збирається І. Федоров, який сьогодні представляє Україну на міжнародних майданчиках, повертатися після звільнення Мелітополя до свого міста? Що він насамперед зробить після перемоги? І яка для нього найбільша втрата війни? Відповіді на гострі питання – у фрагменті інтерв’ю Укрінформу.
– Окупація міста відбувалася дуже швидко. Ми спостерігали за цим у соцмережах. Ви бачили це на власні очі, але нічого не могли зробити?
– Моя робота – забезпечити побутові, соціальні, освітні потреби мешканцям. Я не можу зупинити тисячу ворожих військ, це не моя робота. Не треба навіть куштувати. Яка моя реакція? Я поінформував усі відповідні структури у досить грубій формі. Днями я був за кордоном у відрядженні та зустрічався з командуванням нашої військової бази, яка розміщувалася на мелітопольському військовому аеродромі. Це була перша наша зустріч із 24 лютого. До цього ми спілкувалися телефоном. Місцеве самоврядування у Мелітополі було скоординовано набагато краще, ніж інші структури. Це війна, і ми маємо це визнати. Мають бути згуртовані на перемогу, а потім уже всіх колаборантів та зрадників покарати. Сподіваюся, будуть відповідні рішення наших силових структур. Треба покарати також тих, хто не бачив із 2014 року балицького як зрадника. 24 лютого ми нічого не могли вдіяти. Треба було ухвалити рішення: виїхати чи залишитися. Ця пропозиція була “на столі”. Команда вибрала, не я. Я не мав права відповідати за всіх, усім запропонував. Ніхто не поїхав.
– А у вас самого була спокуса поїхати?
– Ні на мить. Ми опрацьовували резервні варіанти, думали, де можна сховатися, щоб потім виїхати, але просто взяти та поїхати – ні.
– Якби відмотати час тому?
– Все було б інакше. Три речі, які були б зроблені: 24 лютого о 5 ранку я закликав би всіх мешканців міста їхати, всіх. Друге – всі комунальні та дорожні служби поїхали б руйнувати мости, і третє – я сам поїхав би. Залишитися меру у місті небезпечно, не можна цього робити. Пункт управління потрібно виносити, не можна перебувати у кільці. Людям треба чесно говорити, що повернете за тиждень, якщо все буде “ок”, і потрібно логістику руйнувати відразу.
– Руйнувати, як би складно це не було?
– Будувати легше, ніж отримати тисячі одиниць ворожої техніки за 7 годин після того, як вона пройде Чонгар. Потрібно було давати команду нашим службам руйнувати всі мости, їх три. Вирішило б це питання війни? Ні, але це дало б додатковий годинник, а може навіть і дні, які могли б змінити все.
– Повернемося трохи до події лютого. Перша зустріч із російськими військовими якою була?
– Не можу говорити про деталі, бо ще триває слідство. Я був один, а їх – шестеро. Це фсб, розвідка, розгвардія – військові. Я попросив їх зняти маски і сказав, що інакше не буде діалогу. Адже я без маски. Вони зняли. У цій розмові я не був у позиції слабкого. Сказав, що ми маємо умови: державний прапор на центральній площі, а російський прапор зняти з дому виконкому, і тоді в місті буде світло, тепло, і ми не впливатимемо на військову ситуацію, та це й не в наших силах. Вони захопили місто. Ну ок”. Що я можу? Фізично утримати? Наступного дня було знято російський прапор, на центральній площі український прапор був, доки мене не забрали в полон. Щодня я вів стриму і в кадрі був український прапор. Вони за день приходили до мене і казали: “Ну, можна не на тлі прапора”. А я казав: “Ні, не можна”.
Зараз я не награно це показую, якщо подивитися на хронологію подій, так і було. Було, що вони вночі приїжджали до нашого ДСНС, викрадали автодрабину та намагалися зняти прапор із центральної площі, не вдалося. Вранці ми розбиралися, навіщо це було потрібно. Ми вдома, ми не були в позиції слабкого, ми відстоювали місто як могли. Для мешканців було дуже важливо, щоби залишався український прапор. Це ідентифікація.
– Як вважаєте, чому не обмінюють мера Дніпрорудного, першого заступника міського голови Енергодару?
– Ми займалися цим питанням, намагалися допомогти. Чому не обмінюються? Нема відповіді. Це нестандартні рішення, нестандартні переговори, які ведуть багато суб’єктів. Чому не відпускають? Хочуть більше грошей, більше людей, хочуть чогось більше.
– Чи збираєтеся повертатися після нашої перемоги до Мелітополя?
– Бесперечно. Але я вже повертатимуся в інше місто з іншими людьми, з іншою історією. Не про споруди, це дрібниця. Я повертатимуся в інше суспільство, яке буде поділено на тих, хто залишився, хто зрадив, поїхав, повернувся. І це головне, і ми повинні зрозуміти, як тих, хто зрадив, покарати, а тих, хто залишився і не зрадив, примирити з тими, хто виїхав і повернувся. Це буде надскладний процес. Мелітополь – інтеркультурна столиця України, і це не вивіска, це 112 національностей та меншин, які мешкають у місті. Нам вдалося всіх примирити. Мелітополь був умовним “заповідником”, де ніхто нікого не тероризує та кожен може розвиватися. Побудувати будинок – це рік, а примирити суспільство – це десятиліття, і як вирішувати цю математику – ще одне питання.
– Що перше зробите після перемоги?
– Підніму прапор України над своїм рідним містом. Ми вже все прописали. Ми точно туди повернемось. Спочатку буде аудит/оцінка ситуації, згідно із законом мають відповісти всі колаборанти. Мелітополь був найкращим містом і буде таким. Найважче повернути людей.
– Яка найважча ваша втрата за час війни?
– Місто – це справа мого життя. Я відмовився від особистого життя, від бізнесу, де в мене завжди все було добре, відмовився від відпочинку, щоб збудувати місто, де комфортно, куди хочеться їхати, де люди почуваються безпечно. Я втратив справу свого життя… Тимчасово втратив.
Нагадаємо, Мелітопольський міський голова Іван Федоров був першим мером України, якого окупанти взяли у полон. Це було 11 березня. Через 6 днів Івана Федорова обміняли на 9 російських полонених солдатів 2002-2003 року народження.
